Молоде покоління, яке витримало часи окупації, знаходить своє призначення у незалежній Україні: свідчення та розповіді.

Дарина провела в окупації півтора роки, Тія довгих 10 років. Дар'я - з Бердянська, Тія - з Макіївки. Різний досвід двох різних людей, яких російська агресія змусила кардинально змінити своє звичне життя.

Проте є спільна риса, що об’єднує цих дівчат: обидві вирішили підтримати Україну.

Які випробування їм довелося витримати під час окупації, як їх рішення сприйняли рідні, та які надії вони покладають на майбутнє -- дізнайтеся в оповідях Дарії та Тії.

Я з народження жила в Макіївці Донецької області у звичайній шахтарській родині. В місті, що було окуповане з 2014 року, жити було сумно. Перші місяці ще видавали якусь гуманітарну допомогу з двох боків від лінії фронту, а потім перестали. Батькові на шахті грошей не платили, двох дітей утримувала мати, тож не було навіть за що купувати їжу. Після трьох років окупації почали щомісяця виплачувати відсотки від зарплат. Це було не багато, але хоч щось.

Настрій людей був досить хаотичним, адже вони не могли зрозуміти ситуацію, що склалася. Моя проросійська родина, теоретично, підтримувала зміни, які обіцяла нова влада, але побачивши все на власні очі, вони відчули розчарування. Проте це не стало причиною для зміни їхніх поглядів на проукраїнські. У свідомості моїх близьких, дивним чином, склалося переконання, що у всіх проблемах винна саме Україна, а не Росія. Від цього вони продовжували відштовхуватися у своїх думках.

На світанку так званої "ДНР" мені було дев'ять років, і мої погляди в той час майже повністю збігалися з думками моїх батьків. Але я не усвідомлювала, що таке війна і чому вона відбувається, тому не могла зв’язати те, що відбувається навколо, з тією війною, про яку читала в книгах або дивилася у фільмах. Ще до початку конфлікту, в молодших класах, у 2010-х роках, ми проходили курс "Я і Україна", на якому вчилися про соціальні та громадські цінності, дізнавалися про нашу державу, національні традиції та географію. Це, безумовно, закладало основи моєї ідентичності, що згодом стало мені в нагоді. Коли в нашому місті почалися обстріли, я не могла зрозуміти, як може стріляти Україна, якщо Україна — це ми. Але старші не пояснювали мені нічого, адже в їхніх родинах тема війни зазвичай залишалася незгадуваною.

З однолітками ми про це теж не розмовляли. Бо були ще доволі малими дітьми і могли обговорювати тільки наслідки: "Ой у Діани прилетело в подвал!", "Ой, Максим поехал в другой город!" Але ж ми не розуміли, чому все це відбувається.

Дитячі роки Тії

Час минав, і розчарування у тому, що відбувається, не вщухало. Проте місцеві жителі спрямовували свої почуття на окупаційну владу, сподіваючись, що Росія прийде, все виправить і налаштує на краще. Хоча нещадно критикували місцеву адміністрацію за корупцію — казали: "Цих точно не потрібно!" — на російську владу покладали надії, вірячи їй беззастережно, наче діти. Але життя від цього не ставало простішим, і люди почали свою тривалу адаптацію до нових умов. Зокрема, деякі пенсіонери намагалися отримати кілька паспортів — поряд з українським, ще й документи "ДНР" та РФ, щоб мати можливість отримувати кілька пенсій. Проте навіть з цими зусиллями справи не покращувалися, адже ціни на продукти та послуги залишалися надто високими. У лікарнях жоден з пільг не враховувався: якщо хотів отримати лікування, доводилося платити.

Дивно, але коли люди намагалися отримати пенсії чи купити продукти на територіях, що перебувають під контролем України, вони мали можливість спостерігати, як оживає Маріуполь, як в місті комфортно і затишно. Проте в їхніх свідомостях нічого не змінювалося на краще для України. Всі фейки, пропагандистські наративи та помилкові уявлення були вже настільки глибоко вкорінені, що їх важко було викорінити.

