Ви можете почати викопувати могилу, але виявите, що насправді копаєте город. Психолог Покальчук ділиться порадами, як зберегти спокій у часи інформаційного надлишку.

Вже понад три роки великої війни частина українського суспільства живе в стані емоційних гойдалок, де апогеєм є впевненість, що ми на шляху до перемоги, а нульовою точкою - відчуття, що все пропало.

Після того, як стало зрозуміло, що американський президент вважає Україну не більше ніж тріскою під час рубки лісу, ці гойдалки летять вниз. Від вчорашнього партнера ми тепер чекаємо не допомоги, а нових випробувань. Ба більше, здається відчуття тривоги стає трендом не тільки для українців на нинішньому етапі історії, а й для більшості демократичного світу.

У нових умовах підтримувати психічну рівновагу стає все важче, і спокуса зануритися в безодню депресії стає реальною. "Українська правда" вирішила з'ясувати, як соціальному та військовому психологу Олегу Покальчуку вдається уникати цього.

Оптимізм для нього подібний до релігії: як вірянин покладається на волю Божу, так і оптиміст, на його думку, сподівається на те, що не може побачити очима.

Однак наша бесіда більше стосується вміння залишатися спокійним, ніж оптимізму. Покальчук досяг цього завдяки наполегливій праці, не дозволяючи собі захоплюватися, щоб уникнути розчарувань, і не впадаючи в відчай через те, що виходить за межі його контролю.

А найважливіше: усвідомлює просту правду, що перед тим, як перейматися зовнішніми подіями, необхідно впорядкувати своє власне існування.

Пане Олеже, у інтерв'ю для УП, яке відбулося рік тому, моїй колезі задавали перше питання: "Як ви почуваєтеся?". Ваша відповідь справила на мене враження, що незалежно від того, який день минув за останні три роки, ви б вказали на певну частку оптимізму. Чи це дійсно так?

- Це правда, і цьому є достатньо просте пояснення. У мене є своя вузькопрофесійна діяльність, я її вважаю достатньо ефективною. Це те, що дає мені можливість і сили не відволікатися на дурниці.

Нещодавно українці стали свідками численних маніпуляцій з боку лідера держави, яка раніше була нашим надійним союзником. Як впоратися з почуттям безсилля та глибокої несправедливості, що може виникнути в таких ситуаціях?

Якщо ми розглядаємо, як вторинні інформаційні повідомлення впливають на певні групи в українському суспільстві, можливо, варто спершу уникнути узагальнень, до яких ми часто вдаємося?

Коли мова йде про реакцію українського суспільства, варто розглянути його складові. В Україні існує численний бюрократичний апарат — 157 тисяч державних службовців, які відчувають хвилювання через ймовірні зміни: у самому підході до роботи, фінансуванні, а також у налагодженні зв'язків. Якщо врахувати їхні сім'ї та знайомих, ця цифра зростає в кілька разів. Їхні переживання можна вважати цілком обґрунтованими.

Існують також особи, які потребують постійного реагування на зовнішні подразники. Чим більше вони не можуть впоратися зі своїми внутрішніми переживаннями, тим частіше звертаються до зовнішніх подій. При цьому, чим далі ці події від їхнього життя, тим яскравіше вони на них реагують. Ця надмірна емоційність щодо ситуацій, на які вони не мають жодного впливу, підвищує їхню самооцінку.

Яким чином це сприяє підвищенню?

- Якщо ви реагуєте на Трампа, значить, дотичні до якихось світових процесів.

На планеті проживає близько восьми мільярдів людей, і ми знаходимося в регіоні, що охоплює приблизно 15-17% від загальної кількості населення. Отже, якщо нам вдасться трохи відійти від глобальної картини України, можливо, емоційний фон стане менш напруженим.

Для тих, хто не займає державну посаду, але відчуває глибоке обурення через несправедливість, що панує навколо в Україні, яким чином можна з цим впоратися?

Зменшити час, проведений за безглуздою інформацією в соцмережах, і зосередити увагу на своїх близьких, родині та домашніх улюбленцях. Якщо в голову приходять безглузді думки, варто знайти заняття для рук. Це простий, але дієвий спосіб.

Як уникнути падіння у кризу довіри, якщо громадськість уважно стежить за подіями і усвідомлює, що покладатися на колишнього найсильнішого партнера вже не можна?

Можливо, варто запитати себе: на яких основах базується їхня довіра і які очікування вони пов'язували з цим почуттям? Що ж, зрештою, вони здобули, покладаючи надії на довіру до людини, яка навіть не знає про їхнє існування? Мені здається, тут є певна нелогічність, чи не так?

