Україна може опинитися в ситуації, схожій на латиноамериканську пустку після завершення війни: демограф шокував новими оцінками.

Демографічний стан в Україні продовжує погіршуватися з кожним роком, що минає під час війни. Низька народжуваність у поєднанні з високим рівнем смертності призводять до нових демографічних втрат для нашої країни.

Науковці зауважують, чим довше триває війна, тим більшими ставатимуть ці втрати, а вимушені українські мігранти відкладатимуть момент повернення додому. Яким буде післявоєнне життя в Україні, які виклики чекають на українців, що буде зі школами та лікарнями і чи зникатимуть цілі села.

Детальніше про це ви можете дізнатися з інтерв'ю ТСН.ua, в якому взяв участь Олександр Гладун, заступник директора Інституту демографії та проблем якості життя НАНУ, відповідальний за наукову діяльність.

-- Нещодавно були озвучені цифри щодо демографічних втрат України через війну. Чи справді вони становлять 10 мільйонів осіб?

-- На початок 2022 року ми оцінювали чисельність населення України у кордонах 1991 року у 42 мільйони людей. Зараз демографічні втрати справді великі. Але все залежить на який момент часу і по якій території рахувати.

Згідно з прогнозами нашого інституту, до початку 2025 року кількість українців, що проживають в межах кордонів 1991 року, складе приблизно 34 мільйони. Якщо ж враховувати лише території, підконтрольні Україні, то демографічні втрати будуть суттєво більшими, і чисельність населення може знизитися до 29-30 мільйонів. Підкреслюю, що ці дані залежать від того, яку територію і на який момент часу ми аналізуємо.

Крім того, у нас немає точних відомостей щодо територій, які знаходяться під контролем окупанта і не підпорядковані Україні. Також сумнівною є оцінка міграційних процесів на підконтрольних Україні територіях.

Які ключові фактори сприяють такому різкому зменшенню чисельності населення?

-- Головний чинник -- війна. Скорочення чисельності населення відбувається за рахунок підвищення смертності -- на фронті гинуть люди, окрім того є людські втрати та смерті на територіях, які віддалені від лінії фронту, куди агресор направляє свої ракети та "Шахеди".

Демографічні втрати в умовах війни переважно викликані зростанням смертності, а також зниженням народжуваності, що також слід вважати втратами.

В умовах війни в Україні спостерігаються значні міграційні процеси. Чимало наших співвітчизників виїхали за кордон і наразі там перебувають. Через військові дії традиційні методи демографічних досліджень не працюють, тому, коли ми оцінюємо чисельність населення, ми не враховуємо тих, хто вимушено залишив країну. Але ці люди залишаються громадянами України, і ніхто з них не відмовився від українського паспорта. Є надія, що частина з них повернеться додому після завершення конфлікту або підписання мирної угоди, що, в свою чергу, може уповільнити темпи скорочення населення.

Оцінити справжні демографічні втрати, викликані війною, ми зможемо лише після її завершення та проведення перепису населення. Тому наразі ці втрати можна охарактеризувати як значні.

-- Можете конкретизувати ці втрати у цифрах?

-- Так. За нашими оцінками, на початок 2025 року чисельність населення України у кордонах 1991 року становила 34 мільйони осіб, а демографічні втрати приблизно 8 мільйонів. Якщо ж брати лише підконтрольну Україні територію, то за моїми оцінками, чисельність українців становить 29 мільйонів, а демографічні втрати -- 13 мільйонів.

Зараз лінія підконтрольної та непідконтрольної території не сильно змінюється, а от у попередні роки війни вона була дуже динамічною, тому оцінити чисельність населення дуже важко.

Коли йдеться про демографічні втрати, варто звернути увагу на ситуацію в ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей). На цих територіях були створені окремі військові підрозділи — Донецький та Луганський корпуси, сформовані з українських громадян. Російська сторона направила ці формування для участі у бойових діях проти Збройних Сил України. Важливо зазначити, що ці корпуси фактично більше не існують, оскільки вони були знищені, що також є втратами для українців, незалежно від того, як ми ставимося до цих людей. Крім того, значна частина українців з Криму також була призвана до російських збройних сил. Вони беруть участь у бойових діях і гинуть на фронті. Формально, багато з них мають або мали українські паспорти. Ми можемо по-різному оцінювати їхні погляди та вчинки, але з юридичної точки зору — це українці, громадяни України.

