Від заглушувачів до задушливих методів. Як "ворожі голоси" розкладали імперію зла, а сьогодні стають на заваді Трампу.

"Адміністрація Трампа скасувала фінансування "Радіо Свобода".

"Голос Америки" зупиняє свою роботу.

Ще донедавна такі новини сприймалися би як першоквітневі розіграші - десь нарівні з жартами про незалежність Аляски або скасування монархії у Великій Британії.

Проте перетворення безглуздих жартів на реальність є характерною рисою Трампа та його команди. Навіть інформація про відновлення фінансування "Радіо Свобода" та призупинення рішення щодо "Голосу Америки" судом не знімає відчуття абсурду. Ці радіостанції, які раніше виконували роль м'якої сили, поступово підриваючи "імперію зла", як називав Радянський Союз президент Рейган, стали на заваді Трампу на його шляху до "зробити Америку знову великою".

Протягом багатьох років "ворожі голоси" стали символом свободи висловлення в державах, де це право було обмежене.

Ігор Померанцев — поет, прозаїк і талановитий ведучий радіопрограм. Він належить до тих, чий голос став символом свободи, що десятиліттями доносився до слухачів. Спочатку його слова лунали понад "залізною завісою", а згодом, після її падіння, заповнили ефір, вільний від радянських завад.

У серпні 1976 року в Одесі співробітники КДБ арештували Померанцева, звинувативши його в розповсюдженні забороненого самвидаву, прослуховуванні західних радіо та налагодженні зв'язків з іноземцями. Цього разу обійшлося без серйозних наслідків — через шість днів його випустили на свободу.

Через рік майор КДБ настійно рекомендував Померанцеву залишити батьківщину. У 1978 році він виїхав до Західної Німеччини разом із дружиною та десятимісячним сином Петром, а згодом перебрався до Великої Британії. Від 1980 року його голос регулярно звучав у радіоефірі — спочатку на BBC, а потім на "Радіо Свобода", з Лондона, Мюнхена та Праги.

Померанцев має звичку порівнювати новини з метеликами-ефемеридами, чий життєвий цикл триває лише кілька годин.

"Щоб уникнути долі метеликів-ефемерид, я намагаюсь триматися у своїх радіопередачах ближче до напрямку Ars Acustica, "мистецтва звуку": створювати ефірний продукт із звуків, причому людський голос цікавить мене тією ж мірою, що й дзижчання, свист, шелест, стогін, регіт, хрускіт, кректання, щебіт, хропіння, гавкіт, булькання, рик, схлипи, вуркіт, плюск, клекотіння, гикання, гомін, плескіт чи мовчання", - казав він.

Нині йому 77, він досі виходить в ефір із празької студії "Свободи". Його голос та інтонації, як і раніше, огортають слухача, хай про що йдеться - про біженців з України, літературний фестиваль Meridian Czernowitz, клезмерську музику чи улюблений напій - вино.

Як Ігор Померанцев здобув багатоголосий досвід у рідному місті Чернівці?

Яка ж була та магія "ворожих голосів", що звучали з радіоприймачів на коротких хвилях в Радянському Союзі?

Чому радіомовлення повинно використовувати складносурядні та складнопідрядні речення?

Як довести до абсурду священні стандарти BBC?

Як свідчення українських біженців відображають реалії війни?

Які спільні риси між дзюдо та спробами адміністрації Трампа закрити "Голос Америки" і "Радіо Свобода"?

Про це та інше розповідає Ігор Померанцев.

Мій тато походить з Одеси, а мама - з Харкова. Під час та після Другої світової війни батько працював військовим кореспондентом. У 1953 році, коли ми переїхали з Забайкалля до Чернівців, він отримав посаду в газеті "Радянська Буковина". У свої п'ять років я зробив для себе вражаюче відкриття: мої батьки говорили не лише російською, а й мовою, яку я не знав. Це була українська.

Ще одне моє слухове потрясіння: батько розмовляв із нашими сусідами, бессарабськими євреями, їдишем. Від подиву зазвичай розплющуються очі, а в мене від подиву тоді розплющилися вуха.

На моїй вулиці одночасно лунали голоси кількома мовами. Пам'ятаю, у 6 років я з мамою ходив на ринок і почув, як поважні єврейські пані розмовляють із гуцулками-селянками якоюсь дивною сумішшю мов. Вони не просто торгувалися - це був справжній акустичний ярмарок.

