"У Маріуполі живе моя сестра, і я не маю жодної інформації про її долю." Тетяна Міхіна розповідає про своїх близьких, які опинилися під окупацією, ділиться незвичайною історією з Жаданом та згадує про народження сина у 42 роки.

Народна артистка України Тетяна Міхіна народилася та виросла у Маріуполі, жила в Харкові, працювала в тамтешніх театрах, зокрема у знаковому "Арабески". Стала прототипом героїні однієї з п'єс Сергія Жадана, виходила на одну сцену з фронтменом гурту "Мертвий півень" Міськом Барбарою. Згодом отримала запрошення переїхати до Києва від Богдана Ступки і вже понад два десятиліття на сцені столичного Театру Франка. Нині - провідна акторка цього театру, має головні ролі майже у всіх гучних постановках - "Калігула", "Марія Стюарт", "Макбет", "Лимерівна", "Украдене щастя", "Тартюф" та інших.

У розмові з OBOZ.UA Тетяна Міхіна поділилася своїм досвідом життя під час війни, розкривши складні моменти, пов'язані з Маріуполем — містом, де вона з’явилася на світ і провела свої молоді роки. Акторка, ставши мамою вдруге у 42 роки, тепер разом із чоловіком виховує не лише 18-річного сина Тараса, а й маленького Богдана, якому всього 3 роки.

Тетяно, як ви справляєтеся з війною?

З початком повномасштабного вторгнення я усвідомила, наскільки тендітним є наше існування. Постійні звуки літаків над нашим домом під Києвом викликають тривогу. Щоранку я прокидаюся з вдячністю за те, що залишилася жива, і за те, що мої близькі також у безпеці. Я нав learned to appreciate everything, навіть на перший погляд, дрібниці. Всі мої творчі проекти та особисті зв’язки стали набагато глибшими та значнішими.

Коли я згадую 24 лютого 2022 року, мушу зізнатися, що частково передчувала, що цей момент настане. Я була занурена в потік новин, як і багато інших. Нашому молодшому синочку на той час ще не виповнився й року. Коли я дізналася про вторгнення, мої перші слова були: "Все почалося". Проте, на моє здивування, я залишалася досить спокійною та зібраною, не відчуваючи паніки. Я намагалася підказувати іншим, як діяти в цій складній ситуації.

До початку березня ми перебували вдома, а потім, коли близькі до нас населені пункти опинилися під наступом ворога, мусили виїжджати - над нами все гриміло, свистіло, тряслося. Поїхали в нікуди, ніякого плану не мали. Пощастило зняти квартиру в Кам'янці-Подільському, де прожили там до травня. Повернулися до Києва, продовжилися репетиції в театрі. У липні випустили виставу "Калігула", над якою почали працювати за кілька місяців до великої війни. Це історія про римського імператора, що уособлює абсолютне зло. Маючи необмежну владу, робить вчинки, що породжують хаос і смерть. Поява цієї роботи дуже символічна зараз.

Це вражаюче театральне шоу: здається, що воно оповідає складну історію про одержимість і безкарність безмежної влади, проте його надзвичайно легко сприймати, ніби на одному подиху.

- Вона справді крута. Єдине, що ми, актори, трішки страждаємо, бо її дуже часто ставлять у репертуар. Погано, коли занадто великі перерви між показом вистави, і коли занадто малі - також. Ми не встигаємо скучити за нею.

23 роки в одному театрі – чи це тривало, чи коротко? Ваш колега Олексій Богданович, який вже більше 40 років працює у Театрі Франка, на таке запитання відповів: "Як я можу скаржитися, що мені важко - адже я несу цю ношу з гордістю!"

- У мене були різні роки. Навіть такої тиші, що було аж страшно - декілька років взагалі без нових робіт. Граєш те, що зробила раніше, а репетицій, прем'єр - нічого немає. Але такий досвід важливий для будь-якого актора, бо подібні періоди бувають у всіх. Коли треба терпляче чекати, не втрачати себе, вірити, що у тебе попереду буде цікава робота, тримати себе у формі. Це дуже складні часи. Проте коли випадає пауза зараз - я насолоджуюся нею. Мабуть, завдяки тому, що вже більш впевнена в собі. Використовую цей проміжок часу, щоб почитати, подивитись, повчитись чогось. І коли ти займаєшся, думаєш - тебе наповнює якоюсь новою темою. І на цій темі може прийти новий матеріал. Отакі магічні штуки часом відбуваються. Часи без роботи - це теж робота.

