Мета проекту "Face to Face": вісім хірургів, один тиждень і 25 пацієнтів, які потребують відновлення своїх облич.

Повернути дихання та зовнішній вигляд

Сергій Граменко, захисник Зміїного, якому в полоні двічі ламали ніс, став учасником американської місії Face to face, яка реконструює обличчя українцям, що постраждали від війни. Завдяки їй він знов може дихати та подобатись собі у дзеркалі.

Liga.net провела інтерв'ю з Сергієм, відвідала операційну та дізналася про процес відновлення обличчя українських військових.

Коридор лікарні: стіни блідо-зеленого відтінку, до яких прибито дерев'яні дошки, поодинокі лавки та черга до старих, потертих білих дверей - звичне лікарняне середовище. Але на кількох дверях наклеєні жовті листочки з написами англійською: room 1, room 2, room 3. Вони виглядають тут дещо чужорідно.

Ці документи з'явилися тут всього кілька годин тому, оскільки сьогодні вранці до львівської лікарні прибули представники місії Face to face на тиждень. Це ініціатива американських пластичних хірургів, які з початку повномасштабного вторгнення регулярно відвідують Україну, щоб разом з місцевими медиками виконувати операції з відновлення обличчя пацієнтів, постраждалих від бойових дій. Протягом більше трьох років відбулося п’ять таких місій, у результаті яких було допомогли 145 людям.

Зараз приблизно 8:00, усі готуються до початку оглядів. Лікарі ухвалюють рішення, що в перших двох кімнатах обстежуватимуть пацієнтів з травмами щелепи, а в останній — з проблемами з очима. У коридорі вже сформувалася черга людей з пошкодженими обличчями.

Розпочинається процес огляду. На кожного пацієнта витрачається приблизно 10-15 хвилин. Люди, які чекають у коридорі, поступово знайомляться один з одним і діляться історіями про те, як отримали свої травми.

- Якщо ти військовий, то ти військовий. А якщо ти лохопед, то ти лохопед, - резюмує чоловік без одного ока свою розповідь. Він отримав поранення через інструктора, який вирішив довести, що протитанкова міна не вибухає під людиною. Інструктор помилився.

З оглядових чутно, як фраза за фразою чергується українська та англійська мова. Тут ніхто не говорить багато - речення, максимум два, щоб медсестри-перекладачки встигали пояснювати скарги пацієнтів лікарям, а потім навпаки.

У черзі на прийом одні розкладають косинку на своїх телефонах, інші скаржаться на затяжне очікування, а ще хтось щойно прибув і не має уявлення, куди потрібно подати документи для реєстрації в лікарні.

В лікарняному коридорі пересуваються звичайні пацієнти, які з цікавістю заглядають у щілини оглядових кабінетів. Вони не можуть збагнути, що саме відбувається навколо. У той час, коли приймають хворих з ушкодженнями зору, жінки, тримаючи своїх чоловіків за руку, ведуть їх, які втратили зір.

– Я не відчуваю сорому через своє поранення. Чи повинні ми соромитися війни? Це всього лише її наслідки, – говорить чоловік у чорному футболці та спортивних штанах, сидячи на лавці. Він намагається переконати інших, що не варто приховувати свої травми, незалежно від того, наскільки вони серйозні.

У черзі до оглядової кімнати номер два сидить чоловік. Його обличчя виглядає цілком, але ніс має значні ушкодження — форма викривлена, він нахилений вправо, а під переніссям є виразний горб. На ньому одягнені чорні спортивні штани та сіра флісова кофта. Чоловік високий, широкоплечий, з атлетичною статурою — здається, ніби він з морської піхоти.

Дійсно, це правда. Це Сергій Граменко, морський піхотинець з острова Зміїний. Він зазнав ушкодження обличчя під час перебування у російському полоні, де його піддавали побоям та катуванням. Наразі він чекає на свою чергу вже приблизно годину.