Основою слова "довіра" є "віра". У Посланні Павла до коринтян стверджується, що віра є підтвердженням невидимих речей. Це означає, що ви покладаєтеся на те, що не маєте можливості спостерігати безпосередньо. Якщо ви захоплюєтеся кимось, не поспішайте - незабаром можете відчути розчарування. Це цілком природний процес.

А на що ви сподівалися? Що Трамп вас заміж візьме? Ви впливаєте на переговорний процес? Або намагаєтеся містичним шляхом вплинути на рух планет, не привертаючи уваги санітарів? Дайте лад собі і своїй голові, і вас попустить від необхідності переживати через світові кризи.

- Якщо те, що відбувається у світі та на що я не можу вплинути, не повинно мене турбувати - як тут не відчути себе маленькою людиною?

Якщо ви маєте це словосполучення в своїй свідомості, запитайте себе: чому ви так вважаєте? Якщо у вас є комплекс неповноцінності, варто звернутися до психотерапевта. Він зможе пояснити, що це лише вигадане уявлення, установка, яка не закладена в нашій біології. Іноді людям хочеться відчувати себе менш значущими, щоб отримати більше уваги або підтримки.

- Це не моє відчуття, це закономірно виходить з ваших слів.

Те, що ви описуєте, відомо як психологія зовнішнього локусу контролю. У цьому випадку особа перенаправляє свої внутрішні труднощі зовні, оскільки не здатна, не бажає чи не знає, як з ними впоратися. Це є однією з характерних рис людської поведінки, проте не має схильності до узагальнення.

Це питання стосується лише незначної частини жителів великих міст, які мають як внутрішні, так і зовнішні причини для цього. Якимось чином це їх турбує.

- А хіба не логічно думати, що якщо завтра країна отримає менше допомоги чи нас будуть схиляти до підписання документу з невигідними нам умовами, то і життя окремо взятої людини теж погіршиться?

Існують спеціалізовані державні службовці, які займаються цими аспектами. Ваші роздуми не вплинуть на перебіг цього процесу. Як говорить народна мудрість, не навантажуйте себе зайвими думками і не беріть на себе важкі справи.

Ви стверджуєте, що потрібно навести порядок у своєму житті. Але як можна це зробити, коли думки спрямовані на те, щоб взяти в руки лопату і почати копати собі могилу? Як у такому стані перейти до активних дій на виправлення ситуації?

Ви можете почати викопувати могилу, але в процесі з'ясується, що насправді ви створюєте город. Це природний процес. Здоровий глузд підказує нам більш адекватні риси поведінки. Коли ми плануємо певні дії, наші думки часто є перебільшеними. Але варто лише почати, як усе стає значно простіше.

Існує відомий текст американського адмірала Вільяма Макрейвена під назвою "Застеляйте ліжко". Він стверджує, що якщо ви не в змозі навести лад на своєму робочому столі або встановити здорові стосунки з близькими, то навряд чи зможете досягти чогось більшого. Якщо ви турбуєтеся про долю світу, але ваша власна життя йде шкереберть, ви створюєте хаос навколо себе, а потім дивуєтеся, чому панує безлад у глобальному масштабі.

Все, що відбувається в умовах війни, не обов'язково викликане війною. Інститут соціології НАН України проводив дослідження під час повномасштабки і продемонстрував цікавий феномен: що базові налаштування людей майже не змінилися в умовах війни. Хіба трошки збільшилися шкали конформізму і свободолюбства.

Ми — нація з яскраво вираженим екстравертованим характером, і часто ділимося своїми переживаннями. У порівнянні з емоційно стриманими культурами, ми можемо здаватися досить істеричними та схильними до жалю. В нашій культурі вираження емоцій є важливою складовою: безліч народних пісень починаються з вигуку "ой".

Тому існує певна група людей, які відчувають тривогу і занепокоєння. Хоча їхня кількість досить суттєва, щоб привернути увагу, це все ж таки не є переважна частина населення.

Що ж трапляється зараз із більшістю людей?

- Я буду спиратися на авторитет Елли Лібанової в цій класифікації. У суспільстві утворюються чотири кластери. Це люди, які воюють, а також волонтери, які займаються безпосередньо війною. Це люди, які нікуди не виїжджали з України. Це внутрішні переселенці. І це люди, які виїхали з України. Ось ці чотири кластери зараз формуються, і в них будуть різні цінності.

Між цими чотирма категоріями виникатимуть різні суперечності. Власне, вони вже мають місце.

Чи змінюються ці цінності, коли особа переходить з однієї категорії в іншу, наприклад, коли вона повертається з-за кордону додому?