Пам'ятаю, як родичі повертались з чергової подорожі й привозили мені цукерки. Коли підлітком грала в КВК, один з найкращих і пам'ятних дитячих жартів звучав так: "Я дуже люблю свою бабушку, когда она получает пенсию. Она привозить мне носочки и шкарпетки, конфеты и цукерки, гривни и рубли".

Ми, діти, зростали, але не кожен з нас сприймав це однаково. Багато хто зрозумів, що, згідно з переконаннями, які нам роками прищеплювали в школі, в "ДНР" перспективи вже немає, і єдиний спосіб покращити своє життя — це виїхати в Росію. Наші вчителі прямо говорили: "Вам потрібно отримати якісну освіту".

Інша рекламна кампанія була спрямована на дорослу аудиторію: шахтарів запрошували на роботу на північ і схід Росії, зокрема у Воркуту — місто, яке виглядає ще більш неживим, ніж окупована Макіївка. Основним стимулом, звісно, були гроші, але також просувалася ідея, що в Росії є можливості для життя, в той час як тут їх немає.

Звісно, щодо України ніхто рекламних кампаній не проводив. Люди і так переважно знали, що там нормально живеться. Але все це було припорошено коментарями "Ой, а якою все те ціною, скільки людей померло, скільки там бандерівців!" Переважно зневажали і боялися українців на підконтрольній території тому, що поширювалося багато відповідних стереотипів, інформаційно-пропагандистська компанія працювала дуже якісно. Тож люди щиро вірили, що президент України (на той момент це був Порошенко) вважав, що в той час, коли українські діти вчаться в школах, діти "ДНР" мусять сидіти в підвалах під обстрілами. Щоб це звучало переконливо, пропагандисти використовували вирвані з контексту фрази.

Як і всі мої ровесники, я відвідувала школу. У 2021 році, за півроку до початку повномасштабної війни, я стала студенткою навчального закладу, який колись носив назву Донецький національний університет, але після окупації він змінився. Я обрала спеціальність "російська мова та література". Проте незабаром я припинила відвідувати заняття і почала працювати, адже мені терміново потрібні були гроші для втечі з окупованої території.

Фотографія Тії в дитинстві.

До 2020 року, перед початком протестів у Білорусі, я також розглядала можливість виїзду до Росії, шукаючи університети поблизу рідного міста, наприклад, у Ростові. Але коли я стала свідком подій у Білорусі, почала проводити паралелі з окупацією країни і зрозуміла, що не можу зрозуміти ситуацію в тому світі, і мені там буде некомфортно. Тож я вирішила обрати Європу, зокрема Фінляндію, де вже жила моя знайома. Проте за два місяці до запланованої поїздки ця країна змінила правила і заборонила в'їзд для тварин без чіпування, а я планувала брати з собою свого кота. Проте чіпування за європейськими вимогами виправляло б ситуацію лише через півроку: три місяці в Росії, а потім три — десь у Європі, здається, в Естонії. І все це без необхідних документів, адже у мене були лише ті, що видані в так званій "ДНР".

Тоді я звернулася до волонтерів, які підтримували мене: "Я не можу витримати це. Порадьте, будь ласка, інший варіант". Вони відповіли: "Найлегше — вирушити в Україну". Але я була невпевнена, чи буде можливість виїзду, тож була приємно здивована, коли дізналася, що навіть без українського паспорта мене можуть впустити.

В Україну я їхати не планувала, бо вважала, що отримати європейські документи буде значно легше, ніж пояснити СБУ, чому у мене паспорт "ДНР" і що я не співпрацювала з Росією. Я в цьому плані була трошки наляканою. До того ж в новинах бачила багато українських біженців, не знала, чи допомагають їм в своїй країні, не чула, що є такий статус як внутрішньо переміщена особа. Думала, що українцям надають допомогу тільки за кордоном, були вдалі приклади знайомих з Донецька, які виїхали в Європу. Я теж сподівалася, що зможу влитися в діаспору і з часом нормально адаптуватися до життя. Головне, щоб це не було так токсично, як під час моєї юнацької спроби інтегруватися в україномовне суспільство.