Чи маєте ви близьких товаришів серед акторської спільноти?

Я завжди відкрита до спілкування з різними людьми в театральному середовищі, і ці знайомства вельми приємні. Проте, коли мова заходить про справжню дружбу, то потрібно визнати, що знайти надійного друга — це справжнє щастя. Тому я не можу похвалитися близькими друзями серед колег, але є інше, що я ціную не менше: я неймовірно ціную якісне партнерство. Цікаво, що стосунки на сцені не завжди відображаються на взаєминах поза її межами. Якщо партнер професіонал і усвідомлює важливість хорошої гри, то будь-які непорозуміння можуть залишитися в минулому, і ми зможемо насолоджуватися спільною роботою. Однак після завершення вистави можливі деякі напруження в спілкуванні. А якщо з колегою панує дружня атмосфера і поза сценою, це просто ідеально. З ким мені подобається виступати? Важко виділити когось конкретного, адже з багатьма співпраця проходить чудово. В "Украденому щасті" я маю фантастичних партнерів, а в "Макбеті" та "Трамваї "Бажання" також все складається дуже гармонійно.

- Чому так важко стало потрапити на вистави Театру Франка - квитки розлітаються за три місяці практично на всі постановки?

Якби я відповідала на це запитання з позиції глядача, я б зазначила, що йду на вистави заради живих емоцій. Кінематограф, безсумнівно, є також надзвичайно вражаючим мистецтвом, яке здатне викликати потужні переживання. Проте театр пропонує відчуття, що ти переживаєш саме в даний момент, у цю конкретну мить. Ти відчуваєш, думаєш, любиш або, навпаки, відчуваєш ненависть. Театр – це про "тут і зараз", про насолоду миттю. Мені здається, саме ця жага до живого спілкування з мистецтвом і приваблює людей до театру. Він існує у взаємодії з глядачами, все розгортається на їхніх очах. І, звичайно, не можна не згадати про появу нової генерації талановитих молодих режисерів.

- Вас дуже любить один із них - Іван Уривський, чи не наймодніший режисер з плеяди молодих митців. Ви маєте ролі практично у всіх його постановках.

Величезна вдячність йому за це. Який же Іван насправді? На мою думку, він дуже чесна людина. Існують ті, хто може говорити одне, а насправді мати зовсім інші думки. Але це не стосується Івана. Якщо щось йому не до вподоби, він це відкрито висловить. А якщо щось його радує – про це теж ніколи не промовчить.

Якщо говорити про Уривського як про режисера, то передусім треба сказати, що до кожного з митців треба звикати. З будь-яким майстром, що працює в нашому театрі, з першого разу легко не буде. У кожного своя форма висловлення - бажань, бачень, вимог до акторів. І нам треба вчитися розуміти режисера. У мене цей момент з Іваном вже відбувся, я добре зчитую його. Звісно, у нас бувають суперечки, але вони виключно творчі. І я не думаю, що це якось заважає роботі.

Іван надає актору величезну свободу. Хоча іноді це може бути досить складно (усміхається). Коли ти постійно під наглядом і контролем, це викликає певний стрес, але й велика вільність має свої виклики. Іноді важко визначитися з напрямком, адже є багато можливостей: можливо, варто обрати цей шлях, а можливо, краще піти іншим. Іван створює навколо себе простір для творчості, де актор повинен бути креативним і проявляти свою уяву. Важливо пропонувати нові ідеї. Він дуже чутливий до наших думок і готовий підтримувати пошук та експерименти. А далі ми разом приймаємо рішення: куди рухатися, а куди краще не йти, що є правильним, а що - ні. З Іваном працювати – це означає бути актором, який вміє фантазувати.

Відомо, що ваш шлях до Театру імені Франка розпочався завдяки запрошенню Богдана Ступки, який помітив вас у невеликій ролі в Харківському українському драмтеатрі імені Шевченка. Які у вас спогади про Богдана Сильвестровича?