Йому не до вподоби залишатися в коридорі: він постійно метається між своєю палатою та виходом на свіже повітря. Прохає друзів зателефонувати йому, якщо раптом настане його черга. Він не відчуває тривоги, просто прагне уникнути сидіння тут, спершись на холодну стіну лікарні.

Ось чому ми зустрічаємося з ним у його кімнаті. Сергій справжній господар – він привітно запрошує нас на каву з печивом і з задоволенням ділиться своєю історією.

Сергій приєднався до збройних сил як контрактник у 2018 році. У той же період він неодноразово виїжджав до зони АТО. Пізніше він став морським піхотинцем і проходив службу у рідній Одесі. У грудні 2021 року його разом з підрозділом направили на острів Зміїний.

"Того дня, 24 лютого 2022 року, ми прокинулись від сигналу тривоги близько другої чи третьої години ночі, - розповідає він. - З новин стало відомо, що ворог атакує всю територію України, а російські військові вже просунулися в Харківську та Херсонську області."

Сергій, його товариші та керівництво усвідомлювали, що напад на Зміїний - це лише питання часу. Проте вони не планували капітулювати.

Коли крейсер "Москва" наблизився до острова і запропонував скласти зброю, командир Сергій Роман Грибов відповів знамените: "Російський військовий корабель, йди на х**".

Сергій згадує: у відповідь на їхні дії російські військові почали інтенсивно обстрілювати їх з усіх наявних засобів на борту крейсера. Пізніше підключили авіацію, і почалися бомбардування. "Ми не прагнули капітулювати, але самі не могли впоратися з такою потужною атакою", - ділиться він.

Коли на острів висадили десант, командир все ж ухвалив рішення здатись у полон - щоб зберегти життя особового складу.

Спочатку Сергія доправили до Севастополя. Потім настали майже два роки ув'язнення з численними етапами: Сімферополь, Шебекіно, Старий Оскол, Валуйки, Курськ, Муліно, знову Курськ і Вязьма. У деяких місцях його тримали всього кілька днів, в інших - кілька місяців, а в деяких він провів більше року.

Полонених регулярно переміщали, аби вони не мали можливості звикнути один до одного. Навіть всередині в'язниці постійно змінювали їхніх сусідів по камері, щоб не дати їм шанс на створення підтримуючих зв'язків.

Проте нове оточення приносить із собою й нові страждання – "коли ти прибуваєш, тебе негайно жорстоко б'ють, щоб ти усвідомив, що тебе чекає". Під час таких "привітань" Сергію неодноразово ламали ніс, внаслідок чого він набув незвичайної, викривленої форми, а чоловік втратив змогу дихати ним та відчувати аромати.

Катування тривали щодня: російські солдати застосовували електричний струм і кийки. Харчували лише водянистою кашею без солі, через що всі полонені страждали від сильного голоду. За період ув'язнення Сергій втратив приблизно 45 кілограмів.

А ще кожного тижня допит, щоб полонені "згадали", які воєнні злочини вчиняли. Росіяни роблять це, щоб перекваліфікувати військових полонених у воєнних злочинців. Тоді їх можна засудити за російським законодавством, і вони не підлягатимуть обміну.

Сергій, який 24 лютого опинився в полоні на невеличкому шматку землі посеред Чорного моря без цивільних, не мав змоги вигадувати історії. Проте в 2018 році він кілька разів брав участь в АТО, і йому доводилося вигадувати, що він займався мародерством або вбивством цивільних.

Цей процес тривав від одного місця до іншого. Сергій щоразу мріяв про обмін, однак насправді це сталося лише через майже два роки.

Під час поїздки в автобусі, що прямував до українського кордону, російські військові попередили нас, що другого шансу вже не буде. "Якщо ми знову опинимося в полоні, нас вважатимуть терористами," - розповідає Сергій. - "Це не просто слова для залякування; вони змусили нас підписати відповідні документи."

Так завершилися 679 днів ув'язнення, і розпочалась нова глава — сотні днів реабілітації. Декілька з цих днів Сергій провів у Львові. Він заповнив анкету для участі в місії Face to Face, що відновлює обличчя людей, які постраждали від війни. Його мета полягала в тому, щоб вилікувати свій зламаний ніс і знову мати можливість вільно дихати.

