Саботаж з боку державних службовців, деколонізація через активний опір. Як Одеса позбувається російських стереотипів - репортаж.

Одеса була заснована в 1789 році під патронатом російської імператриці Катерини II і швидко здобула статус четвертого за величиною міста в імперії. Її порт став магнітом для іноземців, котрі прагнули кращого життя, а також для авантюристів. Це призвело до формування унікальної кримінальної культури, насиченого гумору, розвитку курортів та кінематографу...

Сучасний конфлікт Росії з Україною примусив багатьох жителів півдня України переглянути радянські стереотипи про місто загадкових бандитів, яке нібито володіє особливою "одеською мовою".

Та все ж виконання закону про "Про заборону пропаганди російської імперської політики і деколонізацію топонімії" відбувається в Одесі чи не найповільніше, якщо порівнювати з іншими містами України, і наштовхується на опір мешканців і саботаж місцевої влади. Досі документація на демонтаж 13 пам'ятників російським поетам і царям тут чекає на розгляд Одеської міськради.

Ті, хто виступає проти деколонізації міста, стверджують, що їхнім наміром є збереження мультикультурності та ідентичності Одеси. Водночас, їхні критики вважають, що під маскою захисту мультикультурності часто криється бажання зберегти домінування російської культури в Одесі.

Найбільш рішучі супротивники деколонізації направили звернення до ЮНЕСКО, в якому закликали організацію вплинути на українську владу та "зупинити викривлення" Одеси, оскільки її історичний центр знаходиться під особливим наглядом цієї установи.

Журналістка з УП.Культура Анастасія Большакова нещодавно повернулася з Одеси і ділиться своїми думками про те, скільки часу місто ще залишатиметься в полоні власного міфу.

У початку нового року Одеса поки що не зазнала морозів. Місцеві жителі на вулицях насолоджуються теплом сонячних днів. Проміння світла проникає в центральні райони, висвітлюючи тріщини та обдерту штукатурку на старовинних будівлях, а також грубі балкони, що були надбудовані, і фасади, прикрашені графіті.

Ми з істориком мистецтва Кирилом Ліпатовим зустрічаємося в парку імені Тараса Шевченка. Тут серед дерев за Алеєю героїв ховається колона-пам'ятка імператору Олександру ІІ. Цей російський цар прийшов до влади, коли Шевченко перебував на засланні в Казахстані. Він помилував багатьох політичних в'язнів, але не українського поета - Шевченко ще три роки провів у вигнанні. Також Олександр ІІ Емським указом заборонив друк творів українською мовою, зокрема й авторства Шевченка.

Олександрівську колону в парку тричі перейменовували протягом ХХ століття: у 20-ті роки її називали пам'ятником ІІІ Інтернаціоналу, у 1954 році - на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією, а в 70-тих - монументом Олександру Суворову. У 2012 році, вже в незалежній Україні, їй було повернуто первісну назву на честь російського царя, а також відновлено її вигляд, доповнивши двоголовим орлом, мономахівською шапкою та гербом Одеси.

Це місто сьогодні базується на цих суперечностях.

Наразі ця колона є однією з претенденток на видалення з публічного простору. Загалом, 19 пам'яток, пов'язаних із російською імперією, підлягали знесенню. Сьогодні в списку залишилося 13, а документи на демонтаж ще не були затверджені міською радою. Лише пам'ятник Володимиру Висоцькому поряд з Одеською кіностудією вдалося швидко демонтувати та передати на зберігання відповідній установі. Щодо стели Леніна на монументі "Крила перемоги", то з її демонтажем впоралися місцеві активісти.

Дивно, але більшість символів російської імперії були відновлені або створені в Одесі саме за останні три десятиліття, вже в період незалежності України. Серед них - пам'ятник Пушкіну біля музею його імені (з початку повномасштабного вторгнення він захищений від обстрілів у дерев'яному саркофазі, розмальованому місцевою громадою в червоно-чорні кольори), а також скульптура Бабеля і монумент Катерині ІІ.

Кирило Ліпатов став одним із підписантів листа, адресованого ЮНЕСКО, в якому висловлюється вимога зупинити деколонізаційні процеси в місті. Він пояснює свою позицію тим, що ряд пам'яток, які планують демонтувати, є невід'ємною частиною архітектурного ансамблю історичного центру.

