Украинцы обеспечивают свою страну лишь крошечными порциями доверия. Евгений Глибовицкий рассуждает о шансах, выборах, коррупции и анализе России.

Розуміти самих себе важливо завжди. Але в час великої невизначеності, коли здається, що не тільки країна, а взагалі світоустрій ступив на хиткий канат, знання про себе можуть стати тим самим балансиром, жердиною в руках канатохідця, що дає віру дійти свій шлях до кінця.

Директор Інституту фронтиру, який спеціалізується на концептуалізації стратегічних викликів, Євген Глібовицький є видатним українським інтелектуалом. Він займається дослідженням нашої ідентичності та потенціалу, прагнучи розробити орієнтир, що враховує як уроки минулого, так і нові перспективи, що відкриваються в майбутньому.

Він розповідав про цінності українців ще тоді, коли перед кожним таким обговоренням треба було робити дисклеймер, що йдеться не про гроші, нерухомість або інші матеріальні блага.

Він вважав гідність основоположним фактором для середнього класу ще за рік до початку Революції гідності. У 2016 році він попереджав, що армія не може постійно покладатися на волонтерів. Його думки про те, що Росія буде загрожувати нашій суверенності та демократії, а ми – її імперським амбіціям, звучали ще до початку великої війни, коли ця концепція почала набувати популярності.

В нинішньому інтерв'ю УП Глібовицький пояснює, що ми маємо робити, щоб до 22-го століття українська мова не перетворилася на мертву. Обґрунтовує, чому стратегічно важливо, щоб Україна системно досліджувала Росію. Показує взаємозв'язок між розвитком культури і питаннями безпеки. Розповідає про відчуття втрачених можливостей, яке охопило його наприкінці першого року повномасштабної - тоді Україна мала досвід консолідації, який стається один раз на історичну тяглість, і не скористалась ним для реформ.

Ви можете переглянути відеозапис нашої бесіди на YouTube-каналі Української правди. А ось і текстова версія розмови, викладена словами Євгена Глібовицького.

2025 рік - це вже інерція від процесів, які запущені зараз. І ми поки що не знаємо, як ці процеси реалізуються. Але фактично: це вступ Трампа в президентство і його спроби, які, ймовірно, будуть, заплющити очі на реальність.

У будь-якому разі, майбутнє України визначатиметься її здатністю досягати успіху на фронті, що, в свою чергу, залежить від того, наскільки вміло будуть ухвалюватися політичні рішення.

Ці рішення залежатимуть від того, наскільки українська адміністрація зможе правильно конфігурувати комбінації спроможності власної, державного сектора, громадянського суспільства, бізнес-сектора, навіть спроможності церков і академічного сектора.

Наприкінці 2022 року та на початку 2023 року я відчував найсильніше відчуття втрачених шансів.

У 2022 році ми мали надзвичайну можливість для консолідації, що могла б стати основою для важливих реформ, які, на жаль, не були реалізовані. Серед них були б зміни у відносинах між державою та громадянами, які сьогодні визначали б процеси мобілізації та демобілізації, а також формували б взаємодію між цивільним населенням і військовими структурами.

Ми могли мати в результаті зовсім іншу переговорну позицію, в тому числі з Росією. І стратегічно, якщо говорити не з перспективи одного року, а з перспективи, наприклад, покоління - ми могли вийти в режим посттравматичного відновлення.

Цей стан характеризується тим, що у суспільстві виникає потужна енергія, що сприяє його прогресу та розвитку. Це період, коли громади готові докладати надзвичайних зусиль для створення основи для свого майбутнього.

Я продовжую вірити, що нас чекає етап посттравматичного відновлення в майбутньому. Проте, спостерігаючи за ситуацією, я помічаю, як давні історичні травми отримують нові, свіжі рани. Українське суспільство, немов охоплене павутинням нових трагедій, обмежень та втрат людського потенціалу, стикається з викликами, які матимуть важливе історичне значення.