В останній раз вісім лікарів та вісім медсестер приїздили зі США в Україну у травні 2025 року. Тоді у межах місії Face to face вони зробили операції 25 пацієнтам. Сергій став одним із них.

У ході місії медичні працівники виконували хірургічні втручання, спрямовані на реконструкцію носа та щелепних структур, а також встановлення імплантів для відновлення зовнішньої форми обличчя. Проте основна увага була зосереджена на операціях, що відновлюють верхню або нижню щелепу. В цих процедурах лікарі видаляють частину кістки з ноги чи руки пацієнта і трансплантують її на обличчя.

Це складні операції, бо їх роблять за кілька місяців чи навіть років після поранення, та часто лікарям доводиться переробляти те, що нашвидкуруч зробили хірурги ще на стабілізаційному пункті. Там немає часу та змоги думати про естетичний бік чи навіть про зручність для пацієнта - обличчя зашивають так, щоб людина просто вижила. Часто після таких операцій поранені не можуть нормально говорити, з їх рота може випадати їжа чи виливатись вода.

"Існує безліч таких пацієнтів – їх тисячі, - зазначає лор-лікар Іванка Небор, представниця американської команди. - Ми прагнемо зробити все можливе, щоб допомогти якомога більшій кількості людей. Але, незалежно від кількості місій, які приїжджають, цю справу повинні продовжувати українські медики." Іванка здобула освіту в Україні та рік працювала в Інституті отоларингології в Києві, але п'ять років тому переїхала до США.

Операції доволі коштовні, оскільки пацієнтами встановлюють спеціальні титанові імпланти, які замінюють пошкоджену частину щелепи. Це дорогий матеріал, але він не викликає реакції відторгнення.

Face to face також забезпечує доставку медикаментів, інструментів та обладнання. Усе це залишається в державних лікарнях, де реалізується місія. Підтримують ці ініціативи організації Razom for Ukraine та INgenius.

"Ми прагнемо, щоб наша місія нічого не відбирала, - зазначає Іванка Небор. - Навпаки, ми докладаємо всіх зусиль, щоб віддати якомога більше."

— Сергію Граменко, проходьте! — лунає голос медсестри з кімнати оглядів номер два.

Чоловік входить у приміщення. Тут стоять старовинні дерев'яні стільці, такий же стіл, на стіні висить рекламний календар, а під ногами розстелений червоний килимок з таємничими візерунками. Це звичайний кабінет типової державної лікарні. Але є одна істотна відмінність: тепер тут ведуть прийом найкращі лікарі з усього світу.

- Вам потрібен переклад? - запитує медсестра, яка також виконує роль перекладача. Вона є частиною місії, що представляє американську сторону. Серед них налічується приблизно десять осіб. Це жінки українського походження, які наразі мешкають у США, тож окрім своїх медичних обов'язків, вони також надають допомогу з перекладом.

- Так, - говорить Сергій, продовжуючи: я провів два роки у полоні. Там мені кілька разів зламали ніс. Через це я не можу дихати ним, лише ротом. Також я втратив відчуття запахів. Мені б хотілося виправити горбинку і змінити форму носа, щоб виглядало краще.

- Зачекайте, будь ласка, не поспішайте, - лагідно звертається медсестра. - Давайте робити це поетапно, щоб я могла встигнути все перекласти.

Вона англійською мовою роз'яснює все для двох американських медиків, зазначаючи, що Сергій перебував на Зміїному, де його і захопили в полон.

- Геть з дороги, Путін! - майже одноголосно вигукують іноземці, дізнавшись про Зміїний. Можливо, їхній переклад цієї відомої фрази не зовсім точний, але суть їм абсолютно зрозуміла. В їхніх очах читається шана до Сергія.

- Це мій командир відділення, Роман Грибов, - з посмішкою говорить Сергій.

- Яка з ніздрів дихає легше? - запитує медик.