Мова йде про конфлікт, який мене глибоко вразив. Мені 17 років, і я активно користуюсь інтернетом, перебуваючи в читацькому театрі (чаті, схожому на книжковий клуб), де намагаюсь читати українські книги, щоб розширити свій словниковий запас. В одному з чатів я зустріла дівчину, яка пройшла схожий шлях навчання, як і я (вчилася в тому ж університеті на такій же спеціальності), проте на кілька років раніше. Вона опинилася в Маріуполі під час повномасштабної війни і з надзвичайною жорсткістю висловлює свою думку про мене, вважаючи, що я не є справжньою особистістю, а лише жертвою пропаганди. Вона звинувачує мене в тому, що я досі залишаюсь на території, контролюваній "ДНР", і стверджує, що дівчина з Петербурга, яка вивчає українську, більше заслуговує на звання українки, ніж я, що живу в окупації.

Тія в Донецьку.

У молодому віці, переживаючи кризовий період, ця історія завдала мені великого болю. Я виросла, спілкуючись українською мовою, відвідувала україномовний дитячий садок, а згодом навчалася в україномовній школі до четвертого класу. Лише в 2017 році я була відірвана від українського медіа-простору, до якого звикла: на каналах, таких як Новий, я ще довго дивилася шоу та різноманітні програми. Але після тих звинувачень, які пролунали від тієї дівчини, я почала сумніватися в своїй необхідності для України.

У жовтні 2023 року, коли подорож за кордон виявилася неможливою, я ухвалила рішення вирушити в Україну. Я подала заявку до чесько-української організації "Helping to Leave", що підтримує українців, які намагаються виїхати з окупованих та прифронтових зон. Батькам я не розповіла всіх деталей про свою поїздку. Зібравши валізу та взявши з собою кота, я вирушила в дорогу.

Кордон між Росією та Україною долала на межі Бєлгородської та Сумської областей, через пункт пропуску Колотилівка-Покровка. Коли проходили російську фільтрацію, військові веселилися, речі перевіряли з певним знущанням -- викидали все з валізи, висмикуючи, що заманеться, типу для огляду, забирали, перевіряли всю техніку. І коли навколо десятка людей, яких пропустили на фільтрації, скупчилося тридцять озброєних військових, відчуваєш себе під дуже неприємним тиском. Тим більше, що на цю фільтрацію ти йдеш весь наляканий, прочитавши 150 історій в соцмережах про те, що тут іноді відбувається, як тебе можуть розвернути і не пустити далі. Переді мною була жінка без жодного паспорту, тільки з ксерокопією пенсійного посвідчення, бо все інше згоріло. З цією ксерокопією вона намагалася потрапити в Україну, а росіяни їй казали: "Вас там не приймуть, повернетеся назад, а ми вас теж не пустимо. Тому думайте, куди вам треба".

Фільтраційний процес в Україні має свої особливості: тут менше військових, що створює відчуття безпеки, і з вами справді поводяться як з людиною. Мені дозволили перетнути кордон без українських документів, і я надала прикордонній службі те, що мала: свідоцтво про народження, ксерокопії паспортів батьків, квиток на проїзд, атестат — фактично, весь набір документів, що підтверджував, що після окупації в 2014 році я не покидала територію, і не отримувала російські документи. Але спершу потрібно було подолати перехід між двома контрольними пунктами, що вимагало трьох кілометрів шляху в чистому полі по дорозі, покритій граншлак, обгородженій колючим дротом.