Коли ми обговорюємо подібні міграційні процеси, величезні обсяги втрат, невизначеності та травматичних переживань, стає очевидним, що відновлення цих аспектів вимагатиме цілих поколінь. І коли я вживаю термін "покоління", я маю на увазі множинність.

На мою думку, у 2022 році держава не здійснила жодних дій, які б заслуговували на довіру громадян. Мені здається, що це була лише заздалегідь надана довіра.

Якщо ми пробуємо знайти показники того, наскільки добре чи погано йдуть справи, то у випадку української держави це є показник довіри громадян до різних інститутів.

Динаміка в цьому випадку є надзвичайно цікавою. Спостерігаємо, як українці прагнуть утримувати державу в умовах обмеженого запасу довіри. Це, по суті, обмежує здатність держави демонструвати свою незалежність та активність.

У 1991 році ми здобули форму незалежної держави, проте вся суть взаємовідносин між радянською владою та громадянами залишилася незмінною і була перенесена з колишньої системи в нову Україну.

Поряд з цим відчуттям є й тривога, що уряд у будь-який момент може вийти з-під контролю, перетворившись на тоталітарний режим, який загрожуватиме своїм громадянам. Внаслідок цього, люди постійно намагаються знайти способи забезпечити контроль над державними структурами.

Низький рівень інституційної довіри, тобто обмеження в повноваженнях - це і є спосіб контролю.

Цей значний аванс 2022 року на деякий час зупинив усі конфлікти в українській політичній системі. Він створив можливості для стратегічних змін. Однак, на жаль, цей аванс в значній мірі не був використаний належним чином.

Ми запустили телемарафон, який спочатку слугував критично важливим засобом. Він фактично знизив до мінімуму олігархічні впливи та їхню багатоголосість, що могла загрожувати національній безпеці. Проте з часом телемарафон перетворився на інструмент політичного тиску.

Не було нової концепції, яка б визначала, як потрібно вибудовувати взаємини між державою та її громадянами. У 2022 році ми не отримали законодавчих ініціатив щодо мобілізації чи демобілізації, а також інших реформ, що стосуються державних відносин з громадянами. Події почали розвиватися за логікою контрреволюції гідності, внаслідок чого держава все більше почала ігнорувати гідність своїх громадян.

Коли влада починає зменшувати визнання гідності своїх громадян, вони перетворюються на ресурс. У свою чергу, громадянин відповідає на це, ставши частиною корупційної системи, яка взаємодіє з державою.

Наші західні партнери не розуміють, що корупція була інструментом безпеки громадянина через всю тоталітарну і автократичну історію останніх 100 років. І вони не розуміють, що найкраща антикорупційна політика - це безпекова політика. Підвищення безпеки зменшує корупцію.

Такі речі, як у 2022 році, стаються раз на історичну тяглість, і вони не повторюються. З цього ми маємо зробити певні політичні й історичні висновки, і вже враховувати це як частину спадщини, яка складається не тільки з перемоги. Вона так само складається з поразок.

Коли українці говорять, що ми би дуже хотіли, щоб виникли нові держави на місці Росії, в західної аудиторії це викликає жах. Вони думають про безпекові виклики. Про те, що буде з російською ядерною зброєю. Про зміну геополітичного балансу, коли нові утворення дуже швидко можуть потрапити під контроль чи під вплив Китаю.

У багатьох західних діячів формується прагнення не усунути проблему, а зменшити її гостроту. Вони бажають, щоб вона втратила свою радикальність і поступово зникла з поля зору.

І українці виглядають як збурювачі, які безвідповідально підривають основи світової стабільності, вимагають неможливого, з юнацьким максималізмом намагаються розхитати світ. Тому таке шалене неприйняття позиції стосовно того, що Росія має зазнати поразки.

