Попасна в малому форматі.

Як адаптуються переселенці з пошкодженого міста в Черкасах?

Велика війна з Москвою призвела до численних інновацій, які охопили не тільки військову та технічну сфери, а й соціальну. Одним із таких нововведень стало створення гуманітарних хабів по всій Україні. Протягом останніх трьох років питанням підтримки біженців, або, як їх офіційно називають, внутрішньо переміщених осіб, займаються не лише державні соціальні служби, а й, що особливо важливо, самі громади, з яких люди були вимушені виїхати на безпечні території з розбомблених міст, сіл і селищ Сходу та Півдня нашої країни.

У Черкасах діє гуманітарний хаб Попаснянської міської територіальної громади з 1 вересня 2022 року. Проте можливість ознайомитись із його роботою виникла лише минулого тижня, коли до міста знову завітав начальник Попаснянської міської військової адміністрації Микола Ханатов. "Я зараз у Черкасах", - зазначив він у телефонній розмові та запросив на зустріч.

Попаснянці оселилися на першому поверсі п'ятиповерхового будинку на вулиці Чехова. Привертала увагу охайна територія перед фасадом, з розкішними квітами на клумбах та незвичайною травою, яку згодом виявилося, звуть костою, за назвою країни її походження. В цілому черкащани дуже дбайливо ставляться до озеленення своїх прибудинкових територій і не шкодують на це квітів. Приємно було побачити, що навіть вихідці з донецьких степів не відстають у цьому аспекті, хоча мали б усі права на пояснення своїх труднощів. Декілька чоловіків перебирали речі, складені на дерев'яних піддонах. Гуманітарна допомога залишається тим, чим жителі Черкас продовжують ділитися з біженцями.

У крихітному приміщенні на вході дві жінки переглядали різноманітні документи. Зі стіни на відвідувача дивилися портрети загиблих на фронті жителів Попасної, серед яких були й ті, про яких розповідав Укрінформ. Інша кімната була лише трохи більшою; однак двері в стіні свідчили про те, що далі розташоване ще кілька робочих зон. Микола Миколайович згодом провів журналіста по всіх приміщеннях свого закладу. Перше питання, яке прозвучало, було з одного боку традиційним, але з іншого – цілком логічним, адже стосувалося безпосередньо створення хабу: як Ханатов та його команда покидали Попасну.

Ми востаннє відвідали Попасну 17 квітня; ще залишалося чимало цілих будівель, але й руйнувань було чимало. У цей період ми активно займалися евакуацією, використовуючи шкільні автобуси та автомобілі наших хлопців. До речі, Валерій Куліков і Михайло Панков також брали участь в цій справі. Те, що я бачу в соціальних мережах щодо ситуації в Попасній, не викликає у мене страху. Ми готові повернутися, і я впевнений, що зможемо відновити місто. Моя сім'я також готова повернутися зі мною. Про Попасну ще говоритимуть, але вже не як про зруйновану, а як про відновлене місто.

Так емоційно висловлюватися міг лише справжній патріот свого рідного міста, тому наступним запитанням стало питання про його походження.

Тут є захоплююча історія. Мій батько родом з Попасної, і з восьми місяців я проживаю в цьому місті. А народився я в Москві, адже моя мама — москвичка. Батько служив у армії під час радянських часів, після чого трохи працював. Вони зустрілися, закохалися...

Кохання перемагає, і жителька столиці поїхала за чоловіком у провінційну Попасну.

Першопрохідці

Створення першого хабу почалося менш ніж за місяць від початку повномасштабного вторгнення. Спершу попасняни спробували осісти в майже сусідньому Бахмуті:

- Слід сказати, така установа, як хаб, була започаткована Попаснянською адміністрацією. Перший в Україні гуманітарний хаб був відкритий 17 березня 2022 року саме попаснянами. І міська влада Бахмута нам допомагала; наші обласні керівники нам допомогли. Міська рада надала приміщення. Також ми першими запровадили підтримку військовослужбовців - даємо військовим із Попаснянської громади по 50 тисяч гривень. Розробили програму підтримки людей похилого віку.

Кошти на цю та подібні програми виділяються з місцевого бюджету, місцевий же бюджет фінансується з державного.

- Тобто ми гроші не заробляємо, і через це мені морально дуже важко їх витрачати. Та я розумію, що людям іще важче, потрібно їх підтримувати. І це важливіше, аніж якісь інші проєкти. Пам'ятаєте, я пропонував придбати модульні будиночки для повернення? Мій великий недолік, що я це не пропрацював з людьми. Їм ця історія не "зайшла". Думав, це очевидні речі: будемо повертатися після деокупації, і треба буде швидко забезпечити перших людей житлом. Потім вони це зрозуміли - коли я вже відмінив тендер. Після цього в нас покращилася комунікація з людьми.

Бахмут довго тримався, але життя цивільних у цьому героїчному місті скоро стало нестерпним, довелось міняти дислокацію - й одночасно розширювати систему.

