Тичині таємно приносили кефір, а єдиними носіями інформації залишалися вдови: Ліна Костенко поділилася жахливими спогадами про трагічні події в будівлі "Слово".
Українська поетеса Ліна Костенко пригадала моторошні історії про радянські репресії проти українських митців, які мешкали в знаменитому харківському будинку "Слово". Вона розповіла, як у 60-70-х роках письменники, позбавлені доступу до правди, дізнавалися про долі своїх попередників виключно з розповідей вдів - тих, хто пережив репресії й зберігав пам'ять про знищене покоління.
"Яка ж інформація могла бути? Офіційних даних не існувало. А чутки не поширювалися, адже були вдови," - підкреслила Костенко в бесіді з письменником Сергієм Жаданом. Вона наводила приклад вдови невідомого сьогодні автора з Хмельницького, яка проживала в літературному гуртожитку на київському бульварі Лихачова.
Елегантна та вражаюча, вона щедро ділилася з молодою Ліною спогадами про часи терору. Завдяки їй поетеса дізналася, що в моменти страху перед арештом Павло Тичина відчиняв вікна, а сусіди залишали йому кефір, який він брав, замykаючи вікно, ніби це могло його врятувати від небезпеки.
Ліна Костенко згадала про своє спілкування з вдовою Юрія Смолича, котрий, хоч і володів великим талантом у письменстві, проте був досить замкнутою особистістю. Лише після його смерті вдова поділилася з Костенко багатьма маловідомими деталями. "Вони все усвідомлювали. І вони ділилися цим", - підкреслила поетеса.
З вуст цих жінок вона дізналася про самогубство Миколи Хвильового, який застрелився в 1933 році після арешту свого друга Михайла Ялового. Уже пізніше, розповіла Костенко, їй написала дівчина з Харкова, повідомивши, що могилу Хвильового знайшли десь у парку.
"Візьмемо, до прикладу, Хвильового: його так принижували, що Анна Ахматова довго шукала його сліди, але так і не знайшла. І лише пізніше було поставлено символічний хрест", - зазначила вона.
Такі фрагменти усних спогадів стали для покоління шістдесятників чи не єдиним джерелом правди про "розстріляне відродження". Адже будь-які офіційні згадки були або заборонені, або стерті з історичної пам'яті радянською цензурою.
Будинок "Слово" - це житловий дім у Харкові, побудований наприкінці 1920-х спеціально для українських літераторів. Його назва є символічною: споруда має форму літери "С" - першої в слові "слово". У новітній українській історії ця будівля стала відомою як місце концентрації митців, яких пізніше масово репресували у 30-х роках XX століття.
Ідея побудови цього будинку з'явилася в 1926 році, коли група відомих письменників, серед яких були Юрій Войцехівський, Остап Вишня, Андрій Любченко, Павло Панч, Сава Пилипенко та Олекса Слісаренко, вирішила реалізувати цей проект. Будівництво завершилося в 1930 році. Цей елегантний на той час будинок з високими стелями, великими вікнами та власним сквером став домівкою для найзначніших представників української культури, таких як Микола Хвильовий, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Павло Тичина, Лесь Курбас, Остап Вишня, Юрій Смолич, Іван Багряний, а також багатьох інших.
Але після початку великого терору будинок "Слово" перетворився на символ репресій. Першим арештували Михайла Ялового у травні 1933 року, слідом за цим Микола Хвильовий покінчив життя самогубством. До 1938 року мешканців 40 із 66 квартир було репресовано. Частину розстріляли, інші загинули в таборах. Саме через це Іван Багряний назвав будинок "Крематорієм".
У радянський період правда про трагедію була прихована. Лише у роки перебудови на фасаді з'явилася меморіальна дошка. 21 серпня 2019 року будинок "Слово" внесли до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Проте навіть сьогодні багато історій його мешканців лишаються невідомими широкому загалу.
Раніше OBOZ.UA писав, що Ліна Костенко пригадала першу зустріч із Павлом Тичиною, який несподівано став прихильником СРСР. Вони побачилися в юності поетеси, коли вона ще була школяркою.
