Віталіна Біблів: Наші продюсери були переконані, що російські актори мають вищу категорію, а ми – нижчу.

РБК-Україна поспілкувалося з Біблів, щоб дізнатися про ті ролі, які вона вважає найбільш значущими, її погляди на забобони в кінематографі, а також про перспективи розвитку нашої країни. Крім того, обговорили, як зберігати внутрішні ресурси і чи зможуть люди пробачити Потапа, Олега Винника та інших артистів.

Ви взяли участь у зйомках фільму "Дві сестри". Поділіться своїми враженнями від співпраці з міжнародною командою та польським режисером. Які емоції та враження ви отримали?

Ця історія для мене дуже зворушлива, адже коли в Києві та області почалися військові дії, багато людей залишили місто, і ті, хто залишився, опинилися в забутті. Це торкнулося і сфери професій, адже в соціальних мережах почали активно шукати акторів у Чехії, Польщі, Німеччині. А у нас тут все просто завмерло. Коли мені зателефонували з новиною, що польський режисер планує приїхати до нас для зйомок фільму про Україну і запитали, чи зацікавлена я, це стало справжнім ковтком свіжого повітря. Це дало надію, що ми все ще маємо значення і що наші таланти не забуті.

Я прийшла на зустріч із ним і була вражена — він справжній "абаяшка". Моя англійська, на жаль, не надто хороша, але, на щастя, були перекладачі, хоча нам вони не дуже й знадобилися. Ми змогли знайти спільну мову і зрозуміти одне одного. Найцікавіше було, коли він оголосив, що на майданчику не буде сценарію, і нам доведеться імпровізувати. Він запитав, чи буде мені це комфортно. А я обожнюю імпровізацію, тому для мене це було чудово!

Це один із перших фільмів, які були створені в Україні під час військового вторгнення. Багато акторів в ті часи вважали, що їхня професія втратить значення. Що спонукало вас погодитися на цю роль і звідки ви черпали внутрішню силу для зйомок?

- Це було як рятувальне коло, тому тут навіть справа не в ресурсі. Ресурс знайшовся, коли звільнили Київську область, коли можна було знову їздити, зустрічатися. Тоді я зателефонувала у свій театр, де я працюю, "Золоті ворота", і сказала: давайте збиратися, хто тут залишився.

Бо треба щось робити, і глядачі також потребують того, щоб про них не забули. Ми виходили в прямих ефірах, коли перебували в театрі, а оскільки у нас підвальне приміщення, то нам дозволяли під час повітряних тривог знаходитися в театрі. І таким чином самі себе рятували і рятували глядачів. Тому коли зателефонували та сказали стосовно зйомок, то, звичайна річ, зраділи.

Поділіться інформацією про вашу функцію. Хоча вона і не є значною, проте її важко не помітити.

На жаль, у нашій країні є персонажі, які не завжди цінують людяність, а натомість ставлять гроші на перше місце. Вона — дружина водія, яка не займається волонтерською діяльністю чи благодійністю, а просто вважає: ми вас веземо — ви нам платите. І от, коли її чоловік вирішує безкоштовно допомогти двом сестрам дістатися до Харкова, вона раптом заявляє: ні-ні, все добре, але я б хотіла отримати гроші, будь ласка. Мені імпонує, що в цьому фільмі українців показують без прикрас, адже, якщо подивитися на реальність, серед нас є такі люди. І, на жаль, їх чимало. Але все ж, добрих і чуйних людей у нас більше!

Коли розпочалася війна в масштабах, як це вплинуло на ваші фінансові надходження?

- Значно зменшилися. Прямо вдвічі, якщо бути точним.

Чи можливо наразі знайти спосіб виправити цю ситуацію?

На жаль, ситуація залишає бажати кращого. Коли розпочалася війна, стало очевидним, що доходи значно зменшилися, і інвестиції в нашу країну зупинилися. Тепер, якщо люди вирішують знімати фільми, вони змушені фінансувати проекти власними коштами. Це призводить до падіння гонорарів. Якщо порівняти з минулим роком, можна помітити, як зріс курс євро, тоді як зарплати залишилися на тому ж рівні. Це не стосується лише акторської професії, а в цілому всіх сфер зайнятості.

Я продовжую викладати, тому можу робити порівняння. А що стосується пенсій батьків, то їм підвищили виплату всього на 40 гривень. Чудово! Це навіть не вистачає на пів буханки хліба. Тож, звісно, є труднощі, але я впевнений, що ми це переживемо, все налагодиться. Головне, що ми маємо здоров'я, руки і ноги цілі, і дах над головою – слава Богу. Важливо цінувати те, що маєш. І багато позитиву можна черпати з історій переселенців, які, втративши все, зберігають оптимізм і сміливо входять у нове життя.