- Жодна з них майже не дихає.

Протягом кількох хвилин медичний персонал обговорює травму Сергія. Вони спілкуються пошепки, використовуючи переважно спеціалізовану термінологію, яку рідко хто зможе зрозуміти, окрім самих лікарів.

- Це справжнє полонення, тут можливе все, - підсумовує цю бесіду медсестра-перекладачка.

- Треба припинити, принаймні до операцій та два-три тижні після неї. Якщо продовжити, то ніс після операції довше загоюватиметься.

- А можна хоча б електронні сигарети чи щось на кшталт?

Ні, справа в нікотині. Він спричиняє звуження судин, що негативно позначається на швидкості загоєння після хірургічного втручання. Тому його вживання є неприпустимим.

- Вже треба не курити. Прям сьогодні, - після паузи додає лікар. - Ми можемо дати вам нікотиновий пластир, якщо вам важко кинути. Це все ще буде шкідливо, але не так сильно, як цигарки.

Сергій відмовляється. Він впевнений, що не курити декілька тижнів - не таке складне завдання: "Я коли у полоні був, то два роки був без цигарок, і нічого, справився - вибору не було. Зараз теж доведеться".

Після проведення операції на носовій перегородці у Сергія буде встановлено пластиковий фіксатор, всередині носа розміститься шина, а також будуть накладені шви. Ці шви самостійно розсмокчуться протягом десяти днів. Лікарі докладно розповідають Сергію про те, що його чекає, і попереджають, що в період після операції він може відчувати певні труднощі. Протягом перших двох тижнів закладеність носа може посилитись, а також можливий набряк очей - "не лякайтеся, це нормально".

Чи будуть помітні шви?

- Ні, нічого. Все буде всередині носа.

- І цей пагорб зникне?

Так, і також вам підкоригують ніс вправо, щоб він виглядав більш гармонійно.

Далі вони продовжують обговорювати форму носа, якою вона має бути після операції. Може здатись, що чоловік не хоче лягати на хірургічний стіл та навіть трохи побоюється операції. Але насправді ні.

"У мене є лише переживання за результат," - ділиться Сергій. - "Мрію, щоб усе було виконано на високому рівні. Хочу поглянути в дзеркало і побачити в ньому себе таким, яким був раніше."

Коли він повернувся з полону, часу хвилюватись через зовнішність не було. Рідні та друзі просто були раді бачити його живим і не помічали зовнішніх змін. Сергій одразу почав займатись реабілітацією та майже не звертав уваги на зламаний ніс.

Проте в глибині душі він все ще прагнув, щоб його обличчя залишалося таким, як у минулому. Саме тому він без упину ставить лікарям запитання.

Операцію проведуть лікарі Абрахам Манодж і Віталій Панченко. Один із них є пластичним хірургом з США, а інший - з України.

- А навіщо двоє?

Таким чином вони діють постійно, завжди підтримуючи один одного.

- Не буде такого, що один робить першу половину операції, а інший - другу?

- Ні, звісно, що ні, - з усмішкою відповідає медсестра, додаючи: у вас запланована операція в четвер, а зараз можете вільно розпоряджатися своїм часом.

Місія Face to Face має три операційні кімнати. Перш ніж потрапити до них, необхідно зайти в простору кімнату, де розташовані інструменти, медикаменти, умивальник, деяка апаратура та три двері, кожна з яких веде в окрему операційну. На входах до кожної з них висять жовті аркуші з англійськими написами: table 2, table 3, table 1, розташовані в такому порядку зліва направо.

В одному з кутів цієї кімнати висить український прапор, який переходить у прапор США. Під ним - спеціальне обладнання для стерилізації інструментів. Навпроти - декілька валіз, повністю наповнених ліками, їх із собою привезли американські лікарі. В іншому кутку одна на одну складені коробки з імплантами для відновлення щелеп.

На першому та другому столах розташовані пацієнти з подібними травмами. Обидва втратили частини нижньої щелепи. Це операції з трансплантації кісток з ноги або руки до щелепи, які наразі українські медики не в змозі виконувати самостійно. На третьому столі знаходиться пацієнт, якому планується відновлення ока.

