У вшанування пам'яті старшого прапорщика Валерія Ковальчука.

На честь загиблого на війні чоловіка його родина виділила кошти для ремонту стадіону в Інгульському, що на Кіровоградщині.

Валерій Ковальчук з'явився на світ у селі Інгульське, що на Кіровоградщині. Протягом майже двох десятиліть він працював молодшим інспектором у групі охорони Устинівського виправного центру №37, здобувши звання старшого прапорщика внутрішньої служби. На другий день повномасштабного вторгнення Росії він ухвалив рішення приєднатися до військових сил. На жаль, 2 червня 2022 року під час ворожого артобстрілу в Барвінківському районі Харківщини його життя обірвалося.

"Ми познайомилися у 1999 році. Я приїхала з Феодосії, де проживала до того часу, щоб відвідати свою двоюрідну сестру, яка святкувала весілля з братом Валерії. Мені тоді було всього 16. Мій майбутній наречений щойно повернувся з армії. Якось ми з сестрою зустріли цього хлопця на вулиці і вирішили зупинитися для розмови. Пізніше він завітав до сестри в гості, але я впевнена, що головною метою було побачити саме мене! З того моменту між нами зав’язалася романтична дружба. Знайомство відбулося в травні, а вже в серпні ми стали парою і незабаром одружилися. У 2001 році у нас народився перший син Павло. Ця іскра кохання, яка спалахнула між нами, була для мене першою, і вона зберігалася в моєму серці, даруючи нам п’ятьох синів і дочку. Я вірю, що якісь вищі сили з’єднали нас," - ділиться спогадами Яна Василівна.

Валерій працював у виправному центрі в режимі доба через три. Проте, решту часу він не просто сидів без діла, а активно трудився, щоб прогодувати свою родину. У вільні години він часто проводив час у гаражі, займаючись ремонтом автомобілів і поламаних бензопил. До нього з проханнями про допомогу зверталися усі сусіди. Діти ж завжди з нетерпінням чекали на повернення тата, сподіваючись на смачні пригощання або веселі жарти.

"Його шанували не лише колеги, а й навіть ті, хто відбував покарання, адже він завжди справедливо ставився до кожного. Коли чоловік трагічно загинув, деякі колишні ув'язнені з установи висловлювали мені свої співчуття. Завдяки людяності та розумінню до тих, хто зробив помилки в житті, навіть значні, він допомагав їм знайти шлях до виправлення і змінити своє життя", - ділиться Яна Василівна, пояснюючи принципи, яких дотримувався чоловік.

25 лютого 2022 року Валерій готувався до свого робочого дня, але вже ввечері 24 числа отримав на руки рішення військово-лікарської комісії та повістку. Основна причина його дій полягала в бажанні приєднатися до 40-ї артилерійської бригади в Первомайську, де вже рік служив його старший син Павло. Валерій хотів підтримати сина та бути поруч із ним, адже усвідомлював, що той невідворотно вирушить на фронт як професійний військовий.

Однак спершу на передову вирушив батько, а лише через більше ніж два місяці - син. Вони разом опинилися на "нулі", хоча й ненадовго. Захищали Харків, працюючи в складі обслуги 152-мм гармати-гаубиці Д-20. Павло виконував роль навідника, а його батько відповідав за подачу снарядів.

"19 травня я прибув на місце, де мене зустрів батько. Проте спочатку я не потрапив до його розрахунків. Лише через тиждень, коли він повернувся з командою, ми змогли перейти в одну обслугу," - ділиться Павло. - "Того ранку, як зазвичай, ми отримали 'привітання' від російських військ - кілька 'традиційних' обстрілів 152-мм снарядами з САУ 'Мста-С'. Снаряди влучили трохи в стороні від наших позицій, потрапивши в сусідній ліс. Ближче до дев'ятої години хлопці насолоджувалися кавою, сніданком і готувалися до запланованих завдань."