Чернівці - це місто з неповторним характером. У ньому існувала вулиця Гете, що була справжньою рідкістю в часи Радянського Союзу. Навіть після війни більшовики вирішили не змінювати її назву. Так само залишився незмінним і парк Шиллера.

Це місто було колискою не тільки німецькомовної поезії. Тут вперше побачила світ проза гуцульського генія Василя Стефаника. У Чернівцях навчався класик румунської поезії Емінеску. Завдяки батькові я чув, як читає вірші їдишем в нас удома чудовий поет Меїр Харац.

Усе зійшлося для мене на чернівецькій бруківці. Ця поліфонія залишилася зі мною на все життя як щось цілком природне.

У 1972 році я переїхав до Києва — міста, в якому я вперше познайомився з самвидавом.

Тоді відбулася нова хвиля затримань українських дисидентів, що залишила за собою атмосферу застиглого страху. Коли я іноді був надто балакучим, часто помічав, як мої друзі почувалися незручно, адже сам факт обміну інформацією про самвидав у той час був серйозним ризиком.

"Ворожі голоси" стали для мене справжньою подорожжю по планеті. Зелений вогник символізує не лише таксі, а й працюючий радіоприймач. Сівши в автомобіль, ти наче вирушав у захоплюючу подорож навколо світу.

"Голоси" пробивалися крізь перешкоди глушилок, подібно до кисневого впорскування. Можна було прикласти вухо до приймача і на мить відчути смак свободи. І, звісно, захоплення викликали нерадянські голоси, які яскраво контрастували з "залізними" радянськими ведучими.

Прослуховування КДБ було скрізь. Проте неможливо жити з кляпом у роті. Пам'ятаю, Йосип Зісельс привіз із Москви виклик в Америку для Надії Світличної, вона тоді повернулася з табору. Ми разом поїхали до неї додому і, звісно, знали про прослуховування. У 1978-му її випустили в Америку, і це був прецедент, бо до цього українських дисидентів не відпускали за кордон.

Кілька разів я зустрічався в Києві з Оксаною Мешко, однією із засновниць Української Гельсінської групи. Вона сама була політв'язнем, і її син сидів тоді в таборі.

Чесно кажучи, я відчував тривогу. Коли зустрічався з Оксаною Яківною, за нами їхала "Волга". Я усвідомлював, що в ній сидять особи з грізними обличчями, і що вони можуть зробити – залишалося загадкою.

Вона передала мені кілька адрес політв’язнів, які перебували в психіатричних лікарнях. Вона попросила надіслати їм пакунки. Це був поштовий офіс на колишній Червоноармійській вулиці, неподалік від Бессарабки. Коли ти відправляєш посилку, потрібно вказати своє ім’я та адресу. Я заповнював ці дані і розумів, що, можливо, цим ставлю під загрозу своє життя.

Такі ж емоції я відчував, коли разом із українськими та іншими дисидентами підписував чимало листів, в яких вимагали звільнення політичних в'язнів. Поряд із моїм підписом були підписи Надії Світличної, Миколи Горбаля та Ольги Гейко.

Вони наражалися на значно більші ризики, ніж я. Я писав російською, тому звинуватити мене в "українському буржуазному націоналізмі" було важко. А для них ці листи протесту ставали справжнім вироком. Юрій Андрухович колись дотепно зазначив: "Якщо хоч одна людина отримала допомогу від величезної російської літератури, то це ви, Ігоре".

Разом із моїм товаришем, перекладачем з німецької мови Марком Бєлорусцем, ми мали можливість зустрітися з дружинами українських політв'язнів. Серед інших, ми побували у Раїси Мороз. Також зустрічалися з Любою Мурженко, дружиною одного з політв'язнів, учасника справи "самольотчиків".

Приїжджала з дніпропетровської психлікарні дружина Леоніда Плюща і розповідала про його болісне перебування там. Його кололи, він втратив інтерес до життя, енергію, потенцію.

Печальні історії, гіркі спогади. Навіть зараз, коли я повертаюся до цих миттєвостей, в моєму голосі відчувається легкий трепет.