На що в даний момент ви витрачаєте найбільше коштів?

- Для підтримки та придбання товарів.

Яка з ролей є для вас найулюбленішою та за яку ви відчуваєте найбільшу гордість?

Якщо говорити про серіали, то безумовно, це Любаня з "Будиночку на щастя". Ця роль стала для мене справжньою гордістю, адже я змогла втілити персонажа, якого полюбила вся Україна. Також я взяла участь у фільмі "Брама", де зіграла Славу, створену за п'єсою Павла Ар'є. У театрі я знову виконую цю роль, але в постановці "Сталкери" режисера Стаса Жиркова. А ще є моя моновистава "Білка, яка прожила 100 років". Кожна з цих ролей для мене важлива, і я ними пишаюся, адже навіть найменші ролі допомогли мені стати тією, ким я є сьогодні. Щоб втілити образ Білки в моновиставі, мені довелося пройти довгий та складний шлях, щоб якісно передати глядачам цю історію.

Чи є персонаж, якого ви прагнете втілити на сцені?

У мене немає конкретних ролей, про які б я могла мріяти. Я з задоволенням приймаю навіть невеликі ролі і ціную цікаві, комедійні, а також серйозні епізоди. Кожна роль приносить мені радість, і це дійсно так. Але щоб бути закоханою в якусь одну роль, такого у мене немає.

Біблів поділилася думками про свої найулюбленіші ролі (фото: instagram.com/vitalinabibliv)

Чи маєте ви якісь особисті обмеження? Що б ви ніколи не погодилися робити під час зйомки?

- Я не залізу в петлю. Я вже відмовлялася, мені брали дублера. Ну я от боюся цього дуже страшенно. І, напевно, не опускатимусь під воду з аквалангом, бо в мене є цей страх. Я боюся замкнутого простору і під водою. А так, в принципі, на конях їздила, трюки робили й трактор водила. Навіть в труні лежала.

Скажіть, що вам страшно "зануритися у безодню" перед камерою - чи вірите у надприродне?

Так, я частково вірю в цю розповідь. Можливо, це просто мої забобони.

- Поговоримо про цьогорічний "Оскар", де нагороду отримав фільм "Анора" з російським актором Юрієм Борисовим, який до речі навіть був в номінації "Кращий актор другого плану". Чому світ досі не "скасував" громадян країни-агресорки, які не засуджують війну?

У глобальному контексті слід ставити питання, адже це очевидні речі. Якщо українські актори, спортсмени та митці мають чітку позицію: не з'являтися на публіці, не спілкуватися, не фотографуватися з представниками цієї країни, то поки це не вплине на світову спільноту, вони не усвідомлять серйозність ситуації. Все це насправді дуже просто.

Цей фільм не лише пройшов відбір, але й здобув перемогу, що викликає багато запитань. Це своєрідний сигнал не лише для України, а й для всього світу: на жаль, зло сьогодні має більшу силу, ніж добро. Війна триває на різних рівнях, і йдеться не лише про конфлікт між нашою країною та Росією, а про глобальну ситуацію. Якщо світ не усвідомить, що зло має бути покаране, ми всі можемо зазнати поразки.

Я вам чесно скажу, я навіть не хочу і не бачила, і не буду дивитися це. Для мене це абсолютно недопустима ситуація, коли в Україні йде війна, а фільм з акторами з країни-агресорки номінують на найкращу премію світу. Це якось дивно для мене.

- Зараз багато дискусій про те, що росіяни можуть "хорошими" - ті, які засудили війну, які виїхали, але є й такі, які просто "гастролюють" за кордоном і мовчать про свою позицію. Якщо хтось з таких акторів з РФ зніматиметься в фільмі, куди запросять і вас - погодитеся?

Я цього не зроблю. Якщо росіянин живе в Росії або сплачує податки, які йдуть на виробництво ракет і "Шахедів", то його не можна вважати "хорошим". Справжні "хороші" росіяни виїжджають з країни та відкрито засуджують агресію. Є такі приклади, як Максим Галкін, який не приховує своєї позиції. Разом із Аллою Пугачовою вони зробили свій вибір і залишили Росію.

Відома акторка висловилася про Галкіна (фото: instagram.com/vitalinabibliv)

А як щодо того, якби донька Володимира Машкова, Марія, захотіла приєднатися до спільного проекту? Вона вважається представницею "хороших" росіян. Чи підтримали б ви цю ідею?