Яким чином можна знайти вихід з цієї методологічної суперечки?

-- З цим складно. Якщо ми оцінюємо чисельність населення України, то варто врахувати, що приблизно 20% території окуповано ворогом, а росіяни масово завозять на ці землі своїх громадян. Як нам рахувати цих людей? Якщо ми оцінюємо наявне населення, яке фізично знаходиться на території України, то, ймовірно, маємо їх враховувати. А якщо ми оцінюємо з точки зору українського громадянства, то навряд чи завезених громадян слід враховувати. Саме через такі моменти можна отримати різні оцінки чисельності населення України.

Крім того, є ще один дуже важливий чинник -- міграційний. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців повідомляє, що кількість наших громадян за кордоном, які виїхали туди через війну -- 6,9 мільйона осіб. А якщо орієнтуватися на дані Державної прикордонної служби України, то це число буде значно меншим, приблизно до 4,5 мільйонів. Маємо велику розбіжність. Її можна пояснювати, чому вона така, але тим не менше, ця розбіжність може складати приблизно 1,5-2 мільйони. В залежності від того, як усе це вираховується експертами, можна отримати різну оцінку чисельності населення, яке зараз перебуває на території України.

У фахових колах почали обговорювати питання втрати можливостей для демографічного зростання. Що це означає і які ризики це може нести для України?

Зростання або відновлення населення України можливе завдяки двом основним факторам: перший – це рівень народжуваності, а другий – імміграція, коли іноземці обирають нашу країну для постійного проживання.

Зараз в умовах війни, ми навряд чи маємо справу з масовими міграційними процесами. Звісно, що іноземці до нас приїжджають, а також виїжджають з країни, певний рух є, але він не великих обсягів. Щодо народжуваності, то вона у нас і до початку повномасштабного вторгнення була не дуже висока, а зараз ще більше зменшилася.

Яке це має значення для України?

Кількість дітей, які з'являться на світ в Україні під час війни, значно зменшиться. Це обумовлено двома основними факторами. Перший з них — екстенсивний, що полягає у зменшенні фізичної кількості жінок в країні. Другий — інтенсивний, який виявляється у зниженні народжуваності. Це також є природною реакцією людей на умови, що виникли внаслідок війни. Обидва ці фактори вплинуть на те, що населення країни буде продовжувати скорочуватися.

-- Чим це загрожує?

З часом діти, які з'явилися на світ під час війни, почнуть відвідувати школу. У навчальних закладах кількість учнів зменшиться, що призведе до скорочення студентського контингенту в університетах через кілька років. Ще через 15-20 років це вплине на ринок праці, оскільки кількість працюючих людей зменшиться. Це призводить до втрати потенціалу країни як в економічному, так і в демографічному аспектах. Якщо народжуваність залишиться на низькому рівні, то в наступних поколіннях ситуація лише погіршиться, що є серйозним викликом для майбутнього, якщо не буде вжито заходів для зміни демографічної ситуації.

Отже, у нас є два шляхи: або стимулювати народжуваність, або repatriate дітей з-за кордону. Цікаво, скільки українців ми зможемо повернути на батьківщину? Які можливі варіанти для такого процесу?

Необхідно врахувати основну причину, чому люди залишають свої домівки — це війна. Поки вона не завершиться або не зупиниться на умовах, що забезпечать певну стабільність, повернення людей в Україну не відбудеться. В умовах, коли конфлікт триває, ніхто не має наміру повертатися, адже за кордоном наші вимушені мігранти отримують фінансову підтримку і почуваються в безпеці. Це, варто зазначити, є ключовим фактором.

Якщо казати про прогнози щодо повернення, то за узагальненими даними різних соціологічних обстежень, приблизно 25% тих, хто перебуває за кордоном, кажуть, що вони однозначно не повернуться, 25% планують повернутися і 50% вагаються. Маємо враховувати, що це наміри людей станом на зараз. З плином часу це сприйняття ситуації може змінитися.