Отже, ми повинні діяти за своїми принципами. Важливо усвідомлювати, що тільки Україна здатна найбільш ефективно формувати власний порядок денний у будь-який момент.

Порядок денний виступає як прояв суб'єктності. Щоб стати справжніми суб'єктами, необхідно вміти формулювати власні пріоритети та захищати їх, навіть якщо це суперечить західним інтересам.

Мені здається, що однією з наших найбільших стратегічних проблем є те, що ми недостатньо вчимо Росію.

Якщо виникла б потреба приймати рішення щодо опору певним російським концепціям, то скільки в Україні є фахівців, здатних пояснити, в яких обставинах ці ідеї виникли?

Набагато глибше занурення в русистику із західного боку. Але їхня вихідна позиція є дуже далекою. Нам легше проінтерпретувати росіян. Ми поруч з ними жили останні 350 років - ми їх трошки вивчили за цей час, і на кінчиках пальців інтуїтивно у нас є розуміння їхньої культури.

Неодноразово я стикався з тим, що західні аналітики сприймали українське сприйняття Росії як здебільшого інтуїтивне, не підкріплене доказами. Це призводило до втрати інтелектуальної довіри до української точки зору. Вони вважали, що в основі українських оцінок лежать упередження, стереотипи та інші суб'єктивні фактори.

Це стратегічно послаблювало українську позицію в аналітичному діалозі із західними експертами стосовно того, що може чи не може зробити Росія. Це є історія, в яку я постійно впирався в Берліні, у Вашингтоні, часом у Лондоні.

Основною помилкою західних теоретиків у 90-х роках було переконання, що розвиток торгівлі та інтеграція в ринкову економіку автоматично призведуть до встановлення свободи та демократичних цінностей.

Виявилося, що це не так. Існує можливість функціонувати як напіввідкрита ринкова економіка, маніпулюючи засобами масової інформації, утримуючи громадян у залежному становищі, створюючи абсолютно непідконтрольну вертикаль влади та при цьому бути залученим у міжнародні ринки. Таким чином, можна намагатися здобути вигоди, які пропонує ринкова економіка, без тих переваг, які приносить демократія.

Як наслідок, Росія та Китай еволюціонували в країни, що активно залучені до міжнародної торгівлі, проте не стали надійними партнерами світового співтовариства в тому ж розумінні, що й інші держави, які відігравали ключову роль у формуванні системи безпеки та захисту прав людини.

Війна між Росією та Україною зруйнувала чимало успішних академічних кар'єр на Заході, адже вона змусила переглянути всі усталені погляди. Особи, які займали впевнені позиції в університетах і вважали, що зможуть спокійно дожити до пенсії, раптово опинилися в ситуації, де їхні переконання втратили підґрунтя. В результаті, їм довелося вжити заходів для самозахисту.

Те, що я чую, наприклад, з американських університетів, часом мені нагадує описи п'яних бійок у барах.

Атаки, які спрямовані, наприклад, на Тімоті Снайдера в академічному середовищі, вражають своєю жорстокістю і страхітливістю. Йому ставлять у провину, що він мало не займається торгівлею зброєю, оскільки проводить багатомільйонні кампанії зі збору коштів для систем протиповітряної оборони та подібних ініціатив. Це відображає процес внутрішньої деколонізації, який переживає Західний світ.

Західний світ переважно є нащадком колоніальних режимів. Не тих, які були колонізовані, а тих, які були колонізаторами. І це переважно морські імперії. Тобто метрополія колонізує когось, хто знаходиться далеко, викачуючи ресурси екзотичних, далеких людей.

Суходільні імперії працюють іншим чином. Росію в багатьох випадках не категоризували навіть як імперію. І, відповідно, частина західної думки дивиться на Росію як на просто велику державу. Немає уявлення про те, як виглядає життя неросійських народів Росії, і навіть немає інтересу до цього.