- Я для себе не вбачаю поки такого. Не поки, в принципі, не вбачаю. Зніматися з росіянами, стояти в кадрі... Вона смілива, вона молодець. Але це мені важко уявити, тому що все одно ти будеш її асоціювати з усім тим. Мене тригерить російська мова, я не можу її слухати. І все одно вона це розумітиме, вона як червоний прапорець буде для нормального свідомого українця.

Не таємниця, що в минулому існувало багато фільмів і серіалів, в яких брали участь як російські, так і українські актори. Наші артистки зазначали, що ставлення до них варіювалося. Більш того, в Україні російські актори часто почувалися в більш комфортних умовах. Чи звертали ви на це увагу?

- Звичайно. Вам скаже це будь-який український актор. Звичайно, бо їхню поведінку толерували наші продюсери, тобто чомусь вважали, що росіяни - актори першого сорту, а ми - актори другого сорту, це дуже відчувалося. Зараз, слава Богу, відкрили очі та побачили, що в нас багато своїх достойних та чудових актрис і акторів.

І я дуже рада, що ми гідно подолали цей шлях. Бо якщо порівнювати нашу поведінку і їхню, то десь 80% з них не дуже чемно себе поводили з художнім департаментом, гримерами, костюмерами. "Я это не надену, убери кисточку, ты мне тычешь в глаз", - таке було.

Чи відчували ви в той час образу або гнів через це?

- Так. Мені було образливо дуже, страшна образа і за себе, і за всіх нас. Ну бо чому так, чому? Але щоб якось виживати та не випадати з професії... Я собі не дозволяла так зі мною спілкуватися, і собі не дозволяла так спілкуватися і не дозволяю ніколи в житті. Але ще раз повторюсь, це не всі, але більшість з них вважали, що вони приїхали рятувати тут всіх і все. "Я тут играю главную роль и все, прогнитесь", - отак.

У той час пріоритет надавався росіянам, що призвело до штучної конкуренції. Наразі ж у світі українського кінематографа спостерігається конкуренція, про яку згадують у негативному контексті.

Ну як, конкуренція існує, але вона цілком здорова. Це змагання серед своїх. Наприклад, коли я йду на прослуховування разом з іншими актрисами на одну роль, якщо когось обирають, я відчуваю лише радість. Це не моя історія, значить, моя ще попереду. Я сприймаю це як позитивну конкуренцію. Навіть на знімальних майданчиках ніколи не чую, щоб актори говорили щось негативне про своїх колег.

Навіть якщо хтось і зробив помилку, ми обговорюємо це з добром та жартами, адже це наша звична манера. Не йдеться про засудження чи щось подібне. Наразі ми об'єднані спільною проблемою, і це зміцнює наше відчуття єдності. Важливо підтримувати один одного, радіти разом і допомагати. Для мене це природний людський спосіб взаємодії, хоча, можливо, це не всім зрозуміло.

Віталіна Біблів сказала, що думає про "хороших" росіян (фото: instagram.com/vitalinabibliv)

А що якби ми мали можливість повернутися у минуле? Чи відмовилися б ви від співпраці з російськими партнерами?

Я вже розповідала, чому брала участь у російсько-українських проектах. Мені довелося взяти кредит від держави, але вона не забезпечила мені жодного захисту. Це була необхідність. Якби не було цього фінансового зобов'язання, я могла б відмовитися від участі у таких проектах, оскільки мала б достатньо коштів. Але через потребу знайти гроші я змушена була зніматися. І давайте дивитися правді у вічі: на той момент в Україні не вироблялося нічого.

У мене не було власного контенту, тому як для актора, так і для спортсмена важливо постійно тренуватися, аби не випасти з гри. Історія така, що якщо ти зникаєш, то про тебе швидко забувають, а повернутися на свій п’єдестал, досягнення якого сталося раніше, вкрай складно. З огляду на сьогоднішні події та те, як Росія впливає на нас, я б, напевно, не погодилася б на зйомки. Але якщо говорити про минуле, то в мене просто не було інших способів заробітку.

У ці непрості часи, коли тривога, вибухи, ракетні удари та атаки стали звичним явищем, що допомагає вам зберігати внутрішню рівновагу? Які методи ви використовуєте, щоб заспокоїтися і підтримувати свій емоційний стан у належному порядку, як зараз прийнято висловлюватися, залишатися в ресурсі?

Це ті, хто оточує тебе в житті. Слава Богу, я маю чудове оточення: добрі, щирі та теплі люди — друзі, батьки, кохана особа та домашні улюбленці. Саме так ми підтримуємо одне одного. Обмінюємося словами підтримки, смішними відео та милими картинками. Так ми і тримаємося разом.