Процеси, які прийнято вважати деколонізацією, дійсно мають місце. Проте, чи можна їх охарактеризувати як систематичну роботу на різних рівнях? Я б так не вважав. Основна моя критика до ініціатив деколонізації в Одесі полягає в тому, що вони відбуваються реактивно, незграбно і, можливо, навіть в закритому режимі. Якщо ми хочемо досягти тривалих результатів, ці процеси повинні бути більш прозорими, з активним залученням експертів та громади.

Перед початком війни Кирило Ліпатов займав посаду в Одеському художньому музеї під керівництвом Олександра Ройтбурда. У спілкуванні Кирило демонструє обдуманість і ґрунтується на своїх знаннях культурних тенденцій. Проте в своїх постах на Facebook він називає прихильників деколонізації Одеси "інтегральними націоналістами".

У дослідженнях пам'яті можна виділити дві основні парадигми: презентизм і критичний підхід. Презентизм стверджує, що наше розуміння минулого формується під впливом сучасних реалій. Це призвело до виникнення багатьох значущих феноменів, таких як "недосказані історії" в американській історіографії, зокрема жіноча історія та історія афроамериканців.

Проте, презентизм може викликати феномени, схожі на Cancel Culture, і часом призводить до певного регресу.

Наприклад, французький історик Еммануель Фюрекс описував це як повернення пам'яток до їхнього колишнього стану. В Одесі ми бачили щось подібне: пам'ятник Катерині II встановили в 1901 році, а демонтували вже в 1918-му. Влада доклала значних зусиль, щоб отримати дозвіл на встановлення пам'ятника від Петербурга, що стало можливим лише за часів Олександра III. Утім, пам'ятник простояв недовго, а знову з'явився в просторі міста за незалежної України. Тож необережна робота з минулим може повернути його в несподіваних формах".

Знесення цих монументів не гарантує змін у свідомості містян, вважає Ліпатов. Щоб Одеса стала українським містом, потрібно працювати із символами, що в ньому перебували й будуть з'являтися:

Підхід до роботи з публічним простором і колективною пам'яттю повинен бути розумним і обережним. Сховати або знищити незручні сторінки історії не допоможе в їх осмисленні. Саме тому я став одним із тих, хто пропонував перенести справжні скульптури з пам'ятника засновникам Одеси (а також Катерині ІІ, - УП) до музею. У музейному середовищі, яке функціонує як своєрідна "стерильна лабораторія", є можливість організовувати дискусії та конкурси для переосмислення цього монумента.

Протягом останніх кількох тижнів "Українська правда" намагалася дізнатися в Одеському департаменті культури, на якому етапі знаходиться процес розгляду документів щодо демонтажу пам'ятників, пов'язаних з російською та радянською історією. Однак ми не отримали жодної відповіді — чиновники вдаються до звичних комунікаційних схем: директор департаменту у відпустці, і без нього жодної інформації не надають.

Пам'ятник Катерині в даний час знаходиться в Одеському художньому музеї, оскільки його демонтовано в 2022 році. У музеї експонуються твори Максима "Далі" Кривцова, мандрівна виставка World Press Photo 2024, а також роботи сучасних українських художниць. Науковий відділ музею зараз займається "переосмисленням" спеціальних фондів, до яких входять численні картини епохи російського імперіалізму.

Ось як процес описує комунікаційниця музею Валерія Шевченко:

Перегляд усталених поглядів на минуле, коли певна частина суспільства є носієм цих поглядів, ставить перед дослідниками завдання, що вимагає вмілості акробата на канаті, аби уникнути обох крайнощів. З одного боку, існує спокуса спростити проблему, зарахувавши всіх до апологетів певного режиму. З іншого боку, ризик полягає в тому, що, створюючи нове середовище символів, ми можемо ще більше збентежити людей похилого віку, які не зрозуміють цієї новизни. Тому однією з ключових задач є намагання збудувати міст між минулим і сучасністю.

Проте Валерія невідкладно відзначає, що створення подібних мостів між музеєм та суспільством ускладнюється браком фінансування на залучення фахівців та проведення заходів. Тому про публічні лекції та дискусії можна лише мріяти.

Прогулюючись вулицями міста, звертаю увагу на старовинні будівлі з "Блакитними щитами" - це знак, що свідчить про те, що більшість з цих архітектурних пам’яток повинні бути під захистом місцевої адміністрації та тих, хто зараз мешкає в них.

Багато з архітектурних об'єктів цього регіону значно старші за імперські пам'ятники, які захищають противники деколонізації. Одеське середмістя, виконане в класичному стилі, формувалося в 19 столітті. Його творцями стали європейські архітектори та інженери, які прибули до Одеси в епоху активного розвитку міста та портової торгівлі зерном. У радянський період вулиці заполонив конструктивізм. А в 21 столітті з'явилися багатофункціональні комплекси, доповнені поштоматами, літніми майданчиками, терміналами та малими архітектурними формами.