З іншого боку, Україна та її культура залишаються на диво маловивченими. Світ практично не знайомий з нашим мистецтвом, культурними досягненнями та музичними творами. Це знання є досить специфічним і не може змагатися з тією широкою популярністю, яку має Росія.

Незважаючи на зростання зацікавленості українською культурою, відзначається також зростання усвідомлення того, що українська ідентичність суттєво відрізняється від російської. Проте, чітка межа між ними залишається невизначеною. Наприклад, навіть у контексті переговорів про примирення, репресії на окупованих територіях тривають. Це ставить під загрозу, зокрема, кримськотатарську ідентичність, яка опиняється під ризиком геноциду.

Покажіть мені, хто з західних експертів піднімає цю тему? Тиша. Кримськотатарський аспект у Криму залишається поза межами обговорень з питань безпеки, геополітики, економіки, культури — взагалі в будь-якому контексті, що стосується потенційних сценаріїв розвитку ситуації в Україні.

Культура в Україні становить невід'ємну складову безпеки. Існує проблема сприйняття культури як чогось другорядного: "Навіщо нам мистецтво, коли найважливіше – війна".

Витрати на культурні програми знижують транзакційні витрати, пов'язані з війною. Це усвідомлення відсутнє, оскільки недостатньо розглядається, як функціонує культура.

Огляньте перелік грантоодержувачів Українського культурного фонду в Харкові, а потім зверніть увагу на список учасників харківського опору на початку війни. Ви помітите, що ці два списки збігаються. Це підкреслює важливість культури як простору для експериментів і пошуку нових рішень.

Одним із вражаючих прикладів є функціонування "Кримського інжиру". Ця платформа слугує майданчиком для роздумів про Крим та його майбутнє в умовах його окупації, коли культурний розвиток у регіоні зазнає значних обмежень.

Ми пробуємо дивитися на культуру з точки зору івент-менеджменту з боку держави. І це небезпечний підхід, бо призведе до спроби сформувати контроль процесу, а не підтримку творчого пошуку.

Якщо не будемо достатньо сильними в своїй культурі, ми не зможемо сконструювати вихід з того стану, в якому ми будемо на момент закінчення війни.

За культурою є питання пошуку ідей, відповідей на неочевидні питання, придумування речей, які не існують станом на сьогоднішній день. Це впливатиме на якість цього виходу, його швидкість і спроможність суспільства до трансформації.

Якщо порівнювати українців, наприклад, із жителями Старої Європи, то одна з речей, яка нас принципово відрізняє - у нас всередині шалене внутрішнє незадоволення собою. І воно спонукає до прагнення змінитися і адаптуватися до ситуації, набути нової спроможності.

Цього не спостерігається в багатьох західних країнах. Внаслідок цього, це позначається на темпах нашої трансформації в порівнянні з їхніми.

Це до питання спроможності України до лідерства в другій половині XXI століття.

Тенденція підвищення довіри до органів місцевого самоврядування демонструвала позитивну динаміку протягом майже десяти років перед початком масштабного конфлікту. Однак після цього спостерігалося певне зниження.

На мою думку, головною причиною є те, що процес децентралізації не був доведений до кінця. Це призвело до того, що залишки попередньої системи суттєво обмежили автономію місцевих громад. Наприклад, громади не мали змоги самостійно вирішувати, чи направити частину своїх ресурсів на підтримку Збройних сил України.

Але мені здається, що в певний момент відбудеться зростання інституційної довіри до місцевої влади.

У цьому контексті місцеві вибори мають ключове значення, і я сподіваюся, що вони зможуть відбутися в жовтні 2025 року. У більшості українських громад існує можливість їх проведення.

У контексті важливості місцевого самоврядування в системі делегованих повноважень нашої країни, я вважаю, що проведення цих виборів є надзвичайно актуальним.

Щодо недостатньої довіри до парламенту, її компенсують побоювання українців стосовно можливого monopolізації влади. Виходячи з особливостей нашої історичної травми, зокрема тоталітарного досвіду, українське суспільство боїться зосередження влади і прагне підтримувати певний баланс у політичному середовищі.