Фактори, які можуть впливати на прийняття рішення, включають дату завершення конфлікту та умови, на яких він закінчиться. Іншими важливими аспектами є доступність житла, можливості для стабільного працевлаштування та наявність ефективної соціальної інфраструктури в Україні. Люди порівнюватимуть ці умови з життям за кордоном, зокрема звертаючи увагу на ціни на житло та рівень заробітної плати, якщо їм вдасться знайти роботу за межами країни. Якщо в сім'ї є діти, важливими будуть питання, чи дитина влаштована в школу, а також її задоволеність навчанням і умовами в навчальному закладі. Усі ці аспекти матимуть значний вплив на ухвалення рішення про повернення до України або залишення за кордоном.

Також на це впливатиме політика держав, де зараз перебувають наші вимушені мігранти. Якщо закінчиться війна чи настане перемир'я, то з часом наші громадяни, втратять там статус людей, яким повинна надаватися допомога. Тоді і настане вирішальний момент. Якщо люди вже знайшли там роботу та зможуть оплачувати житло, можливо, вони приймуть рішення залишитися. Якщо ж ні, то будуть повертатися до України.

Тим більше, що у країнах перебування можуть сказати українцям: якщо ви не маєте роботи і не плануєте працевлаштовуватися -- повертайтесь додому. Їх можуть позбавити права на перебування у цій країні. Зараз неможливо спрогнозувати, яку політику будуть проводити ці країни. Але це слід розглядати як один з чинників, який буде суттєво впливати на повернення наших громадян додому.

У світлі зменшення кількості населення, яким чином може виглядати життя в Україні після війни? Чи варто очікувати масового закриття медичних закладів, дитячих садків та навчальних установ?

Якщо після завершення війни населення продовжить скорочуватись, ймовірно, що ми зіткнемося з необхідністю оптимізувати ці установи.

Звісно, що люди прагнуть отримувати соціальні послуги у вигляді дитячих садочків, шкіл, лікарень. Кошти на підтримку соціальної інфраструктури витрачає держава. І може виникнути питання: а чи доцільно це робити?

Коли в школах спостерігається значний дефіцит учнів, витрати на освіту кожного учня можуть суттєво зростати, і їх важко буде покрити. У таких умовах утримання навчального закладу стає економічно невигідним для держави чи місцевої адміністрації. Крім того, в школах з обмеженою кількістю учнів складно забезпечити високий рівень навчання. Це також може призвести до недовантаженості вчителів, що вплине на їхню зарплату. Не виключено, що ситуація може повторити минулі випадки, коли один педагог викладав кілька предметів, не маючи відповідних знань у кожному з них. Все це негативно вплине на якість освіти дітей, особливо з сільських районів, які можуть опинитися з нижчим рівнем знань у порівнянні зі своїми однолітками з великих міст або обласних центрів. Це цілком ймовірно.

Проте, якщо школи почнуть закриватися, виникне питання про те, як забезпечити дітям доступ до якісної освіти. До початку війни в Україні функціонувала програма "Шкільний автобус", яка діяла в сільських районах. Автобус забирав дітей з різних сіл і везли їх до найближчої школи. Цей метод міг би підвищити якість навчання, але вимагатиме від дітей більше часу на дорогу, що зменшить їхній вільний час. Однак, реалізація такого рішення вимагатиме фінансових витрат, що є важливим фактором, який потрібно враховувати.

Аналогічна ситуація спостерігається і в лікарнях. Якщо медичні заклади залишатимуться малозавантаженими, витрати на їх підтримку лише зростатимуть. Водночас, якщо здійснити централізацію, наприклад, зосереджуючи лікарні лише в райцентрах, це ускладнить доступ людей до якісних медичних послуг. Не всі можуть дозволити собі регулярно подорожувати до районного або обласного центру для проходження обстежень чи здачі аналізів. А в багатьох селах це взагалі є неможливим. Це складна проблема, яку мають вирішувати відповідні державні органи, місцева адміністрація та територіальні громади.

Чи існує ризик, що після завершення війни в Україні можуть зникнути цілі села?

