У шану старшого солдата Івана Захарука, відомого під позивним "Захар".
Не зміг покинути тіло свого загиблого товариша, загинув під час спроби евакуювати його з місця бою.
Іван мав багато друзів, вони цінували його за неймовірно добре серце та почуття гумору. Чоловік був чуйним до проблем близьких і ніколи не поступався своєму життєвому принципу - не залишав людей на самоті з власними бідами. За спогадами дружини Катерини, він радів кожному дню, не міг сидіти на одному місці: "У нього кожен день були якісь плани, якісь задачі, сам собі їх вигадував. І завжди з позитивом, завжди з посмішкою. Щоб у нього був день без посмішки - я навіть такого не пам'ятаю".
Іван з’явився на світ 20 вересня 1991 року в селі Чернеччина, що на Сумщині. У віці 13 років він пережив важку втрату — став сиротою, і його опікунство перейшло до рідного дядька, Анатолія Кошлатого. Після закінчення школи Іван вирішив продовжити освіту в Сумському центрі професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу, де здобув кілька спеціальностей. Після навчання працював електрозварювальником у Сумах, а у вільний час захоплювався футболом, волейболом, настільним тенісом і не уявляв свого життя без риболовлі.
У розпал повномасштабної війни Іван вирішив вступити до Сумського державного університету, обравши спеціальність "Історія та археологія". На факультеті відзначають, що у студента було справжнє захоплення історією, і він мріяв стати видатним істориком.
Ще в шкільні часи він виявляв явний інтерес до спорту: активно займався легкою атлетикою та футболом, але найбільш захоплювався бойовими мистецтвами. Під час навчання в університеті Іван вирішив присвятити себе давньогрецькому бойовому мистецтву панкратіону. З 2010 року він почав брати участь у обласних змаганнях і досяг значних успіхів, ставши майстром цього виду спорту.
З лютого 2022 року Іван і його товариші активно протистояли агресору у своєму рідному селі. "Він завжди повторював мені: "Не можу залишатися вдома, поки інші ведуть боротьбу". Хлопці робили все можливе - підтримували місцеву територіальну оборону, знімали дорожні знаки, блокували в'їзди та виїзди до села", - згадує Катерина.
Влітку 2022 року Іван пішов до війська. Він був розвідником у 58-й окремій мотопіхотній бригаді ім. гетьмана Івана Виговського, служив у Чернігівській, Харківській областях, воював на Бахмутському напрямку на Донеччині, був нагороджений медаллю "За службу у розвідці". Ніколи ні на що не скаржився, хоча обставини були нелегкі.
"Він завжди був оптимістом. Щоразу, коли приїжджав, говорив: 'Перемога близько, ми обов'язково повернемося, все буде добре.' Він вмів знаходити позитив навіть у найскладніших ситуаціях," - розповідає його дружина.
14 лютого 2024 року противник завдав удару керованими авіабомбами по позиції на Вугледарському напрямку, де стояли два Іванові побратими. Рятувальний екіпаж оперативно вирушив на пошуки бійців. Одного військового вдалося відшукати, урятувати йому життя, а другого не знайшли. Пошуки припинили через активні наступальні дії ворога. Коли Іван дізнався, що рятувальний екіпаж не зміг забрати тіло загиблого побратима, він вирішив сам його знайти.
17 лютого 2024 року 32-річний старший солдат вийшов на своє останнє завдання під селом Пречистівка Донецької області. Того дня Іван зателефонував дружині і сказав, що буде на завданні, але наступного дня повернеться. Вона згадує, що коханий як раз планував прийти у відпустку, поїхати на збори з панкратіону, готував подарунок для неї: "Він мені проговорився буквально за тижні два до загибелі, що в Буковель готував поїздку".
Пошукова акція тривала кілька годин, і врешті-решт, під шістьма метрами завалів було знайдено тіло загиблого побратима. Незважаючи на постійні атаки російських військ, Іван усвідомлював, що ворог незабаром захопить позицію, і його товариш буде визнаний безвісти зниклим, а родина не зможе попрощатися. Тому він вирішив витягти тіло до найближчого укриття та дочекатися вечора для евакуації. Проте, на жаль, артилерійський снаряд влучив у ціль, забравши життя Героя...
"Вони витратили близько чотирьох годин на пошуки Ернеста під уламками. Після того, як знайшли його, перенесли до найближчого бліндажа, який знаходився на відстані 100-200 метрів, де також були наші хлопці. На жаль, внаслідок прямого влучання снаряда загинули всі. Я досі не можу повірити в це і прийняти, що сталося..." - розповідає Катерина.
Воїна поховали на Алеї Героїв Ново-Центрального кладовища в Баранівську, що в Сумах.
Івану Захаруку посмертно надали звання почесного громадянина Сум та Краснопільської громади. Нагороди, медалі та відзнаки, які він здобув, зберігаються у архіві його дружини. Біля озера Чеха в Сумах жінка встановила лавку на згадку про свого чоловіка. На меморіальній табличці поруч викарбувано слова: "Тут мої ноги торкалися землі".
"Це місце справді було йому до душі. Ми активно проводили час, займаючись спортом і бігаючи разом. Коли він приїжджав, ми просто прогулювалися, насолоджуючись кавою, а іноді й сиділи з пледами, насолоджуючись атмосферою", - ділиться Катерина.