Коли 1978-го ми з дружиною і 10-місячним сином Петром емігрували з Союзу, в аеропорту "Бориспіль", звідки ми вилітали до Відня, нам влаштували справжній шмон. Вони шукали самвидав, листи. Але проморгали кілька десятків фотографій українських політв'язнів у сімейному альбомі, які я вивіз для Amnesty International. Там, наприклад, була світлина Левка Лук'яненка з родиною, а поруч знімок сім'ї моєї дружини з бабусею Цілею. Ці дві фотографії кричуще не збігалися. Але чомусь на цю несумісність митники не звернули уваги.

У рік нашого від'їзду Левко Лук'яненко знову був засуджений до десяти років ув'язнення.

Першою державою, в якій я опинився після еміграції, стала Німеччина.

Згодом я несподівано почав усвідомлювати деякі фрази на їдиші, що нагадує німецьку, які часто лунали в моєму дитинстві. Наприклад, слова пісні "Бай мір бісту шейн", що перекладається як "Для мене ти гарна", стали зрозумілішими завдяки знанням німецької мови.

Ще один парадокс мого емігрантського життя - вперше всерйоз я заговорив українською в Мюнхені. Ні, не вперше. Після Чернівецького університету я працював у карпатській школі, викладав англійську, звісно, українською.

Хай там як, але мій перший виступ на радіо був українською. Оскільки в Союзі я дружив або особисто знав українських дисидентів і був джерелом інформації про них, зі мною зв'язалася українська служба "Радіо Свобода" і запросили до Мюнхена. Розповідав я тоді й про улюблених поетів "київської школи": Миколу Воробйова, Василя Голобородька, чиї вірші пам'ятаю досі.

В процесі еміграції я швидко зрозумів, що радянські міфи про "братні народи" не мають нічого спільного з реальністю. Українська діаспора вела самостійне, унікальне культурне та політичне життя, яке суттєво відрізнялося від російського. І, користуючись цією концепцією взаємин, я усвідомив, що незалежність України — це питання часу.

Єдине, що об'єднувало українців і росіян в еміграції, це слово "зарубіжжя".

Зарубіжжя являє собою своєрідний політичний анклав. Однак воно стало прихистком для багатьох культур. Існувало німецьке зарубіжжя під час нацистського режиму, хоча й ненадовго. А от іспанське зарубіжжя тривало досить довго, за часів правління генералісимуса Франко.

"Зарубіжжя" – це спільна трагедія, що виникає, коли громадяни певної країни не мають можливості реалізувати свої потенціали на рідній землі.

З Німеччини я перебрався до Лондона, де почав працювати на BBC.

Іноді я мав нагоду зустрічатися з легендарним коментатором Анатолієм Максимовичем Гольдбергом. У його руках завжди був хронометр, а на ньому обов'язково був метелик, коли він з'являвся в студії. Це була традиція в англійських редакціях: офіційний стиль одягу вважався важливим, адже зовнішній вигляд, на думку багатьох, впливає на звучання голосу.

Один раз у своїх коментарях він змінив Західну Німеччину на Східну. Після запису я звернув його увагу на цю помилку. Він миттєво схопився за голову, побіг назад у студію і все виправив.

Я зізнався йому: "Знаєте, я в Києві написав повість, і там звучить ваш голос, тому що ви були частиною нашого нічного життя". Він навіть почервонів - так йому це було приємно почути.

Коли я починав працювати на BBC, там ще існували релікти імперського мислення. Наприклад, політичні коментарі могли писати тільки британські піддані.

З тієї ж історичної причини до початку 1990-х років на BBC не існувало української редакції. Адже імперські настрої не обмежуються лише Росією. Для представників британської імперії Україна сприймалася як Малоросія, складова не лише Радянського Союзу, а й Російської імперії.

BBC - це домінанта одного стилю. Якщо редактор відкидає якийсь твій матеріал, він каже: "Знаєш, це не BBC. Тут занадто багато тебе". У цей стиль не вписувалися багато відомих письменників, змушених піти з радіостанції з гіркими спогадами. Першим, звісно, згадується Орвелл.

Він виконував обов'язки директора індійської служби BBC під час Другої світової війни. У той час Індія перебувала під британським колоніальним контролем, і для багатьох індійців справжнім ворогом була не нацистська Німеччина, а саме Велика Британія. Орвелл мав завдання переконати індійців у протилежному, що виявилося надзвичайно складним. Крім того, Орвелл був прихильником анархістського соціалізму і сам відчував глибоку ненависть до колоніалізму та британської імперії.