Подібні явища спостерігалися ще до початку війни. Це особливо стосувалося Чернігівської та Сумської областей, де в селах залишалися переважно лише пенсіонери, що призводило до поступового зникнення цих населених пунктів.

Щоб уникнути подібних ситуацій після завершення війни, слід створювати програми для економічного розвитку місцевих громад і підтримки сіл, а також забезпечити транспортні зв'язки з ними. Найважливіше — це наявність економічної активності в цих районах. Якщо в людей не буде можливостей для працевлаштування, вони все ще будуть змушені шукати роботу в містах, районних центрах або більших селах, де є можливість реалізувати свій потенціал.

У середині 1960-х років Україна перетворилася на міську державу, оскільки кількість городян зросла більш ніж на 50%. Відтоді процеси урбанізації тривали без зупинок. У селах, що знаходяться поблизу великих міст, жителі мають можливість реалізувати результати своєї праці, продаючи або здаючи на ринках продукцію, вирощену на власних ділянках чи в господарствах. Проте у населених пунктах, які розташовані далеко від великих або середніх міст і мають погане транспортне сполучення, ситуація продовжує погіршуватися, і такі села ризикують перетворитися на пустки.

На сьогоднішній день в Україні існують села, в яких проживають лише жінки похилого віку, оскільки молодь залишила країну або була призвана до армії. У деяких випадках немає навіть кого покликати на похорони померлого. Які кроки слід вжити, щоб запобігти вимиранню цих населених пунктів?

-- Після війни принципово змінити ситуацію буде дуже важко. Якщо ми трохи наперед поглянемо на час "після закінчення війни", то все буде залежати від розвитку певної території.

Якщо місцева адміністрація або територіальна громада активно підтримуватимуть економічний поступ цих регіонів, є ймовірність, що деякі мешканці повернуться, а можливо, їх стане навіть більше, ніж було до початку війни.

Але тут дуже багато залежить від економічної політики. Наприклад, від розміщення малих підприємств, допомоги фермерству, будівництва невеличких підприємств по переробці сільгосппродукції, а також їх рівномірного розміщення по території країни. Звісно, багато залежить і від того, чи зможуть ці підприємства обслуговувати декілька сіл та наскільки їх продукція буде конкурентоздатною.

Без стабільної економіки будь-яке містечко чи село рано чи пізно почне занепадати. Молодь залишатиме його, а ті, хто залишиться, будуть старіти. Варто зазначити, що на цю ситуацію значно впливає розвиток соціальної інфраструктури, оскільки не у кожному селі можна збудувати культурний центр. Це створює серйозну проблему – як забезпечити активне суспільно-культурне життя в сільських районах.

Після завершення конфлікту в села повернуться демобілізовані чоловіки. Чи зможуть вони сприяти відновленню цих населених пунктів?

Якщо вони вирішать повернутися туди, тоді так. Проте значна частина залежить від того, яким чином буде налагоджене життя в цих селах і як функціонуватиме економічна система.

У кожному селі організація праці може суттєво відрізнятися. Сільське господарство — це надзвичайно складна і ризикована діяльність. Потрібно не лише підготувати землю, але й виростити, зібрати, зберегти та реалізувати урожай. На мою думку, така робота пов'язана з численними ризиками, тому я сумніваюся, що вона підійде кожному.

Сьогодні для людей значно зручніше працювати в міських підприємствах чи установах, отримуючи стабільну зарплату. Як кажуть, це не викликає додаткових турбот. Проте в сільській місцевості ситуація зовсім інша: фермери постійно займаються питаннями, пов’язаними з посівом, обробкою, збором, зберіганням та продажем своїх товарів, за які вони часто отримують неадекватну компенсацію, оскільки покупці намагаються знизити ціни. Таким чином, доходи людей від продажу продукції не покривають витрат, що є суттєвою економічно-соціальною проблемою, яку слід вирішувати на державному, регіональному та місцевому рівнях. Це ставить під сумнів, чи захочуть військові, після повернення з служби, повернутися до життя в селах.

Де зосередиться активне життя в Україні після завершення війни?

Я вважаю, що великі міста і далі залишатимуться привабливими і здатними залучати населення навіть після завершення війни.