У кожній операційній на вікні можна знайти ще один жовтий аркуш з написом "Time Out". Це своєрідний контрольний список, що містить необхідну інформацію для перевірки перед проведенням операції: ім'я та прізвище пацієнта, дату його народження, наявність алергій, тип запланованої операції, список антибіотиків, які будуть призначені після процедури, а також інші важливі питання.

Лікарі по одному обговорюють кожен з цих аспектів. Після цього розпочинається хірургічне втручання.

На справді, процес підготовки до хірургічних втручань розпочинається за чотири місяці до виконання місії в Україні. Спершу медики обирають пацієнтів, які потребують операцій, та просять їх пройти комп'ютерну томографію ураженої ділянки кістки. На основі отриманих зображень створюються 3D-моделі, що слугують основою для проектування імплантів.

"Це дуже кропітка та тривала робота, - говорить Іванка Небор. - Проєктують імплант лікар та інженер. На один імплант потрібно близько п'яти сесій (зустрічі лікаря та інженера. - Ред.), кожна з яких триває понад годину. А ми в середньому встановлюємо 10-15 імплантів одній людині. Саме зі стількох частин складається частина щелепи, яку ми відновлюємо".

Однак нині ці титанові імпланти вже знаходяться в українській операційній. Поруч з ними висять роздруковані матеріали, на яких зображено модель черепа, а різні імпланти виділені кольоровими маркерами. Завдяки цим елементам планується відновлення щелепи.

Операційна кімната наповнена лікарями, а також медсестрами з України та США. Американські медики вже беруть участь у лікуванні пацієнта, тоді як українські колеги допомагають із перекладом. Інші ж просто спостерігають за процесом, з цікавістю вивчаючи, що відбувається. Проте кожен з них виконує свої обов'язки, активно пересуваючись між операційними.

Людей тут стільки, що важко визначити, де американські, а де українські медики. Всі вони маскуються під одноразовими масками, блакитними шапками та комбінезонами. Єдине, що допомагає їх розрізнити, - це взуття. Українські лікарі обирають крокси, а американські - кросівки.

"Причина цього полягає в тому, що в американських медичних закладах існує вимога носити закрите взуття. У нас же, навпаки, потрібно мати змінне взуття, тому ми віддаємо перевагу зручним кроксам, які легко й швидко вдягаються," - роз'яснює Віталій Панченко, український пластичний хірург.

Медичний персонал розділений на дві команди. Одна з них займається хірургічним втручанням на нозі. Вони вже виконали розріз і готуються видалити фрагмент гомілкової кістки, який разом з м'якими тканинами та судинами буде трансплантовано на обличчя.

Кістку закріплять на імплантах, а кровоносні судини з'єднають із судинами в шиї, що дозволить відновити як кровопостачання, так і форму обличчя. Тим часом інша команда працює над підготовкою обличчя пацієнта: вони створюють спеціальний отвір для введення імплантів і пересадки кістки.

Такі операції зазвичай тривають близько 10-12 годин. Тому за одну місію вдається зробити лише близько восьми.

Незважаючи на складність процедури, в операційній іноді можна почути сміх. Однак, це не лікарі, які проводять операцію, а їхні колеги, які чекають на свою чергу.

З колонок в операційній звучать різноманітні мелодії. На столі 2 лунають композиції ТНМК та Бумбоксу, тоді як на столі 1 - хіти Queen та Рікі Мартіна. Як українські, так і американські медики відзначають, що музичний супровід під час операцій став звичним явищем.

"Після однієї з найважчих операцій, які були цього разу, нам колеги ввімкнули We are the champions, - говорить Віталій Панченко. - Операція тривала понад 15 годин, це було важко. Але було приємно почути таку пісню в кінці".

Проте навіть це не полегшує відчуття втоми. На п'ятій годині хірургічного втручання медики почали виходити на обідню перерву, яка триває лише 10-15 хвилин. Виходять ті, хто не бере участі в операції, тоді як інші продовжують працювати, незважаючи на втому.