Історії про багатокультурне середовище невпинно оспівуються, натомість про стан забудови не з'явилося ще жодного анекдоту. Руйнування стали частиною війни, але війна не завжди була їм причиною.

"Нематеріальна культурна спадщина часто вважається більш важливою, ніж нерухома, і це має своє обґрунтування. Саме нематеріальні аспекти, такі як легенди, звичаї чи атмосфера певного місця, надають йому неповторність. Проте, ця взаємодія та унікальна атмосфера безпосередньо залежать від архітектурних рішень та міського планування. Якщо не звертати уваги на нерухому спадщину, вся система може опинитися під загрозою," - зазначає Яна Образцова, співзасновниця організації Pixelated Realities та координаторка Стратегії розвитку культури Одеси.

Щоб впоратися з цими викликами, команда Pixelated Realities створила посібник з культурної спадщини Одеси та активно працює над оцифруванням важливих архітектурних пам'яток. У цьому документі представлено аналіз стану об'єктів і рекомендації щодо їх збереження — це лише початкові кроки. Громаді варто приділити увагу своєму оточенню.

Наприклад, жителі можуть здійснювати незначні роботи з реставрації: піклуватися про двері або вікна. Як підкреслює активістка, слід усвідомлювати, що заміна старих воріт чи вікон часто є недоцільною, оскільки вони можуть бути унікальними зразками ковки XIX століття.

"Місто також має створити план управління об'єктами, розробити науково-проєктну документацію для його історичного центру, що визначить, які об'єкти слід зберігати. Наприклад, в Одесі досі немає наукових робіт, які визначають оптимальну висотність забудови. Без таких досліджень неможливо прийняти якісний план захисту, адже рішення, засновані виключно на політичній волі, є ненадійними й недостатньо обґрунтованими".

До процесу деколонізації Одеси приєднуються й більш радикальні активісти. Вказівники на вулиці Пушкіна були зафарбовані чорною фарбою. Саме тут, на Приморському бульварі, Пушкін уже не раз ставав об'єктом подібних акцій — його бюст покривають червоною фарбою, а поруч з'являються поліетиленові пакети та пікетники.

Позаду постаменту, на одній з адміністративних будівель, колони прикрашає плакатна плащівка в колір прапора. Поки пам'ятник стоїть, плакати нагадують, що Одеса - це Україна.

Спосіб, яким місцева адміністрація разом із комунальними службами дбає про пам'ятник поету, очищаючи його після протестних акцій та забезпечуючи захист від можливого знищення, вражаюче контрастує з умовами, в яких Пушкін проживав в Одесі. Поет провів у цьому місті період свого південного заслання трохи більше року, з червня 1823 до липня 1824 року.

У дворику будинку, де він мешкав, гостей зустрічають старі дерев'яні вікна й двері, тьмяне освітлення і потріскані стіни. Зараз відвідувачів приходить небагато, тож колектив музею, що працює тут, радіє кожній можливості поспілкуватися з гостями.

У оповіданнях про Одесу часів Пушкіна все виглядає немов у чарівній казці. Місто, мов у легенді, постало миттєво, поет тут переживав закоханість і черпав натхнення, проте страждав від навколишньої "безкрайої степу". Експонати представлені без системи, підписані як російською, так і українською мовами, причому перша часто бере гору.

Несподівано в останньому залі я звертаю увагу на стенд, присвячений офортам і творам Шевченка. Екскурсовод зазначає, що зв’язок між Шевченком і Пушкіним існує лише через російського поета Василя Жуковського. Хоча Тарас Шевченко ніколи не відвідував Одесу, за легендою, фарби для його живопису нібито надходили саме з цього портового міста.

Хотя они никогда не встречались, их жизненные пути имеют определенные параллели. Оба являются бунтарями и творцами: Пушкин нередко дополнял свои рукописи эскизами портретов, а также они оба поэты. Их судьбы пересеклись во времени, и народная молва словно связала их вместе. Позже к этому кругу защитников народа добавили и Горького, - объясняет женщина, говоря о сборнике, содержащем три имени.

Коли я оглянувся на Театральній площі, побачив пару туристів та брунатну стелу з написом "Героям Радянського Союзу Одещини". Ще в 2022 році чиновники обіцяли перенести цей пам'ятник до Алеї слави і провести реставрацію фасадів. Відтоді тут все залишилося без змін.