На мою думку, така тенденція є доволі сумнівною. Нам потрібно, щоб центрами розвитку стали не лише великі міста з високою щільністю населення, а й обласні центри та менші містечка. Для досягнення цієї мети необхідно запроваджувати відповідну економічну політику та розміщувати підприємства в цих населених пунктах. Це дозволить створити робочі місця та забезпечити людей гідними умовами для заробітку.

Можливо, моя думка не буде популярною, але в радянський період існували організації, навіть в рамках академії наук, які займалися питаннями розміщення продуктивних сил. Вони вирішували одразу дві задачі: розподіл населення по території країни та розміщення підприємств, від аграрних переробок до промисловості. Це все ґрунтувалося на принципі, що кожне місто чи містечко повинно мати хоча б одне невелике виробництво, залежно від специфіки регіону, щоб привабити населення. Наприклад, це могли бути молочний завод, хлібозавод, пивоварня або цукровий завод.

Де можна знайти рішення для виходу з кризової ситуації?

Вважаю, що досвід оптимізації розміщення продуктивних сил буде надзвичайно корисним для України після завершення війни. Наразі існує думка, що ринок сам по собі здатний вирішити всі існуючі проблеми, але насправді це далеко не так. Необхідно запровадити державну політику, яка регулюватиме розташування виробництв у різних регіонах країни. Це дозволить зменшити міграцію населення до великих міст та сприятиме тому, щоб люди більше залишалися у своїх населених пунктах.

На жаль, наразі на державному рівні навіть не ведеться обговорення цієї проблеми. Це дійсно сумно, оскільки Україна може зіткнутися з ризиком стати чимось на кшталт латиноамериканського варіанта, де населення зосереджується у мегаполісах, а сільські райони поступово порожніють.

На мою думку, це невірний підхід. Україна повинна мати більш-менш рівномірний розподіл населення, враховуючи природно-кліматичні умови та транспортні мережі. Усі ці питання слід вирішувати на державному рівні, з урахуванням думки територіальних громад.

Ви вже згадували про шість українських мегаполісів, які можуть стати центрами життя: Київ, Львів, Одеса, Дніпро, Донецьк і Харків. Чи зможуть ці метрополіси стати нашим порятунком, якщо врахувати, що Донецьк перебуває під окупацією, а Дніпро з Харковом залишаються фактично в зоні конфлікту?

Усе буде залежати від розвитку ситуації з війною. Численні мешканці Харкова залишили місто, проте, судячи з останніх даних, кількість населення почала стабілізуватися. Перша столиця України зазнає постійних ракетних, бомбових та дронових атак з боку ворога, і це відштовхує багатьох від ідеї жити та працювати в цьому мегаполісі.

Щодо Дніпра, то ситуація там не така загрозлива, як у Харкові. Я не чув, щоб під час війни багато людей залишали місто. Проте, якщо лінія фронту почне наближатися до Дніпра, ймовірно, деякі мешканці вирішать виїхати. Це питання безпеки, і тут нічого не вдієш.

Якщо війна зупиниться на певних умовах, перемогою, чи перемир'ям, про яке зараз багато говорять, то можливо частина людей повернеться до Харкова. У харків'ян, до речі, є дуже велика прив'язаність до свого міста. По чисельності населення -- це було друге місто в Україні. Між іншим, воно вважалося молодіжним, де кількість студентів була більшою ніж у Києві. Там завжди можна було працевлаштуватись, бо це ще й промислове місто. Місцева влада багато робила для того, щоб мегаполіс нормально функціонував, навіть під час війни. Тому, можливо, багато людей після закінчення війни виберуть його для постійного проживання.

Основним фактором тут є тривалість конфлікту. Якщо людина покинула країну і вже досить довго живе за кордоном, адаптувавшись до нового середовища, вона може не проявляти бажання повертатися. Це спостереження має загальний характер: чим довше триває війна, тим менше людей вирішує повернутися - як у свою країну, так і до попереднього місця проживання. Прогнозувати повернення населення до великих міст наразі є складним завданням, і, ймовірно, це не є доцільним. Науковці мають уявлення про загальні тенденції цього процесу, але конкретні результати залежать від ситуації в країні.