Дмитро Грешко – режисер та військовий, що служить у Збройних силах України.

На червоній доріжці Грешко, що служить у Збройних силах України і є представником Культурних сил, з'явився у військовій формі, тримаючи в руках український прапор.

АВТОРСЬКЕ КІНО ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВІЗІЇ АВТОРА

Дмитре, ви займаєтеся кінематографом з 2018 року та вже маєте за плечима шість стрічок...

- Там були короткометражні, вони не рахуються. Це офіційний третій повнометражний.

Особливо вражає, що це вже третій повнометражний фільм, і він потрапив до основної програми одного з найзначніших кінофестивалів Європи. Які емоції це викликає?

- Це найбільший фестиваль, на якому я коли-небудь був.

Досить незвично. Тут стільки людей, і всі прямують до кінотеатрів... Дуже цікава атмосфера.

Звичайно, це надзвичайно приємно. На мій погляд, це момент, який підкреслює визнання всіх тих зусиль, які ми докладали протягом трьох років, коли виникали сумніви: чи варто знімати фільм таким чином, чи краще обрати інший підхід; чи слід піддаватися певним модним тенденціям. Ми провели безліч воркшопів і пітчингів. Багато людей радили нам застосовувати різноманітні прийоми. Проте у нашій стрічці немає ані слів, ані тексту, і існувала спокуса все пояснити глядачеві, додати закадровий голос, який розповідав би, що відбувається на екрані. Під час монтажу стало очевидно, що без зайвих слів все зрозуміло, і немає потреби в додаткових поясненнях. Так все органічно склалося.

Отже, на щастя, вдалося успішно реалізувати авторську концепцію, і це справжнє щастя для кожного режисера. Авторське кіно виникає з глибини душі автора. Я впевнений, що це є мрією кожного режисера – створювати фільм за власним бажанням, а не на замовлення.

Бажалося, щоб глядач самостійно визначав, коли відчувати смуток.

- Ідея робити фільм "німим" була від самого початку? Чи вона трансформувалася з часом?

Насправді існує цілий жанр подібних фільмів, які періодично виходять на екрани. Можливо, ви бачили "Бараку" — документальний фільм Рона Фріке, створений у 1992 році, який відносять до жанру "філософське кіномузичне есе". Отже, ця ніша вже існує, я не винайшов нічого нового, просто застосував цю візуальну форму для реалізації своєї концепції.

- Зате у вас звучить музика чудового Сема Слейтера (він написав музику до серіалу HBO "Чорнобиль"). Як вам удалося його залучити?

- Ми шукали композитора саме за кордоном. Я натрапив на Сема Слейтера, послухав його останній альбом і зрозумів, що це те, що треба. У нього музика незвичайна: він сам створює інструменти, нове звучання, музика вся у нього така дуже дивна. Якраз цього і хотілось у фільмі, щоб це не була якась музика, що маніпулювала б емоціями. Хотілося, щоб глядач сам якось думав, чи йому сумувати, чи ні в якийсь момент.

У цьому фільмі ви є одночасно режисером, автором концепції, сценаристом та оператором. Скільки осіб загалом брали участь у створенні цієї стрічки?

Ситуація склалася так, що на початку, коли ми ще не мали фінансування, я самостійно виїжджав на зйомки. Згодом, коли нам підтвердили фінансування з Польщі, ми запросили звукорежисера Василя Євтушенка з "Four Years Production" та оператора Володимира Усика. Почали формувати команду. Загалом у роботі над фільмом взяли участь близько 20 осіб.

Це спільне виробництво з Польщею та Нідерландами. Ви вже згадали про Польщу. Яким чином Нідерланди стали частиною цього процесу?

Вони щойно внесли плату за Сема Слейтера.

У нас в США є продюсер, який також надавав свою підтримку.

- На стадії роботи ви отримали кілька грантів і грошових призів. А держава допомагали грошима?

- Державне агентство України з питань кіно? Ні.

Поштовхом для нашої зйомки став грант, отриманий від української Кіноакадемії в партнерстві з Netflix.

Для будь-якого фільму важливо отримувати перші гроші, бо якщо їх немає, всі сумніваються: можливо, цьому проєкту не дають гроші, бо він не перспективний. А коли вже є кілька грантів, тоді легше, бо значить це буде щось цікаве. Тож перший грант ми отримали від української Кіноакадемії, і це дало нам поштовх поїхати на зйомки, писати сценарії і розвивати проєкт.

Щодо природи Сходу України існувало безліч стереотипів.

Повернемося до витоків. Що спонукало вас зайнятися екологічними питаннями?

Це особисте. Це просто моя пристрасть до природи. Я обожнюю подорожі, походи в гори та відвідування природних парків. Це невід'ємна частина мого життя, і мені б хотілося якось поділитися цим.

Під час зйомок ви опинилися в місцях, де зовсім нещодавно відбувалися бойові дії — на деокупованих територіях Київської, Чернігівської, Харківської областей, а також у Донецькій, Луганській, Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях. Чи відвідували ви ці місця до початку війни?

Ні! Я познайомився з сходом України лише після початку повномасштабного вторгнення. На жаль. До цього ми з друзями відвідували Джарилгач, який тепер під окупацією, а також Олешківські піски, що з'являються у фільмі. Лише почав цінувати ці місця, як вони стали недоступними. Сподіваюся, це лише тимчасово, або ж вони не були знищені.

Святогірські гори в Донеччині, а також Харківщина і Чернігівщина стали для мене справжнім відкриттям. Я родом із заходу України, з Ужгорода, де звикли подорожувати переважно за кордон, адже до Києва та Адріатичного моря всього по 800 км. Тому я рідко відвідував східні регіони. Це була моя перша подорож у ці краї, і я був приємно вражений красою природи. Існують певні стереотипи та упередження у людей, які не знайомі з цими місцями, що схід асоціюється лише з фабриками та заводами, а отже, є суто індустріальним.

Отже, ми туди поїхали, а там стільки природи: пагорби, крейдяні гори, ліси, купа рекреаційних зон. Оскільське водосховище, Сіверський Донець - усе дуже красиве і гарне.

Цікаво, я пам'ятаю, як у 2014-2015 роках до Ужгорода приїхали люди з Донецька, з якими ми подружилися. Ми разом вирушали в гори, про які завжди розповідаємо. Вони ніколи не ділилися своїми враженнями про те, як у них там класно, і жодного разу не запрошували нас у гості, ніби соромилися. Це дивно. Коли я вперше побував у їхньому регіоні, мене вразило, скільки там прихованих скарбів! Саме тому в частині нашого фільму ми акцентуємо на природних багатствах, щоб глядачі за кордоном не думали, що в Україні завжди все так погано. Якщо б ми показали лише зруйновані території, в них склалося б враження, ніби це вся наша країна.

Ви відвідали Каховське водосховище - всього через день після того, як російські окупанти підірвали Каховську дамбу, і знову через рік. Яке у вас склалося враження від змін, чи відновлюється там життя?

- Ми кілька разів їздили. Життя повертається, але воно трансформується. Екологи досліджують, з'ясовують, що відбувається. Я не можу оцінити, я не еколог. Було припущення, що це стане пустелею, яка буде забруднювати все навколо, але водосховище, навпаки, наповнювалося водою. А зараз ніби йдуть такі розмови, що, можливо, все ж таки воно стане пустелею. Ніхто не знає, що це буде, як воно трансформується.

Доступ до цієї території надзвичайно обмежений. Коли ми туди виїжджали, постійно відбувалися обстріли, а тепер ситуація ще ускладнилася через активні дії дронів.