Цією стежкою люди несли свої речі, які вирішили взяти з собою. Вантажів було чимало, хоча волонтери попереджали про труднощі на маршруті та радили обирати легші кравчучки замість важких валіз. Я ж тягнула за собою валізу вагою приблизно тридцять кілограмів (майже половина моєї ваги) і переноску з котом. Коли сили у людей почали закінчуватися, на переході відбувалося скидання зайвого. Я віддала свій об'ємний теплий светр. Ідучи, я спостерігала, як інші позбавляються непотрібних речей, навіть їжі, яку брали на дорогу. У якийсь момент переді мною з'явилися зламані валізи, іграшки та велика кількість одягу. Ближче до кінця маршруту я помітила на землі дрібні російські гроші, сім-карти та пошарпані документи.

Поряд зі мною через перехід йшли мама на інвалідному візку (хтось їй допомагав) та її дев'ятирічний син, котрий ніс речі. Вони дісталися до іншого берега раніше за мене, і хлопчик вирішив повернутися на перехід, щоб допомогти мені з котом. Я дуже йому вдячна за цю доброту. Завдяки цьому хлопчикові мій кіт Віскі нарешті опинився у вільній Україні.

Тія в місті Харків.

Далі я поїхала до Харкова. Місяць перебувала в шелтері, поки волонтери не знайшли для мене квартиру й роботу. Цілий рік у мене пішов на отримання українських документів, бо дуже довго не могла підтвердити свою особу через те, що не мала свідків. В єдиному українському документі, з яким я приїхала -- свідоцтві про народження, звісно, не було фото, тож воно не дуже допомогло. Щоб якось прискорити процес, я активно надавала розв'язанню своєї проблеми суспільного розголосу, але це не могло змінити встановлену процедуру.

Ніколи не шкодувала, що обрала для себе Харків як місце проживання — це просто чудове місто! Ніякі численні повітряні атаки з боку росіян не здатні змінити моє ставлення до нього. Я пройшла шість курсів з надання домедичної допомоги і завжди маю при собі аптечку. Також активно слідкую за новинами в соціальних мережах і добре знаю, де розташовані укриття.

Нещодавно я змінила місце роботи і тепер є адміністратором у школі. Раніше моєю діяльністю була робота в книгарні, а ще раніше – в іншій навчальній установі. Я активно реінтегруюся в суспільство. Займаюся тим, чим не мала змоги займатися під час окупації, розвиваю свої навички та пробую нові хобі. Живу повноцінно!

Готуюся вступати наступного року в університет, в який та яку спеціальність -- ще не визначилася. Знаю, в українських університетах з'явився цікавий напрямок -- управління на деокупованих територіях. Але багато чого потрібно зробити, щоб туди вступити. Проте я точно не зможу вивчати "російську мову та літературу". До речі, приїхавши до України, я взагалі перестала спілкуватися російською. Оточення у мене повністю україномовне, і це не тому, що я підбирала коло спілкування по мові, просто культурний, мистецький і свідомий двіж у Харкові об'єднує саме україномовних людей.

Я активно залучена в різноманітні соціальні спільноти та маю безліч знайомих по всьому місту. Це означає, що коли я відвідую театр, то вже знайома з акторами, і вони, в свою чергу, знають мене. Зайшовши до музею, знову стикаюсь зі знайомими обличчями. Виявляється, що майже всі мене знають, а я, в свою чергу, знаю їх. Я маю насичене соціальне життя. Досить часто працювала на різних проєктах та відвідувала локальні курси. Я завжди намагаюсь бути присутньою у всіх подіях. Коли з'являється можливість, беру участь у волонтерських акціях, і з радістю погоджуюсь на пропозиції. Захоплююсь спортом, зокрема історичним фехтуванням, а також реконструкцією середньовічних балів. Цієї зими разом із друзями ми колядували, зібравши велику групу людей і 20 тисяч гривень для підтримки ЗСУ.

Харків — це по-справжньому динамічне місто. Тут я отримала можливість жити на повну силу, чого раніше мені не вистачало. Спочатку це навіть стало для мене викликом, адже навколо відбувалося стільки цікавого, а моє відчуття неготовності заважало повноцінно зануритися в місцеву атмосферу.