Сьогодні в нашій організації функціонують три гуманітарні хаби. Ми вирушили з Бахмута до Самару (тоді ще Новомосковськ) через значну кількість наших людей, які там перебували, близько тисячі осіб. Ми оперативно прийняли рішення приєднатися до них. Пізніше з’явилася ще одна ініціатива — допомога через Укрпошту. Важливо зазначити, що всі питання, які я вирішую, насправді підказують люди, і їх потрібно уважно слухати. Іноді їхні слова можуть звучати різко, викликати захисну реакцію, але в такі моменти важливо зупинитися, обдумати ситуацію вночі і знайти раціональне зерно в їхніх пропозиціях. Люди говорили: "Ми далеко, надсилайте нам допомогу поштою". Проте я подумав, що послуги Нової пошти можуть бути занадто дорогими. Це комерційна організація, і якщо люди самостійно оплачуватимуть доставки, можуть виникнути незадоволення. Тому я вирішив спробувати через Укрпошту. Я звернувся до начальника обласної адміністрації з пропозицією протестувати цю ініціативу у Попасній, і якщо все вдасться, розширити її на всю область. Він погодився, і ми розпочали відправлення з Самару, спочатку для мешканців Попаснянської громади, а потім для всіх районів Луганської області.

Станом на сьогодні в трьох хабах, розташованих у Самарі, Харкові та Черкасах, проживає десять тисяч осіб з Попасної. Ще дві тисячі, з якими зв'язується міська адміністрація, отримують допомогу через пошту. Хоча цей проєкт для всього Луганського регіону вже завершив свою діяльність, для мешканців Попасної його відновили. Нещодавно було доставлено велику партію ковдр, рушників, мила та інших необхідних предметів. Люди задоволені отриманою підтримкою.

Ми, до речі, завжди відкриті для тих, хто до нас звертається, і готові надати допомогу кожному.

Про мобільність Попаснян.

Перед початком військових дій у Попасній проживало близько 20 тисяч осіб, а ще 10 тисяч мешканців знаходились у прилеглих населених пунктах, що підпорядковуються попаснянській громаді, таких як Врубівка, Комишеваха та Троїцьке. Це означає, що понад третину населення змушені були залишити свої домівки, щоб уникнути окупації.

- Виїхало більше, - поправив очільник громади, - бо в Попасній у 2022 році залишалося півтори тисячі й у решті населених пунктів сумарно - теж півтори тисячі. Тобто, я вважаю, виїхало до 90 відсотків. Але, я знаю, дехто повертається на окуповану територію. Тут людям важко, хтось не може себе знайти. Хтось за кордоном залишається... І тут важко, і там важко.

Евакуація мешканців Попасної проходила на високому рівні: міська влада була завчасно проінформована про можливість цього заходу.

Ми не хотіли в це вірити, проте організували велику нараду. Я наголосив, що всі шкільні автобуси повинні мати паспорти, ключі, а пальне слід забрати на АЗС. Воно повинно зберігатися в різних місцях у бочках та каністрах. Всі ці заходи були реалізовані. Навіть коли водії відмовлялися, ми знаходили нових людей. Я сам кілька разів сідав за кермо, щоб подати приклад. Область також визнала високий стандарт організації евакуації.

Люди сподівалися, що через два тижні ситуація вирішиться, тому не поспішали покидати свої місця. На перший погляд, ідея доставити велику кількість гуманітарної допомоги виглядала правильною. Але сьогодні Микола Миколайович уже не так впевнений у цьому.

Вважаю, що якби ситуація була менш напруженою, багато людей з більшою готовністю погоджувалися б на евакуацію. Наразі вони ховалися в підвалах, а ми намагалися доставити їм продукти, воду – усе, що могли. Проте вони залишалися там. Незважаючи на те, що половина міста вже потрапила під окупацію, автобуси продовжували курсувати, незважаючи на обстріли.

Підхід, що базується на проектуванні

Нещодавно призначений начальник Луганської обласної військової адміністрації Олексій Харченко, ознайомившись зі станом справ у своєму "господарстві", зібрав у червні нараду і наполіг: у роботі місцевих адміністрацій має домінувати проєктний підхід.

- Я довго намагався з'ясувати, що він має на увазі. За два дні поїхав до нього й кажу: "Є такі думки: ми можемо взяти в міжнародних організацій станцію з очищення води, підключитися до водопровідної мережі і людям видавати воду за всіма санітарними нормами. Він сказав: "Так, це проєкт". Друге: про зустрічі. "Ми вже почали цю роботу: виїжджають наші службовці, заздалегідь оповіщаємо людей. Це проєкт?" - "Це не зовсім проєкт. Має бути якесь завершення". Я порадився з керівником апарату, з заступниками. Згадали, що в Попасній був проєкт при Центрі надання соціальних послуг "Інститут третього віку". Перша така зустріч у нас буде в Одесі. Не просто говорити про життя - будемо питати, що вони хочуть. Або, там, скандинавська ходьба, або допомогти навчитися користуватися смартфоном. Потім сказав, що є варіант підтримати фінансово людей похилого віку. Харченко каже: "Це не проєкт, але підтримую". Коли сюди їхав, вигадав таку історію... Думаю, це теж буде проєкт. У нас є можливість відправляти людей на відпочинок за кордон. Завтра проводжатимемо десять дітей до Сент-Етьєну. Я там нещодавно був, і мер міста Гаель Пердріо погодився підтримати нашу й Старобільську громади щодо оздоровлення по 10 дітей з кожної громади. Ще один проєкт - у Польщу поїдуть. Тільки від нас - троє дітей. Нема закордонних паспортів. Буде ще один проєкт "Крила майбутнього". Хочемо допомогти фінансово батькам неповнолітніх дітей отримати закордонні паспорти. Щоб наші діти також могли їхати за кордон.

