Що ж відбувається з World Press Photo?

Чотири десятиліття тому я розпочав свою колекцію каталогів World Press Photo. Це для мене стало чимось більшим, ніж лише зображення — це були частинки історії, збережені поглядом найсміливіших фотографів. Я мріяв одного разу відвідати виставку. Імена лауреатів звучали, як справжні міфи.
Ті часи відзначалися зйомками під вогнем. У регіонах, охоплених конфліктами, катастрофами та революціями. Жодних помилок і жодних фальсифікацій. Кожна спроба постановки призводила до миттєвого виключення. Це була справжня документалістика — відверта, жорстока та надзвичайно значима.
Та щось змінилося. І змінилося кардинально.
Я спостерігаю за переможцями останніх років і не можу впізнати конкурс, який колись надихав мене вибрати цю професію. Це справді найкращі роботи року? Де ж ризик? Де сміливість? Де істина?
Тепер усе простіше. Можна не бути на передовій. Можна поставити кадр, додати текст, створити потрібний наратив. І перемогти.
Photoshop, кольорові фільтри, драматичні ефекти -- усе дозволено. "Я так бачу", -- кажуть автори. Але це вже не документальне фото. Не те, у що ми вірили.
Тим часом в Україні йде наймасштабніша війна в Європі з часів Другої світової. Мільйон загиблих. Ракети, окопи, зруйновані міста. Але для World Press Photo це -- не головна подія року.
Скажете, що не існувало вартісних робіт? Як фоторедактор, я стикаюся з ними щоденно. Вони викликають емоції. Вони справжні. Вони потужні. Проте їх залишають без уваги.
Штурм Харкова, фото: Андрій Марієнко
У 2023 році, в номінантах, з України було лише кілька кадрів. Один -- про затоплений Херсон. Слабкий. Ми бачили потужніші. Інший -- вже й не згадаю. (пробач автор) Хоча були фото з Бахмута, де кожен кадр -- як крик але тільки не для конкурсу.
Цього року знову здобуває перемогу зображення з Гази. Так, це безумовно трагедія. Але знову ж таки, це виглядає як постановка. Це вже вдруге підряд. І знову — без реальної драми, без ризику. Перемогу отримують не репортажі, а візуальні образи. Не документальність, а естетика. Не факти, а емоційна маніпуляція.
Протягом трьох років жодного зображення українського воїна, що бореться за свою країну. Перше фото, яке з'явилося, не є знімком українця, а показує пораненого "солдата ДНР" у медичному пункті Бахмута. І знову це виявляється постановкою.
Ті, хто мав досвід зйомок на фронті, добре розуміють: медичний персонал не позує для камер. Вони не стають у чергу біля ліжка пацієнтів. Це створює враження фальші. І така фальш сприяє небезпечному міфу: нібито в Україні триває громадянська війна. Але це неправда. Це не війна між українськими солдатами та "ДНР". Це російська армія, яка окупує країну.
Друге фото -- дівчинка на ліжку. І знову -- як зйомка для брошури. Постановка. І це -- вибір з-поміж сотень реальних, болючих, справжніх знімків?
Журі запевняє, що не знайоме з авторами. Але це звучить кумедно. Щоб взяти участь, фотографії повинні бути опубліковані. Професіонали ніколи не пропустять якісну роботу. Всі ми знаємо, які роботи були створені і що дійсно заслуговує на увагу.
Отже, у мене є запитання: що трапилося з вами, World Press Photo? Чому ви робите саме цей вибір?
Я переглядав фотографії з України. Бруд, кров, безнадійні погляди солдатів, люди, які втратили будь-яку надію. Міста, перетворені на руїни. Це могли б бути знімки для того World Press Photo, який колись захоплював мене. Виставка, що сформувала моє бачення світу і мою ідентичність.
Але не для цього -- кастрованого, постановочного, підлаштованого конкурсу, що називає себе головною платформою документальної фотографії.
Чому це сталося? У мене є власна теорія. Але про це поговоримо в наступний раз.
Вихідна інформація: сторінка Єфрема Лукацького у Facebook.