По-перше, він став моїм наставником у світі творчості. Зустріч з ним справді стала для мене неймовірним щастям і безцінним подарунком від долі. Спогади про нього залишаться в моєму серці назавжди, адже наші стосунки були дуже теплими. По-друге, він відкрив мені, яким має бути справжній талант. Його щедрість на емоції та їхнє вираження вражала. Він спілкувався з усіма однаково, незалежно від їхнього статусу – чи це молоді актори, чи вже відомі особистості. Для мене акторська зарозумілість і самолюбство – це ознаки відсутності справжнього таланту. Людина з обдаруванням не має потреби порівнювати себе з іншими; їй важливо зосередитися на власному розвитку. Іноді мене запитують, чи важливо мені, як інші оцінюють мою роботу. Раніше я дуже переймалася цим, але зараз мені це вже не важливо. Я більше звертаю увагу на себе, на те, якою я була, наприклад, кілька місяців тому, і порівнюю тільки з власними досягненнями. Моя конкуренція – це я сама.

Ваша театральна кар'єра розпочалася у Харківській театр-студії "Арабески", де ви виступали під керівництвом Світлани Олешко, яка нещодавно покинула цей світ через тяжку хворобу. У цьому театрі також працював її партнер, фронтмен гурту "Мертвий півень" Мисько Барбара, який, на жаль, також відійшов у інший світ. А перший чоловік Світлани, письменник Сергій Жадан, колись створив п'єсу, присвячену вашому життю.

- Світлана для мене - це феномен жінки, яка поєднувала в собі дуже потужного кріейтора, була і адміністратором театру, і менеджером - дуже багатофункціональна особистість. Те, що вона робила, - це було неймовірно. Попри нестачу грошей, якісь проблеми, ніколи не опускала руки. Я пам'ятаю, у нас не було постійного приміщення, ми переїжджали. Прибирали, наводили лад на новому місці - і це було дуже душевно. Ми існували в театрі ніби родина. Місько Барбара був дуже яскравою творчою особистістю. Він міг дати чітку відповідь абсолютно на всі запитання. Знаєте, коли людина точно може сказати про життя, про якесь театральне явище, про кіно - у нього на все була потужна особиста думка. Я дуже ціную таких людей.

Вистава Сергія Жадана стала справжньою чарівною історією (усміхається). Мій чоловік, Валентин Панюта, який на той момент був гітаристом гурту Lюk та викладав у Харківському національному університеті ім. В. Каразіна, і я мали нагоду зустрітися з Сергієм. Я тоді була на стадії вагітності нашого старшого сина Тараса. Під час бесіди я поділилася своїми думками щодо вагітності, своїми переживаннями, сприйняттям життя та світу. І він на основі цих міркувань створив твір. Жадан - справді геніальний художник, якого я дуже ціную, але в ту мить я відчувала страх щодо того, щоб взятися за реалізацію. Мені був потрібен режисер, оскільки здавалося, що мені не вистачить розуміння, щоб втілити все це. І тоді Світлана Олешко підхопила цю ідею, в результаті чого вистава "Червоний Елвіс" була представлена на сцені театру "Арабески".

Ваш чоловік свого часу був пов'язаний з музикою, одночасно викладаючи соціологію в університеті. Він захистив кандидатську дисертацію і тепер є одним із найвідоміших бренд-стратегів в Україні, зокрема відіграв важливу роль у розробці застосунку Дія. Як йому вдалося поєднати ці, здавалося б, абсолютно різні сфери?

- Він зараз вже не займається ні музикою, ні соціологією, живе іншою справою. Але всі його професії виявилися дуже сумісним. Це може стати дуже корисно молодим - ніколи ні від чого не відмовляйтесь, бо не знаєте, що найбільше навчить жити, працювати. На початку життя здавалося, що це зовсім різні справи. А потім все це як струмки однієї річки - злилися. Зараз у нього дуже багато всього, дотичний до різних проєктів, але досвід попередніх років дуже допомагає.

Свого молодшого сина Богдана ви народили, коли вам було 42 роки. Це було непросте рішення, адже старшому вже виповнилося 15 років, і знову виникали думки про підгузники та безсонні ночі.