У Донецьку у мене ще залишилось кілька знайомих, з якими я підтримую зв'язок через соціальні мережі. Проте відчувається певний дискомфорт, адже коли я ділюсь своїми справами, розповідаю про новини або спільні проекти, донеччани не можуть знайти відповідь. Вони лише кажуть: "Ну, класно, а у нас знову немає води". І стає якось незручно ділитися своїм життям, адже складається враження, що своїми розповідями я завдаю їм додаткового дискомфорту. Є й такі, хто стежить за політичною ситуацією в Україні, але їм це дається важко, оскільки вони почали з подій повномасштабного вторгнення, не згадавши про те, що сталося у 2014 році.

З Макіївкою я втратив зв'язок не лише з давніми товаришами, а й з батьками. Вони дізналися про моє місцезнаходження вже через місяць і сприйняли це негативно. Проте їхня думка для мене не є важливою. Тому ми не підтримуємо жодного спілкування.

Іноді люди запитують мене про мої мрії. Це питання викликає певні труднощі. Зараз, напевно, єдине, про що реально можна мріяти — це подорожі. Але, на жаль, вони поки що не є чимось, що я можу реалізувати у найближчий час. Я не стану говорити про деокупацію та подібні теми, адже мені страшно висловлювати свої думки вголос. Мріяти про перемогу для мене також складно. Я усвідомлюю, скільки роботи ще попереду після потенційної перемоги. Враховуючи питання меморіалізації на Донеччині та реінтеграції окупованих територій, я сприймаю перемогу не як завершення великої справи або досягнення мети, а скоріше як стартову точку для ще більшого обсягу роботи.

Тія після виходу з зони окупації.

Дар'я провела півтора року в Бердянську, який був захоплений Росією. Вона зазначає, що під час окупації місто нагадувало затишний купол тиші, що накривало його. Ці спогади вона поділилася в інтерв'ю з "Бердянськ24".

Ти відчуваєш невпинну напругу, наче перед бурею, в повітрі витворюється щось незрозуміле, щось назріває. Розслабитися неможливо, але грім вже пройшов, залишивши лише гнітюче відчуття. Саме такою атмосферою запам'яталося рідне місто для дівчини.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Бердянськ потрапив під окупацію вже в перші дні. У місті почали відчувати брак продуктів, а на вулицях з'явилися російські військові. Серед мешканців запанував страх і невизначеність.

Після півтора року окупації ситуація з продуктами поступово налагоджувалася, але військові РФ залишалися на місці. Мешканці Бердянська почали виїжджати. В місті залишилися або ті, хто з різних причин не мав змоги покинути його, або ж прихильники ідеології "русского мира".

"В ті часи я йшла вулицею і не знала, з ким можу говорити. Була оця постійна напруга в контролі того, що та кому ти можеш сказати", - згадує окупацію Даша.

У тиші, що огортала її, з'явився страх. Дівчина тривожилася через російських солдатів і те, які жахи вони можуть вчинити з нею.

"Представників різних народів Азії стало дуже багато, було страшно ходити містом. Кадирівці могли їхати на військовій машині з кулеметом і просто по приколу на тебе наставляти зброю, кричати щось, показувати знаки, ти не розумієш їх, тобі страшно. Коли чоловіки підходять на вулиці, щоб познайомитись фактично до дитини, це дуже страшно. Тому з часом я перестала виходити на вулицю та відгородилась від улюбленого Бердянська, який я знала іншим", - розповідає дівчина.

На переконання Даші, єдиним постійним елементом у Бердянську завжди було море. Наразі Дар'я глибоко його сумує.

Дівчина не навчалася в російській школі, але багато її друзів вступили до навчальних закладів, які були відкриті загарбниками. Даша розповіла, що батьків тих дітей просто налякали.