Так, їхній вигляд може трансформуватися.

Отже, можна стверджувати, що після завершення бойових дій, коли військові та біженці повернуться своїми домівками, сформується стабільна більшість з подібними ціннісними орієнтаціями.

Ні, їхні цінності не будуть ідентичними. Це не означає, що виникнуть якісь радикальні суперечності — вони зможуть спілкуватися. Проте люди, які зазнали зміни у своєму світосприйнятті під час екзистенційної кризи або опинилися перед вибором без вибору, схиляються до свого кола, оскільки там присутні зрозумілі їм поняття братерства, дружби та справедливості. Це явище спостерігалося у ветеранів після кожної війни — це цілком природний процес.

Буде якась дифузія, частина буде перетікати в інші кластери.

Таким чином, релоканти справляють вплив на місцеву ідентичність. Наприклад, коли значна кількість людей переїжджає з Харкова до Полтави, ми можемо спостерігати різницю в їхньому способі життя: полтавці живуть у більш розміреному і спокійному ритмі, тоді як харків'яни відзначаються швидкістю та конкретністю. Очевидно, що це різні підходи до життя, і для їх адаптації один до одного знадобиться час. Можливо, через кілька поколінь ці групи зможуть обмінятися позитивними рисами та створити щось нове.

- Так само в Харкові можуть нарікати на зміну ідентичності міста через переселення в нього жителів області...

Світ стрімко evolves, створюючи нові структури, і нам потрібно спробувати усвідомити його нові форми, а також знайти своє місце у цій оновленій глобальній картині. Не виключено, що це не припаде нам до смаку, адже протягом трьох десятиліть ми жили з певними уявленнями про те, як влаштований світ, що він нам винен і чому.

Як казав Ортега-і-Гассет, маси - це розбещена дитина. Але дитинство закінчилося.

У лютому уряд ініціював програму "Контракт 18-24", спрямовану на стимулювання молоді до волонтерства. Які ж психологічні аспекти цього явища? З точки зору психології, наслідки участі у військових діях можуть бути більш негативними, якщо молодих людей призиватимуть у віці від 25 років.

Алкоголь можна реалізовувати, але служба в армії для них заборонена. Це нагадує ситуацію з хрестиком і білизною.

Служба в армії може стати психологічним випробуванням для молодої людини, якщо батьки, суспільство і оточення донесуть до неї ідею, що це є травмою. Якщо ж суспільство внесе в свідомість думку, що відсутність військової служби свідчить про якісь проблеми з особистістю, то й відповідна реакція буде не забаритися.

Також зверніть увагу на: Угода на мільйон. Чи зможуть фінансові вливання зміцнити військові сили та які проблеми існують з програмою мотивації для молоді?

Я не буду нарікати на молоде покоління. Те, що воно фізично менш витривале, це біологічний факт, але це загальновидова деградація виду людського, процес не суто український. Але водночас психіка молодої людини гнучка. Якби вона була не гнучкою, людство б не виживало.

Коли люди, сидячи на диванах, висловлюють думки про посттравматичний стрес, стверджуючи, що військові "повернуться і всіх розстріляють", це, безумовно, абсурд. Посттравматичний стресовий розлад може проявитися не раніше ніж через шість місяців після завершення бойових дій, і стосується він лише невеликої частини населення.

Всякі гострі стресові реакції, вони характеризуються тим, що чим гостріша ця реакція, тим швидше вона проходить. Це як температура. Коли в людини висока температура, організм бореться. А коли у вас 37, ви можете нудити з цією температурою місяць.

У своїй праці, що присвячена роздумам про двадцяте століття, Тоні Джадт і Тімоті Снайдер торкаються подій після Першої світової війни, коли більшість ветеранів остаточно відмовилася від ідеї мілітаризму. Чи можемо ми спостерігати подібний розвиток подій у наш час?

- Я не згідний із цим. Звісно, залежить від контексту. Але якщо ми говоримо, наприклад, про німецьких ветеранів Першої світової, то ніякого відвертання від мілітаризації там не було.

Очевидно, що людина не захоче дивитися кіно про війну чи читати книжки, чи ходити в тир. Але коли її спитають, чи потрібна мілітаризація країни, то вам 100% скажуть, що так.

Три роки масштабного конфлікту стали періодом емоційних струсів для суспільства. Чи можливо, що з завершенням бойових дій ці коливання зменшаться?

- Це як інерція від різкого гальмування авто. Хто не пристібається, вилітає через лобове скло. Тут важливо пристібнутися.