- А які проекти були раніше? - запитую.

На мою думку, хаби також є своєрідними проєктами. Наприклад, у нас є ініціатива, яку можна вважати проєктом, де з дітьми працює спеціаліст. Ми також доглядаємо територію навколо нашого будинку.

ДІТИ І ВИНОГРАДИ

З цим проєктом Микола Миколайович негайно ознайомив усіх. У дворі будинку близько півтора десятка дітей під наглядом молодої жінки активно грали в якусь азартну гру, швидко змінюючи свої позиції під яскравим тентом.

Олеся Лавренко вже мала досвід керівництва одним із гуртків у Попаснянському центрі дитячої та юнацької творчості.

- Коли почалася повномасштабна війна - приїхала в Черкаси. Тут живе знайомий мого батька. Він нас запросив, і завдяки йому ми тут опинилися. Тепер я працю на базі Попаснянського хабу.

- І хто кого впіймав? Ви - центром, чи це центр вас? - запитую.

Ми завжди були підтримкою один для одного, адже ми - попасняни. Микола Миколайович завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто в ній потребував. Після початку повномасштабної війни, коли тут відкрили Будинок творчості, мені запропонували вести гурток на базі хабу. До нас приходять діти - як місцеві, так і переселенці. Ми всіх підтримуємо і завжди раді їх бачити.

Ірина Іваніцька, яка є представницею Миколи Ханатова та очолює черкаський хаб, акцентувала увагу запрошеного на стан території біля будинку, так би мовити, з іншого боку.

- Те, в якому стані ми тримаємо цю територію, дуже тішить мешканців цього будинку. Частину викошуємо, дерева підбілюємо. Спочатку сусіди боялися - ми ж вантажі сюди фурами завозили. А тепер кажуть, що жалкуватимуть, якщо ми звідти поїдемо. Хороша комунікація з людьми. Ми їхніх дітей і на розважальні програми запрошуємо - даємо оголошення. На День захисту дітей, наприклад. Даємо їм пакунки з подарунками.

Її слова відразу ж підтвердили дві жінки, що сиділи на лавці біля входу. Микола Миколайович підійшов до них, представився й запитав:

- Як вам живеться поруч із нашими?

Старша, Людмила Леонідівна, з легкою усмішкою на обличчі:

Чудово! Нехай Бог дарує їм міцне здоров'я. Вони завжди нас зустрічають з теплою душевністю та запрошують до себе. Постійно готові прийти на допомогу. Ми дуже вдячні їм. Тут організували свято для дітей, а потім ми ще були на стадіоні, на площі Семисотки, де також роздавали хліб. Це було на День козацтва, і готували куліш, щоб пригостити всіх бажаючих...

Друга, Ірина Петрівна, радо погоджувалася. Повна ідилія. От тільки здивував вхід до сусіднього під'їзду. Його "перекреслив" доволі товстий стовбур винограду.

- Ось тут у нас розташований склад, - сказала Ірина Володимирівна, вказуючи на двері під'їзду. - Цей виноград став нам на заваді. Ми запитали у людей, чи можемо його зрізати, але отримали відповідь: "Ні". Тож ми обережно переносимо гуманітарну допомогу, переступаючи через цей стовбур.

Як його переступають мешканці під'їзду, залишилось нез'ясованим.

На першому під'їзді будинку висить табличка з написом "Укриття". Це місце було організовано місцевими жителями, які отримали в нагороду додаткову площу, де знайшли прихисток інші працівниці. За білими дверима розташувався кабінет лікаря-терапевта, який щойно повернувся з подорожі. Його звуть Андрій Валентинович, і він повідомив, що прибув із Сіверськодонецька. Після цього лікар продовжив прийом пацієнтів...

У первинному приміщенні хабу, де розпочалося знайомство, Ірина Володимирівна спочатку вказала на стенд, а потім на папку з фотографіями військових.

- Це - наші військові. Ідей багато, місця мало. На стіні - загиблі, у книжці - ті, що воюють, і тільки за їхньою згодою. Хочемо книгу зробити, як закінчиться війна.

Лише б не збільшувалася колекція на тій стіні - і кількість фотографій у папці не зменшувалася.