"Погрожували, що можуть відібрати батьківські права, якщо ті не віддадуть дітей до російських шкіл, залякували великими штрафами. Натомість дітям, які пішли в ці школи, нараховувалися щомісячні грошові бонуси, їм надавалась канцелярія, були якісь подарунки", - розповіла дівчина.

Дівчина відкрила, що її батьки також планували віддати її до російської школи. Вони боялися, що їхню доньку можуть забрати силою. Проте їй вдалося уникнути цього сценарію.

"Я приховала свої документи і відстоювала своє право на навчання в українській школі. У цьому виборі я була непохитною. Це було те право, за яке мені довелося боротися. І я справді це зробила. Мій підлітковий максималізм та бунтарський дух допомогли зберегти мою українську ідентичність у часи окупації. Адже, якби я тоді не відстояла свої інтереси і не заховала документи, підозрюю, що сьогодні я не навчалася б в українському університеті і, можливо, не була б в Україні", - зазначила Дар'я.

Вона розповідає про своїх друзів, які спочатку теж не хотіли йти вчитися до російської школи.

"Вони казали, що їх змусили батьки. Але в кінці року вони вже вступили до ростовських університетів, і їм було з цим абсолютно окей. Їх вже ніхто не змушував. Тобто за цей рік, який вони провели в російських школах, пропаганда змінила їх настільки, що вони стали казати мені, як вони чекають студентського життя в Ростові", - розповіла Дар'я.

На її думку, підхід окупантів до старшокласників і дітей молодшого віку відрізнявся.

"Окупантам стало зрозуміло, що старшокласники провели більшу частину свого життя в Україні і вже сформували свої принципи та погляди. Учителі моєї школи не намагалися їх кардинально перенавчити. Кожного понеділка в нас була "розмова про важливе" – виховна година, під час якої мали звучати російський гімн, розповідати про "визволителів святої СВО" та нагадувати про вдячність. Однак конкретно цим дітям не проводили такі уроки, пояснюючи, що вони вже дорослі і їм не потрібно змінювати свою свідомість", - поділилася Даша.

На її думку, приблизно 30% місцевих вчителів вирішили співпрацювати з окупантами. Інші кадри псевдовлада формувала, залучаючи людей з раніше окупованих територій, таких як Крим, Донеччина, Луганщина, а також безпосередньо з Росії.

Протягом півтора року, проведеного в окупації, Даша навчалася в українській школі в режимі онлайн. Зараз дівчина згадує цей період з гіркотою, адже їй доводилося постійно залишатися вдома. Вона відчувала страх виходити на вулицю вдень через "полювання" окупантів на учнів.

"Військові могли підійти до дітей на вулиці і запитати, де вони навчаються. Якщо з'ясовували, що навчання немає, то це загрожувало штрафами, санкціями або навіть викраденням. Ми жили в постійному страху. Тому я поступово, але все ж адаптувалася до життя вдома, яке тривало півтора року. Я боялася відкритих воріт і дверей, переживала, що хтось може підслухати. Сиділа, тремтіла, коли розмовляла українською, адже могла почути сусіди. Так і пройшов мій випускний рік в режимі онлайн-освіти," - розповіла Дар'я.

Дівчина змушена була практично зникнути з поля зору оточуючих, перетворившись на невидимку. Вона майже не покидала свій дім, щоб уникнути зустрічей з людьми.

"Ми всім сусідам брехали, що я поїхала. Одним сказали, що мама відвезла мене до Запоріжжя та повернулась. Іншим - що я десь у селі Бердянського району. Типу в мене не все добре зі здоров'ям, повезли на природу лікуватись. Було таке, що зустрічали вчителів з моєї школи (які пішли на співпрацю з окупантами - ред.), батьки відповідали, що я в Запоріжжі. Причому я думаю, що всі сусіди та вчителі знали, що я в місті, бо мене все одно було видно, але вони обрали не звертати увагу. І мені з цим дуже пощастило", - наголосила бердянка.