Існувала ще одна причина, чому Орвелл і BBC не могли знайти спільну мову. Під час іспанської громадянської війни він отримав поранення. І не просто поранення – його поранили в горло. Це призвело до зміни його голосу, який став трохи хрипким. Керівництво було незадоволене не лише його анархістськими поглядами, але й новими особливостями його голосу.

Я безмежно вдячний BBC, адже ця організація стала моїм дебютом у світі радіомовлення, справжнім навчальним закладом для мене. Саме тут я не лише освоїв майстерність монтажу звукових записів, але й усвідомив, що демократія — це багатоголосий процес. Поліфонія думок, поглядів та ідей. Сподівання на те, що все буде збалансовано, є цілком слушним. Проте будь-яку, навіть найгеніальнішу концепцію, можна звести до абсурду, навіть якщо це стосується священних принципів BBC.

Колись я був присутній на редакційному показі англійського документального фільму про німецький концтабір. І після перегляду молода англійська журналістка запитала: "А де ж баланс?". І тут усі завмерли, а потім почали реготати.

Яким чином слід було б знайти баланс у цій ситуації? Чи варто спочатку поспілкуватися з людожером, а потім з тією особою, яка вціліла після його нападу?

На "Радіо Свобода" акцент робився не на єдиному стилі, а на індивідуальності ведучого. Саме тому я без вагань залишив BBC, коли отримав пропозицію створити авторську програму на "Свободі".

Тут я усвідомив, що радіо володіє власною мовою. На його хвилях можуть лунати звуки тварин, хоча риби, звісно, не вміють «говорити». Проте дельфіни здатні на це! Для програми про кохання я взяв інтерв'ю у дикого собаки з мюнхенського зоопарку, і його гарчання було просто вражаючим.

Радіо здатне донести відчуття холоду старіння, відходу з життя, "сирої приваби світу". Пам'ятаю, як одного разу я взяв інтерв'ю у колеги, який вже наближався до кінця свого життя, і варто зазначити, що він залишався справжнім професіоналом до останнього подиху. Навіть в момент, коли його сили вже закінчувалися, він не відмовив мені у розмові. Я ж на той момент не знав, що він знаходиться на межі.

Радіо - це перекличка звуків, вони зустрічаються, стикаються, викручують один одному руки, дають один одному ляпаси. Так народжується драматургія передачі.

Безумовно, на BBC, з їхнім строгим підходом, я б не зміг реалізувати все це. Однак на американському радіо існували зовсім інші традиції.

Уявімо, що я звертаюся до керівництва американської радіостанції з незвичайною пропозицією. Пояснюю, що хочу створити програму, присвячену слову "любов" в різних культурах. На це американець дивиться на мене з подивом: "Ви ж розумієте, що ми спеціалізуємося на політичних і правозахисних темах?" Я відповідаю: "Так, але моя програма називається "Понад бар'єрами" — і мова йде не лише про фізичні межі, як Берлінська стіна". Він згоджується: "Добре, спробуйте, і підготуйте пілотний випуск".

Я записав передачу і приніс її директору, який слухав уважно. Він зауважив: "Це цікаво, в Америці є National Public Radio, де виходять подібні програми." У нього була інша радійна пам'ять — не BBC, а американського громадського радіо. До речі, це дивовижне радіо. Там сміливо використовують складні речення, що, на мою думку, є ознакою якісного та зрілого радіо. Є сенс дотримуватися своєї граматики. Популярна музика і без нас чудово звучить в ефірі.

"Ігорю, я вас знаю, слухаю ваші програми, але, на жаль, не можу дати вам інтерв'ю, оскільки втратив голос", - написав мені один біженець з України, літній чоловік з Ірпеня. Я приїхав до нього в Празі, щоб записати матеріал для одного з випусків програми "Гуманітарний коридор", яка виходила на "Свободі" з початку березня 2022 року. Поряд із ним були двоє його онуків, і я записав їхні враження. Хоча це не зовсім були розповіді, вони співали "Ой, за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким".