Лікарі відправляються на обід до сестринської, що знаходиться всього в 30 метрах від операційної. На них чекає меню з супом-пюре, салатом, рибою або куркою на вибір, а також різноманітні соління. Однак, не знаючи, що це таке, більшість із них вагається спробувати ці страви.

Загалом більшість надає перевагу саме першому - суп-пюре. Їсти його найлегше, лише сьорбнути декілька ложок. На інше сил просто немає.

- Уявляєш, а є люди, які бігають по 25 кілометрів. Як вони це роблять? - питає одна з американських медсестер свого іноземного колегу, щоб перервати тишу в кімнаті.

- Бігати - не стояти. Це важче, - сухо відповідає лікар.

У кімнаті знову запанувала тиша, а в атмосфері дедалі чіткіше відчувається втома. За десять хвилин вони повернуться, щоб ще п'ять-шість годин відстоювати людські обличчя.

Після операції пацієнти знов зможуть відкривати рот, жувати та пити. Покращиться можливість говорити. І, звичайно, це повертає більш звичну форму обличчя.

Хоча в процесі цих операцій частину кістки з ноги видаляють, пацієнт не відчуває значних змін у своєму стані. Йому необхідна спеціально розроблена реабілітація, але після її завершення він здатен не лише стояти, а й ходити і навіть бігати – хоч і не на марафонських дистанціях чи футбольних матчах, проте все ж може бігати.

Операція Сергія є зовсім іншою і набагато менш складною. Її називають риносептопластикою. "Ми могли б провести цю процедуру самостійно. Це моя спеціалізація", - зазначає лікар Віталій Панченко. "Проте Сергій вирішив, що хоче, аби його оперували американські медики. Почувши його історію, вони не змогли відмовити".

Під час хірургічного втручання Сергію була видалена частина кісткової структури, що складає носову перегородку, оскільки вона була викривлена, і вирівняти її не вдалося. Крім цього, хірурги також усунули та підпиляли кістки, що формують носову стінку. Вся процедура зайняла близько чотирьох годин.

"Коли я прокинувся після наркозу, то здивувався, що не бачу жодних швів, - говорить Сергій. - Вони всі були заховані всередині носа, зовні нічого не видно. А ще зникла горбинка".

Перші години після хірургічного втручання, як і попереджали медики, виявилися важкими. Спочатку з носа невпинно йшла кров. Згодом, хоча дихання і здатність відчувати запахи повернулися, у носі залишилося неприємне відчуття сухості. Ця проблема продовжує турбувати чоловіка і досі, попри те, що минуло вже більше ніж два тижні.

"Можливо, це тому, що я так і не кинув палити", - зізнається Сергій. Попри настанову лікарів та власні обіцянки, він зміг лише на третину зменшити кількість цигарок, які курить щодня.

Сергій регулярно згадує про американського медика Абрахама Маноджа, який допоміг йому відновити можливість нормально дихати і відчувати аромати.

"Під час останнього огляду, вже після операції, я подарував лікарю стрічку у кольорах українського прапора з гербом та підписом англійською: Лікарю Абрахаму Маноджу від захисника острова Зміїний, - розповідає Сергій. - Я справді йому дуже вдячний".

Хоча Сергію ще потрібно деякий час для повного одужання після операції, він вже встиг вирушити з Львова до Ужгорода. Протягом наступних кількох тижнів він проходитиме лікування для спини, включаючи фізіотерапію, масажі та електротерапію.

Потім повернеться до рідної Одеси. "Але і там я вже теж знайшов місце, де ходитиму на реабілітацію", - серйозним тоном говорить Сергій. Він не знає, коли зможе повністю відновитись після полону, тому і не хоче загадувати, яким буде його майбутнє.

"На даний момент я ще не замислювався над тим, що робитиму далі. Здоров'я для мене зараз — це пріоритет, а з усіма іншими питаннями розберуся згодом", — зазначає Сергій.