Даша підкреслила, що освіта стала її основною заняттям під час окупації. Завдяки цьому вона змогла зосередитися і успішно скласти іспити.

"Мої батьки та близькі виходили на вулицю, і все ж вони не могли уникнути інформації, яку чули та бачили. Я помітила, як за цей рік ми змінилися в порівнянні з тим, якими були до початку повномасштабної війни. Завдяки тому, що я залишалася вдома, мені вдалося захиститися від впливу російської пропаганди," - зазначила дівчина.

Під час окупації Дар'я вирішила взяти участь у змаганні "Мала Академія Наук". Її дослідження було присвячене діяльності бердянських телеграм-каналів в умовах окупації.

"Порівнювала між собою українські та проросійські телеграм-канали. Я пишаюсь цією роботою. Це було про те, що українські канали, не маючи джерел інформації, не перебуваючи безпосередньо в місті, беруть її з відкритих бердянських чатів, де люди пишуть "умовний вибух". Але інформація доходить дуже повільно. І це те, що мене певною мірою дратувало в окупації. Я не любила російські пропагандистські канали, але була змушена на них підписуватись, щоб дізнаватись хоч якусь інформацію. Бо ми жили в інформаційній ізоляції та в бульбашці", - пояснила Дар'я.

Під час роботи над МАН вона відчувала страх, але продовжувала працювти. В день презентації наукової роботи про тг-канали в окупації, у сусідів згори ФСБ проводили обшук. Ось такі реалії.

Даша розповіла, що конфлікти між дітьми, які залишилися в окупації, і тими, хто виїхав, - трапляються.

"Я пам'ятаю, як діти, які відвідували російські школи, але продовжували навчання онлайн в українських закладах, стикалися з великою агресією. Їм говорили, що "ви тут нічого не значите, не заслуговуєте на українську освіту, йдіть у свою школу", - розповіла одна з мешканок Бердянська."

Даша зізналася, що отримувала такі образи і на свою адресу також. Адже вона хоч і не пішла навчатися до російської школи, але залишалася в окупованому місті.

"Мені було образливо читати, що всі, хто залишився в Бердянську, зрадники, що вони всі чекали русню, наші батьки чекали русню, коли насправді це не так. І тому я певною мірою відстоювала цих дітей, а потім побачила, що вони вступали до ростовських університетів і засумнівалася у своєму виборі. Вже після виїзду я зрозуміла і ту, і іншу сторони", - зізналася дівчина.

Шлях до України виявився непростим для Дар'ї. Під час свого перебування в Бердянську вона вирішила стати студенткою Запорізького університету. Щоб вирватися з окупованої території, дівчина обманула батьків, стверджуючи, що навчання проходить лише в традиційному форматі. Вона навіть зібрала гроші на подорож та знайшла перевізника, який міг доставити її до Запоріжжя.

"Батьки зрозуміли, що це вже не просто мрія, а реальний план. Вони змушені були відпустити мене", - підкреслила Даша.

Під час навчання в університеті Даша зіткнулася з упередженнями щодо внутрішньо переміщених осіб. Це сталося в гуртожитку, де проживали як ВПО, так і студенти з міст, які не підпадали під окупацію.

"Звучало, що умовно ви приїхали на все готове, іншим якось треба себе утримувати, а у вас є виплати, вам допомагають волонтери. Вам взагалі не треба паритися, у вас є 3 тисячі, а мені треба ходити на роботу. Я відповідала: ми можемо помінятися місцями. Поживи в окупації, відчуй, як це, коли ти не можеш побачити близьких, повернутися додому на вихідні. Проте в тебе будуть три тисячі та ноутбук", - зазначила переселенка.

Незважаючи на труднощі, Дар'я впевнена, що її вибір залишити окуповану територію став найкращим кроком у її житті.

"Це нагадує звільнення від важкого тягаря, розривання тиші та можливість поглянути на світ ясним поглядом. Тут справжнє повітря і небо – зовсім інші," - стверджує дівчина.