У мене в пам'яті сплив образ письменника Аарона Аппельфельда, який народився в Чернівцях і став класиком ізраїльської літератури. Його матір загинула в чернівецькому гетто, а він сам зміг вирватися з полону, коли його везли до одного з концентраційних таборів. У 1944 році Аппельфельд провів кілька місяців у таборі для переміщених осіб в Італії. У своїй автобіографічній книзі він згадував, що під час подорожі до Палестини втратив свій голос.

У Празі на літературному фестивалі я сказав йому: "Знаєте, є такий діагноз афазія - це коли втрачають голос унаслідок інсульту, наприклад, або травми". Він відповів, що це була не афазія. Він приїхав до Палестини, жив в Ізраїлі, почав писати, і це допомогло йому фізично віднайти голос після всіх потрясінь. Є такий вислів "проковтнути язик". Завдяки Аппельфельду і цьому старому з Ірпеня я зрозумів, що "проковтнути язик" можна розуміти буквально.

Ми зафіксували безліч зворушливих оповідей українських біженців, і поняття "гуманітарний коридор" набуло значення, яке можна порівняти з біблійними сюжетами.

Цей коридор був місцем, де повз проходили жінки, літні люди та діти, тримаючи в руках кошенят або цуценят. Це була заповнена людьми смуга, де кожен ніс з собою лише одну валізу або рюкзак, і всі вони перебували в розгубленості, не знаючи, як далі жити.

Залишилися в пам'яті матері, які приходили до нас з малюками. Діти спостерігали за процесом з-за скла студії, разом із звукорежисером. Приблизно на сьомій хвилині кожна з мам починала плакати. У нас завжди були під рукою серветки та вода. Ми зупиняли запис. Потім матері якось оговтувалися і продовжували. Їхні зворушливі, надривні голоси залишилися в пам'яті.

Сьогодні я часто згадую слова Бориса Пастернака: "А в наши дни и воздух пахнет смертью". Цей рядок був написаний у 1919 році, але його актуальність вражає.

В Росії повітря просякнуте атмосферою смерті – іноді яскраво, іноді приглушено, як у часи відлиг, але цей неприємний запах завжди присутній. Нагадую про жахливі події громадянської війни, яка вразила цю країну. Деякі історики вказують на жахливу цифру – 9 мільйонів жертв, серед яких більшість складали цивільні особи. Яка ж повинна бути ненависть до своїх співгромадян, щоб призвести до загибелі мільйонів? Винищення як своїх, так і чужих стало для них справжнім ремеслом.

Цей аромат смерті невідворотно присутній у Росії. Він переслідує нас усіх. І сьогодні ми спостерігаємо, як він розширює свої межі на українській землі.

Нехай самі росіяни визначають, як управляти своїми похованнями. Для мене головним є те, щоб в Україні не панував цей дух смерті.

Ви знаєте, в дзюдо існує безліч технік — підсічки, виверти рук, задушливі маневри. Федерація дзюдо функціонує не лише в Росії, але й в Сполучених Штатах, де також є свої спортсмени, які займаються цим видом боротьби.

У 1995 році, під час президентства Клінтона, "Радіо Свобода" зазнало значного скорочення фінансування. Унаслідок цього ми були змушені залишити Мюнхен і переїхати до Праги, куди нас запросив тодішній президент Чехії Вацлав Гавел. Нам надали приміщення, і ми сплачували символічну орендну плату в одну крону.

Це була моя перша спроба, і я називаю її підсічкою. У 2016 році, за часів президентства Обами, це вже перетворилося на метод тиску - нам скоротили мовлення на коротких хвилях. Проте в цьому була і своя вигода, адже ми почали активно розвивати мультимедіа на нашому веб-сайті.

Отже, щодо Трампа це виглядає як спроба застосувати задушливу тактику. І, безумовно, це один з найпотужніших методів. Можна порівняти з використанням кляпа.

Упевнений, що нас намагаються закрити з єдиної причини. Нинішня американська адміністрація хоче контролювати всі більш-менш впливові інститути. Йдеться про перехоплення влади. І ми стали жертвою цієї тактики.

Це їхня спроба витіснити з атмосфери свободу — голоси та звуки, що не підлягають їхньому контролю.

У мене є улюблене слово - resistance, опір. Це не перший випадок удушення свободи, і вона чинитиме опір. Питання зараз стоїть так - свобода чи мовчання. Для мене це продовження екзистенціального протистояння смерті і життя. "Свобода" завжди була на боці життя.