Якщо подивитися на маятник демократії: влада-опозиція, влада-опозиція, він в Україні дуже коректно функціонував всі шість політичних циклів. Якщо дивитися на відносини президента з парламентом, ми мали свій маятник, де були медові місяці і були охолодження.

Якщо розглядати партійну структуру, можна констатувати, що в Україні склалася чотирипартійна система. Існує партія, що походить із колоніального минулого, яку колись представляли комуністи, а згодом Партія регіонів і ОПЗЖ. Маємо також національно-консервативну силу - Рух, а згодом "Наша Україна", БПП та ЄС. Серед популістів можна виділити як тих, що діють в одній колони, так і тих, хто розділяється на кілька: "Громада" та "Слуга народу". Існує також невелика національно-ліберальна партія, яка то з'являється, то зникає (наприклад, "Голос" або "Самопоміч" - УП).

Один зі страхів українців є в тому, що хтось, хто має багато влади, може засидітися. І це в середині партійної системи створює постійний рух. В тому числі постійне нове лідерство, постійні зміни.

Україна розташована на важливому перехресті між Західною та Східною культурами, а також між Північчю та Півднем. У цьому контексті наша країна є результатом багатьох різноманітних впливів.

В Україні представлена своєрідна палітра релігійних течій, що нагадує північноамериканську. У нас існує кілька основних напрямків православ'я, а також дві гілки католицизму. Протестантизм має численні представництва і в багатьох регіонах займає друге місце за популярністю. Крім того, в Україні живуть автохтонні мусульмани, а також представники сунітської та шиїтської традицій. Не можна забувати й про різноманітні громади євреїв.

Ми - неперевершені у своїй різноманітності.

Якщо розглядати інституційну спадщину (яка суттєво впливає на наші вибори), то ми є результатом впливу трьох імперій: Російської, Австро-Угорської та Османської.

Є багато інших чинників, які важливі. Наприклад, Галичина і Донбас у своїй історичній пам'яті мають досвід продуктивного застосування організованого насилля. Відповідно, в ситуації невизначеності і галичани, і донбасці схильні грати на підвищення ставок.

Інші українці намагаються зменшити ризики, відповідно, намагаються зменшити ставки в ситуації невизначеності. Це дуже сильно впливає на те, яким чином різні політичні компоненти привносяться в культуру.

Ми бачимо, наскільки висока донбаська культура продуктивності розсипалася по всій країні, практично примноживши спроможність всіх регіонів України після міграції 2014-2015 року. Але через те, що був взятий курс на локальну асиміляцію, практично ми не помітили цього.

Коли ми аналізуємо внесок різних регіонів, його значення вражає. Хочу навести приклад Криму та кримських татар. Цей народ не належить ані до слов'ян, ані до християн. Тому присутність кримських татар в Україні, як корінного народу, є надзвичайно важливою для формування української ідентичності в контексті громадянського та політичного життя.

Це має надзвичайну важливість та стратегічне значення для майбутнього нашої держави. Без цього неможливо буде розробити демографічну політику, здатну забезпечити тривале існування української культури.

Якщо ми прагнемо, щоб у 22-му столітті українська мова залишалася живою і стала невід'ємною частиною спілкування між батьками та дітьми, а не перетворилася на предмет вивчення для музейних працівників, важливо створити умови, за яких неукраїнці зможуть стати частиною української спільноти. Наявність навіть невеликої групи кримських татар, як корінного народу України, сприяє цьому процесу.

Україна представляє собою синтез багатьох культур і компонентів. Ми — мешканці морських просторів, степових безкрайностей, лісових глибин і гірських вершин. Це різноманіття дарує нам можливість створювати численні системи та підходи.

І в цій розмаїтості величезна частина нашої сили і нашої стійкості.