На початку масштабної війни ви провели 33 дні в укритті. Що було жахливіше: ті часи чи теперішня ситуація?

Було значно важче в той час, адже ти не міг зрозуміти, що відбувається, як це все пережити і як адаптуватися до нових умов. Це нагадувало ситуацію з ковідом, коли нас замкнули в квартирах, і виникало відчуття, що, можливо, це кінець – що ось-ось епідемія вразить, і ти просто вийдеш на вулицю, вдихнеш повітря і загинеш. Це було страшне невідоме. Наразі сприймати це стало легше, і жити з цими обставинами стало простіше. Найбільше лякає усвідомлення цього, адже ми вже звикли до цієї нової реальності. Людина, як і тварина, пристосовується до всього. Якщо доведеться їсти кору, ми витримаємо і це.

Але навіщо? Оце питання. Але якщо нам випало на долю жити в таких складних історичних часах, то треба розуміти, що іншого життя у нас не буде, воно у нас одне, воно таке. Тому це вже від тебе залежить, як ти його проживаєш: в страху чи ти просто дивишся страху в очі і йдеш далі вперед. Рухаєшся, живеш, допомагаєш тим, кому гірше, ніж тобі.

Біблів емоційно прокоментувала Потапа (фото: instagram.com/vitalinabibliv)

Багато відомих митців і акторів обирають виїзд за межі країни. Які причини спонукали вас залишитися в Україні?

Я не уявляю себе в іншому місці, окрім як тут. Це моя рідна земля, мої люди, моя культура, мої дерева, мої домашні улюбленці, птахи, жінки в метро. Все це належить мені, і я відчуваю до цього глибокий зв'язок. Я два роки провела за кордоном, працюючи в кількох театрах Європи, де реалізувала 5 чи 6 вистав, але там я не відчувала себе на своєму місці. Це не моя культура, там інші погляди та цінності.

Я взагалі такий консерватор, мені дуже важко щось робити нове. В мене була можливість виїхати куди завгодно, абсолютно. Навіть в Нову Зеландію мене кликали. Але я сказала ні, я нікуди не поїду. І батьки також сказали, що вони нікуди не поїдуть. А мені важко уявити, що я десь, а вони тут.

- Зараз в повітрі висить питання мирних перемовин, замороження війни. Ви взагалі вірите в це?

- Ні, я не вірю в заморозку, тому що це війна на довгі роки тоді буде.

Чи уявляли ви коли-небудь, як може завершитися ця війна? Чи намагалися ви відтворити в уяві можливі сценарії її завершення?

Коли я опинилася в бомбосховищі, у мені спливали спогади про радянські фільми: ура, перемога! Я сподівалася, що у всіх чатах лунатимуть новини про нашу перемогу. Але тепер я розумію, що це ще довгий шлях. Як саме все це виглядатиме, я навіть не намагаюся уявити. Мені дуже хочеться одного ранку прокинутися і дізнатися, що сусідньої країни більше не існує. Бо, як на мене, це зло потрібно вирізати, немов гангрену. Відчувається, що вся темрява і лихо, яке тільки можна уявити, зосереджене саме там.

Які у вас думки про так звані поступки територій? Як ви вважаєте, чи варто нам погоджуватися на це? І чи є у нас обов'язок вчинити так?

Ви знаєте, я не перебуваю на посаді, яка має повноваження приймати такі рішення. Мені здається, що ці питання вже давно вирішені, просто нам про це не повідомляють. Проте, на мою думку, якщо ми погодимося віддати ці території, то це буде зрадою пам'яті тих, хто віддав своє життя за них. Це лише моя точка зору, і вона може бути як вірною, так і помилковою...

Чому ж тоді все це сталося, за що ми боремося? Адже якщо ми поступимося цими територіями, вони подумають: "О, якщо вони вже віддали частину, то можна знову атакувати і забрати ще більше." Тому для мене це просто неприйнятно, я б ніколи не погодилася на це. На жаль, у нас немає справжніх друзів, які б могли нас підтримати. Не лише словами, висловлюючи співчуття чи занепокоєння, а конкретними діями. Хотілося б, щоб хтось, як близька подруга, прийшов з лопатою і приєднався до боротьби з ворогом.

Знаменитість світового кіно поділилася своїми думками щодо можливого завершення війни (фото: instagram.com/vitalinabibliv)

Яка ваша думка щодо замовлення артистів, митців та співаків? Чи вважаєте ви це доцільним?