Ні, такі думки мені ніколи не спадали на думку. Я більше занепокоєна тим, що втратила багато часу і не реалізувала це раніше, адже могла б ще когось народити. Здається, якби не війна, це сталося б. Але в нинішніх складних умовах варто зосередитися на відповідальності. Як старший син відреагував на новину про мою вагітність? Він був дуже здивований, не очікував, що в нас ще хтось з'явиться (сміється). Зараз між ними склалися дуже теплі стосунки.

- Не можу вас не запитати про ваше рідне місто Маріуполь. Чи залишилися у вас там родичі?

Я народилася в Маріуполі, і саме там минуло моє дитинство. У цьому місті поховані мій батько, дідусь і брат, на могили яких я не маю змоги відвідати. У 2022 році я бачила карту Маріуполя і знаю, де розташований наш дім, але побачила лише червону пляму. У Маріуполі жила моя сестра, і я не маю жодної інформації про неї. Вона проживала в районі, який піддався сильним обстрілам на початку війни, і з нею немає зв’язку. Інші родичі наразі перебувають у Норвегії. У Маріуполі у них більше нічого не залишилося — будинок зруйновано, житло втрачено. Після смерті мами ми перевезли її ближче до себе, це сталося ще до початку війни. Тепер її також немає — вона похована під Києвом.

Звісно, мені хочеться повернутися у рідні місця. Там найтепліші спогади мого життя. У мене було дуже щасливе дитинство, я любила батьків, вони мене. Тато і мама, як мені здається, і зробили мене щасливою людиною, дали мені патерн щастя на це життя.

Чи маю я зв'язки з кимось із тих, хто залишився? Коли я намагалася зв'язатися з друзями після всіх жахів, що сталися, виявилося, що багато з них вже покинули Маріуполь. Наш будинок зазнав атаки, один із під'їздів знищений. У Маріуполі проживали друзі моїх батьків, які вже в літньому віці. Впродовж усього мого дитинства вони підтримували зв'язок. Я давно не спілкувалася з ними, але нещодавно отримала повідомлення у Viber, що вони знову на зв'язку. Я вирішила написати, але з'ясувалося, що їхні номери тепер належать зовсім іншим людям. Мені здається, це свідчить про те, що до квартир вселились російські громадяни - такі дозволи видають окупанти. Ці незнайомці заходять до домівок, відкривають їх, користуються чужими речами, як-от шкарпетки, футболки, рушники та чашки. І хіба не виникає запитання, де ж тепер власники цих квартир? Це не людські істоти, а просто звірі.

- Здавалося, зараз не на часі якісь мрії, але все-таки: ви думали, що зробите першим після того, як настане мирний час?

Знаєте, мені здається, що цей момент не принесе радості, адже ми зазнали величезних втрат. Щодня, коли їду на роботу, помічаю ці маленькі прапорці на пам’ять про загиблих на Майдані... Чорні автомобілі, що вишикувалися в чергу, щоб попрощатися з черговими героями. Водії, які зупиняються на узбіччі, виходять з машин, деякі стають на коліна, висловлюючи свою вдячність. Коли я це спостерігаю, мене переповнюють емоції: це надзвичайно сумно, але водночас я відчуваю гордість за те, що живу в цій країні. І молюся за тих, кого вже немає серед нас.

Цікаво, чи відчули ви, що Київ став вашим містом одразу після переїзду?

Чи не читаєте ви мої думки? Вчора я якраз ділилася цим із чоловіком. У мене були Маріуполь і Харків, але завжди відчувала, що це не те місце, де я повинна залишатися. Моя природа вимагає руху, прагнення до нових досягнень. Зізнаюся, що довгий час Київ не відчувався моїм містом. Але нещодавно, прогулюючись Хрещатиком на виставу, вперше пережила справжнє відчуття приналежності: я киянка, я вдома. Це дивно, але водночас дуже приємно. Раніше в мене ніколи не виникало таких думок, адже я постійно мріяла про нові місця та інший ритм життя. Вважаю, що саме війна змінила мої цінності. Київ став моїм містом.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Наталкою Денисенко - про переписку з чоловіком у ЗСУ, хейт у соцмережах та хитрі пропозиції росіян.