Хлопець вирушив до зони покриття "Старлінком", щоб підзарядити свій смартфон і перевірити новини. Повернувшись, він побачив, що батько вже зайнятий приготуванням борщу. Під час розмови виникла ідея утеплити стіни бліндажа термоковдрами, щоб уникнути вогкості та холоду. Павло запропонував сходити за цими покривалами до медичного пункту. Як тільки він туди дістався, почув три вибухи, що прогриміли один за одним. Виявилося, що ворожі самохідні артилерійські установки підійшли ближче і відкрили вогонь. Йому довелося "пірнати" в найближчий бліндаж, де вже сиділо близько семи чоловіків. Поруч вибухнув снаряд, а за кілька хвилин по позиціях наших артилеристів почали бити знову. Російські війська вже не були настільки неточними, як раніше, а націлювалися дуже точно.

"Батько сидів навпроти входу до свого укриття, коли раптом стався вибух, який виявив його притулок. Неподалік стояв КрАз, переповнений боєприпасами. Осколки від вибуху пробили паливний бак, і солярка почала витікати. За мить – новий удар, цього разу по вантажівці. Спалах вогню, одинокий детонаційний звук, а за хвилину – потужний вибух. Від автомобіля залишилася лише "мокра пляма". Як тільки обстріл вщух, почалася евакуація: витягли трьох поранених, серед яких був і батько", - ділиться подробицями трагічного інциденту Павло.

Хлопець ледве встиг схопити свої речі з палаючого бліндажа. Вийшовши на дорогу, він запитав у товаришів, де його батько. Якраз тоді його винесли; батько був живий, але харкав кров'ю. Син допоміг завантажити його в машину для транспортування на стабпункт. Здавалося, все відбувалося досить швидко, але, на жаль, пораненого не стало в дорозі, хоч медики й намагалися заспокоїти Павла, запевняючи, що встигнуть врятувати його батька. Уламок пробився під бронежилетом з боку, вражаючи легені, і не залишив жодних шансів на порятунок.

Павлу надали десятиденну відпустку, аби він зміг провести останню путь свого батька і організувати гідні похорони.

На честь Валерія в 2023 році його родина профінансувала модернізацію спортивного стадіону в Інгульському ліцеї, який відвідують 140 учнів. Стадіон було урочисто відкрито на День незалежності України, що співпало з днем народження Героя.

"Щойно надійшли виплати після загибелі Валерія, ми сіли із дітьми, побалакали й вирішили зробити добру справу на згадку про батька. Біля школи був стадіон, що потребував осучаснення. Чоловік щодня повз нього ходив на роботу. Тому вирішили взяти у свої руки цю справу і зробити оновлення. Було свято на всю громаду, провели футбольний турнір, лунали щирі слова подяки від десятків людей", - розповідає Яна Василівна.

У грудні 2024 року жінка вирішила купити позашляховик для місцевих волонтерів, які регулярно вирушають на фронт, щоб підтримати наших захисників. Минулого року, в День незалежності та на день народження свого чоловіка, вона також зробила подарунок військовим — придбала дрон, щоб вони могли помститися за її Павловича. Хлопці звітували, що росіянам вдалося влучно завдати удару, результат був вражаючим і з ефектом, як кажуть.

"Усі діти родини Ковальчуків проходили і продовжують проходити навчання в нашому закладі. Діти нашого героя виховувалися в атмосфері батьківської любові та працьовитості, і їм дуже не вистачає свого тата. Всі учні знають, що відновлений стадіон служить пам'ятником Валерію Павловичу. Крім того, ми заклали алею "Калиновий парк" на честь захисників нашої землі, які віддали свої життя за Україну. Яна Василівна також подарувала нам футбольні м'ячі, форму для шкільної футбольної команди та стільці для спортзалу, який ми зараз реконструюємо," - зазначила директорка ліцею Ольга Кондрашова.

На стіні Устинівського виправного центру №37, де трудився Валерій, була встановлена меморіальна табличка в його пам'ять.