Переважна більшість суспільства нехтує правилами безпеки: "Гальма придумали боягузи". Тому оця от інерція від зупинки... Я думаю, що частина суспільства вилетить крізь оце лобове скло можливого перемир'я. Я слабко в нього вірю, але до цього треба готуватися теж.

І потім, дивіться, ейфоричні стани суспільства побудовані на ілюзії реалізації. Я пережив усі Майдани, і після кожного Майдану люди казали: "Ну от після цього вже буде все чудово!". Була ейфорія. Через два - три роки маятник йде в інший бік. Як урочисті шлюби на Майдані - і потім через два - три роки розлучення, тому що виявляється, що це різні люди.

Якщо ми говоримо про зупинення чи призупинення бойових дій, після цього буде певна ейфорія. Очевидно, що вона буде стимулюватися і державою, тому що потрібне відчуття перемоги.

- Якщо ми говоримо про ейфорію, то чи вірите ви в те, що може бути підписаний мир, який левова більшість українців вважатиме справедливим?

- Коли мене питають, чи ви вірите, я кажу, що це в церкву. Для мене та для моїх друзів це немає принципового значення, бо ми як до війни воювали, так і після війни будемо. Це екзистенційна війна.

Я намагаюся рештками префронтальної кори утриматися в рамках критичного мислення і не очаровуватися, щоб не розчаровуватися. Мені реально просто ніколи розчаровуватися. Зранку до вечора повно роботи.

Але у частини ейфорія буде, політично модерована ейфорія. Це не погано. Людям потрібні позитивні переживання. Якщо їх немає, то їх треба стимулювати. Я як психотерапевт повністю за те, щоб люди відчували якісь позитивні емоції.

Чи не стане наше суспільство жертвою ресентименту, коли ейфорія вщухне?

У кожній країні завжди існує певна частина суспільства, яка відчуває ресентимент. В Україні, наприклад, налічується 11 мільйонів пенсіонерів, які формувалися в зовсім інших умовах. Тяга до відновлення втраченого – це природне бажання, властиве людині.

Коли ми обговорюємо ресентимент у його драматичному контексті, ми маємо на увазі певні політичні випади. Багато людей не мають уявлення про це явище. Якби інтелектуальна еліта змогла сформувати хоч би якийсь конструктивний ресентимент, він уже давно став би основою державної ідеології. Але натомість ми маємо лише фрагменти з книг, написаних в минулому або позаминулому столітті. Це всього лише страхітливі розповіді. Діти обмінюються жахливими казками, а інтелектуали діляться між собою історіями про жахливий ресентимент.

Український менталітет відзначається прагненням до свободи. Хоча це може ускладнити процес державотворення, намагання прищепити почуття образи навряд чи виправдане, навіть з найкращими намірами.

На початку березня інформаційне агентство УП провело репортаж у київській школі, де учні 11-го класу представили сценку, що зображала побиття військовослужбовця Територіального центру комплектування. За результатами опитувань, три місяці тому дві третини населення України не мали довіри до військових ТЦК. Чи можливо подолати цю недовіру?

Слід замінити цю структуру на прямий рекрутинг підрозділів, коли йдеться про технічні аспекти. Проте варто зауважити, що цей конфлікт значною мірою є штучно створеним. Він живиться страхами людей, пов'язаними з можливістю служби в армії та загрозою загибелі. Тут можна спостерігати ознаки психозу, оскільки на цю ситуацію реагують навіть ті, хто абсолютно не має жодного відношення до мобілізації чи військової служби. І чим менше вони пов'язані з цими питаннями, тим яскравіше проявляються їхні емоції. Це дійсно цікавий феномен, чи не так?

Окрім цього, понад 50% контенту в соціальних мережах створюється штучними інтелектами. Це глобальна тенденція. Я вважаю, що у нас цей показник може бути ще вищим. Ми значно недооцінюємо масштаби цього явища.

- Останнє питання - про весну. Навесні ми стаємо щасливішими?

- Так, безумовно. Весна робить всіх більш щасливими. Більші очікування, більше сонця, більше вітаміну D.

Додам трохи оптимістичного настрою – з цього ми почали нашу бесіду. Якщо людині щось подобається, немає сенсу намагатися вдосконалити те, що вже добре. Це схоже на спробу вирівняти ніжки табурета – можна тільки нашкодити, допиляючи до деревини.

Ви живі - це вже підстава для оптимізму всередині себе. Якщо ви оптимістично налаштовані до себе, ви тоді зможете випромінювати це назовні.

Перш ніж почати взаємодію з іншими, впорядкуйте свої думки та оточення. Тоді до вас притягнуться люди з подібним позитивним настроєм.