- Звичайно я це підтримую, як і бронювання лікарів і вчителів, тому що ж життя йде, воно не стоїть на місці. І під час кожних війн були потрібні три професії: повії, перукарі та артисти. Тому що людям потрібно хоча б на 2-3 години забуватися, щоб не впасти в тотальну депресію і не перетворитися на людей з якогось серіалу, де окрім вітру і темряви немає нічого. Тому для мене це абсолютно нормально.

В кожному театрі є люди, які воюють. Це ж не те, що ми всіх забронювали і нікого не віддаємо. Є люди, які воюють, є люди, які свідомо на це пішли, є, яких призвали. Це ж не те, що ми ховаємося. Але якщо, наприклад, позабирати зараз, як в Чернігівському театрі, забрали всіх чоловіків і все, театр закрили. Люди втратили роботу, і не лише актори. Тому це має бути збалансовано.

А як ви ставитеся до чоловіків-артистів, які мали шанс виїхати за кордон і повернутися, але так і не повернулися? Чи вважаєте їх за осудження?

Так, я засуджую. Безумовно, не можна оцінювати людину, якщо ти не відчув усіх її труднощів. Наприклад, Потапа я критикую, оскільки вважаю, що він міг би принести більше користі. Те, чим він займається нині, на мою думку, ще й принижує українську культуру та націю. Людей такого штибу я не підтримую.

Не кожен здатен взяти зброю в руки і вирушити на захист батьківщини, адже це вимагає неабиякої відваги. Якщо особа не відчуває в собі сил і можливостей, то її присутність не принесе користі ані тут, ані там. Таким чином, ситуація виглядає як 50 на 50.

- Всі ці артисти, які зараз за кордоном - той же Потап, Влад Яма, Олег Винник та інші. Якщо вони захочуть повернутися потім в Україну, їм пробачать?

Це питання варто адресувати суспільству, але я їм не прощаю. Справді, я їм не прощаю.

Віталіна Біблів висловилася про "броні" для артистів-чоловіків (фото: instagram.com/vitalinabibliv)

- Поговоримо про красу. Назвіть три щоденні ритуали.

Я завжди вмиваюся, адже це для мене звичайна рутина. Особливо приділяю увагу своєму обличчю, адже це моя професія і моя візитна картка. Тому догляд за шкірою є обов’язковим, навіть якщо я не використовую косметику. Зранку та ввечері я обов'язково очищаю обличчя, адже просто вмитися водою — це як мити руки без мила. Важливо ретельно очищати шкіру. Щоранку, натщесерце, я п’ю воду з лимоном та самий сік. А ще роблю легкі фізичні вправи. Не можу сказати, що я професійна спортсменка або йогиня, але декілька простих вправ я виконую.

- А як ви ставитеся до уколів краси?

Якщо особа не відчуває себе комфортно у своїй шкірі і вважає, що збільшені губи зроблять її більш привабливою та сексуальною, і це надає їй впевненості, то нехай вона робить те, що хоче. Це ж не вплине на мене.

Я категорично не підтримую це. Я вживаю вітаміни для збереження краси, роблю масажі, використовують маски та пілінги – це для мене необхідно. Але я проти всіх цих штучних ін'єкцій у своє обличчя. Коли я бачу молодих дівчат, яким лише 18, а вже мають такі риси – Боже, допоможи!

В останній час активно обговорюються препарати на кшталт "Оземпік" та інші ін'єкційні засоби для зниження ваги. Які у вас думки щодо таких екстремальних підходів?

Розповім про себе. У мене потужна сила волі, і я здатна дотримуватися дієт, це не викликає в мене труднощів. Можливо, я б і не наважилася на це сама.

- Ви сказали, що легко сидите на дієтах, тримаєте себе в формі. Яку пораду можете дати жінкам, які прагнуть до тіла своєї мрії, але їм чогось не вистачає до бажаного результату?

- Трохи терпіння не завадить. Навіть утриматися від їжі вночі. Це, звичайно, буде непросто, але з часом ти зрозумієш, що це нормально. Навіть засинати стане легше. Я зазвичай їм останній раз о 14-15 годині, адже граю вистави і не можу виступати на повний шлунок. Це допомагає мені підтримувати форму.

Отже, я поїла все, що хотіла, а потім до ранку утримуюсь від їжі. Лише п'ю чай, воду, сік, а іноді навіть вино – зрозуміло, про що йдеться. Тож потрібно трохи запастися терпінням, адже завжди так: коли до фінішу залишається зовсім небагато, а ти ще не бачиш його, здається, що не встигнеш. Ти зупиняєшся, а фінішна стрічка виявляється зовсім поруч, за поворотом.