До воріт Одеського художнього музею прямують відвідувачі й зникають за високим порогом. У його підмурках збираються дослідники міста, історики, журналісти та інші культурні дієвці. Підвал Одеського художнього музею зберігає рами від полотен, що зараз перебувають у фондосховищах.

Тут проходять жваві обговорення, де минуле виступає і як виклик, і як джерело натхнення. Лише через п’ять хвилин після початку вже можна помітити перші сплески дискусій. Зі сцени доповідачки висловлювались українською, тоді як деякі слухачі відповідали їм російською.

"Що таке колективна пам'ять? Це знання, які формується через певні наративи. Найскладніше для тих, хто звик до цих оповідей, - виявити, що в них є проблеми, і розплутати ці складні вузли. Нам усім потрібно спілкуватися один з одним, а якщо ми почнемо роздавати ярлики, це не приведе нас до прогресу. Важливо бути відкритими до аргументів інших людей," - так пояснює дослідниця та докторка філософських наук Оксана Довгополова під час свого виступу.

Дійсно, аудиторія цього заходу є досить різноманітною, а сама дискусія триватиме протягом двох годин. Обговорення історії переходить у запеклу суперечку про право на розвиток свого міста, питання децентралізації та невиражену присутність інших національних меншин у міському житті. З минулого спливає лише указ Катерини ІІ про заснування гавані в Хаджибеї, селищі, яке стало передумовою для виникнення сучасної Одеси.

Учасники панельної дискусії використовують академічну лексику. Іноді складається враження, що за такими термінами вони намагаються захиститися від занадто рішучих критиків.

"Завдання, яке ми з колегами бачимо перед собою - інтегрувати регіональну пам'ять у загальноукраїнський гранд-наратив. Ця пам'ять має об'єднати українців, зі збереженням специфіки мультикультурності для таких міст, як Одеса. І головна задача полягає в тому, щоб ми не протиставляли місто Києву чи Харкову абощо, а навпаки шукали та прокладали об'єднуючі містки", - розповідає історикиня та начальниця Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Марія Тахтаулова.

Сьогоднішня мультикультурність Одеси сприймається більше як частина міфології цього міста. Як зазначають історики, найбільше акцентується на російській культурній спадщині. Хоча в Одесі часто бувала Леся Українка, а на кіностудії ВУФКУ працював Олександр Довженко, головним редактором якої був Юрій Яновський, і про свої враження від роботи там він розповів у "Майстрі корабля", пам'ятки їхньої діяльності в місті залишилися незначними. Не варто забувати й про Хаджибей — порт, який пережив свій розквіт за часів Османської імперії.

Проте поступово, маленькими кроками, відбуваються зміни: сквер Паустовського отримав нову назву на честь Номана Челебіджіхана, який був засновником Кримськотатарської Республіки. Також висловлюються ідеї про те, щоб назвати сквер Космонавтів парком Лесі Українки та встановити їй пам’ятник.

Великого поштовху дискусіям про деколонізацію надало повномасштабне вторгнення. Тоді в місті заговорили про інший, неросійський, вік міста, його іншу, позаросійську ідентичність та історію. Певний час драйвером цієї розмови були учасники бізнес-клубу Одеси, об'єднані проєктом Odesa Decolonization.

Яна Борцова з організації Pixelated Realities зазначає: "Дискусія навколо цього міфу вийшла за рамки обмежених груп активістів, фахівців та академічних дебатів. Можливо, раніше існували видання, що висвітлюють цю тему, але вони так і залишилися поза публічною увагою".

У даний момент у цій дискусії спостерігається регрес. Яна зазначає, що акцент у розмові перемістився на закон про деколонізацію, а не на детальне вивчення сутності проблеми.

"Те, що ми спостерігаємо нині, нагадує інерцію після потужного імпульсу. Всі сфери суспільства, культурні установи, бізнес-середовище та органи влади почали активно реагувати. Закон про деколонізацію, який спростив деякі аспекти ситуації, вніс певну плутанину в процес, а також активність Українського інституту національної пам'яті. Проте цей імпульс продовжує діяти, і важко сказати, до яких наслідків він призведе", - зазначає Борцова.

Подорож Одесою завершується в невеличкій місцевій кав'ярні-книгарні. На полицях стоять світові бестселери в українському перекладі, книги про урбаністику. Окрема поличка присвячена літературі, яку створюють одесити зараз: краєзнавчі праці, вірші та проза українською. Книгарки тим часом обговорюють нові вивіски - все більше їх з'являється українською.