Остання бойова операція Героя України підполковника Дениса Flash Василюка.

Підполковник Денис Василюк із позивним Flash рік тому востаннє підняв у повітря винищувач Су-27 - попереду в нього була відповідальна місія над Харківщиною

Рік тому, 17 травня 2024 року, підполковник Денис Василюк, що виконував обов'язки начальника штабу та був першим заступником командира авіаційної ескадрильї з позивним Flash, востаннє піднімав у небо винищувач Су-27. Йому належало виконати важливу місію над Харківською областю. Це завдання було настільки ж відповідальним, як і всі його попередні операції в умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Останніми словами, які він проголосив авіадиспетчеру, були: "Я танцюю", що в авіаційному сленгу означає: "Я уникаю ракет". Після цього зв'язок обірвався назавжди. Коли Дениса знайшли, його рука досі була міцно стиснена на штурвалі. Він до останнього захищав небо України. Герой України залишився з нами лише на 31 рік...

Владислава Василюк - дружина загиблого льотчика. Вродлива і надзвичайно мужня. Така ж, як і її чоловік Денис. Впродовж цього року вона намагалася усвідомити свою втрату, осмислити жорстокість і несправедливість цього світу, війну. За її словами, втрата може викликати дуже різні емоції. У Владислави не діагностували депресію, але стан порожнечі, який з головою накрив її, став важким випробуванням. Попри біль, вона йшла вперед: записувала відеощоденник, у якому ділилася своїми емоційними переживаннями та порадами з оточуючими. В пам'ять про коханого вона пише книжку і щодня робить кроки для самовдосконалення у професії психолога. А ще - ділиться своїми спогадами та новими цілями...

Життя "до" і "після"

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя багатьох українських родин на "до" і "після". Війна, наближення якої українці підсвідомо відчували, раптово стала реальністю. Цього дня Денис Василюк, який протягом 5 місяців реалізовував себе в цивільному житті у сфері IT, мав з'явитися до військкомату за викликом, але перші вибухи перекреслили його плани.

У той день він перебував у Миргороді разом із дружиною Владиславою. Новина про загибель бойових льотчиків та побратимів Олександра Оксанченка і Степана Чобану в перші дні війни глибоко вплинула на нього.

Олександр Оксанченко протягом багатьох років був вірним наставником для численних молодих пілотів. Його поважали, на нього рівнялися, а після його загибелі згадували як людину честі та справедливості. Денис завжди прагнув наслідувати його приклад — це безсумнівно. Подібну повагу викликав і Степан Чобан, який підтримував молодь у їхніх починаннях. Вони стали для Дениса справжніми взірцями. Я мала змогу трохи поспілкуватися з Олександром Оксанченком — він був надзвичайно світлою особистістю; навіть його обличчя випромінювало доброту та шляхетність. Їхня загибель стала важким ударом для багатьох його колег. Денис не знаходив слів, аби описати свій біль. Пам’ятаю, як мене трясло, і його сльози, - згадує дружина.

Денис вирішив повернутися до рядів захисників, але залишався поряд із дружиною ще п’ять днів. Він намагався знайти безпечне місце для своєї коханої.

5 березня 2022 року Владислава разом із подругою вирушили до Варшави, а Денис поїхав до Івано-Франківська для відновлення льотних навичок. Перед розлукою вони провели кілька хвилин наодинці, усвідомлюючи, наскільки непередбачуваним стало їхнє майбутнє.

"Я досі згадую нашу останню зустріч перед його від'їздом. Я дивилася в його очі, наповнені мужністю, і не раз повторювала: 'Деня, я знаю, як ти добрий, але це війна, і тут або ти, або тебе.' Ці слова він часто згадував - вони стали для нього джерелом натхнення," - ділиться Владислава.

Їхня наступна зустріч відбулася тільки в травні. Десять днів у Львові стали невеликою втечею від військової дійсності. Подружжя намагалося уникати розмов про війну, хоча її присутність відчувалася скрізь.

"Ми хотіли прожити ці дні без тіні війни, хоча вона була скрізь, у кожному русі, у кожній паузі", - пригадує дружина.

Протягом літа вона приїжджала до чоловіка, коли він мав короткі відпустки, а восени вирішила повернутися до України, бо розлука була надто болісною.

Згодом Дениса перевели до Миргорода, де він став проводити більше часу. Незважаючи на всі зміни, 24 лютого залишилася тією знаковою датою, що розділила його життя на "до" і "після".

Денис свідомо вирішив залишитися в Україні, щоб брати участь у військовій боротьбі.

Навіть перебуваючи в Польщі, Владислава не могла відірватися від думок про Україну. Вона безперервно оновлювала новинну стрічку, а відчуття страху і тривоги лише посилювалися.

"Я постійно стежила за новинами, перевіряючи їх кожні десять хвилин. Спочатку ж я робила це практично щохвилини. Відчуття страху було неймовірним. До того ж, моя мама в той час знаходилася в госпіталі в Києві, що додавало мені ще більше хвилювань," – розповідає дружина.

Після смерті Дениса стало відомо, що один із пілотів намагався попередити його про неминуче вторгнення.

"Мені розповіли, що один із пілотів підходив до нього за тиждень до повномасштабного вторгнення і казав: "Бери родину й виїжджай звідси, бо вторгнення неминуче". Денис уже тоді все розумів і морально готувався, але мені нічого не казав", - зазначає дружина.

Денис усвідомлено обрав залишитися в Україні, оскільки не міг миритися з тим, щоб спостерігати за війною з відстані. Його принциповість і почуття справедливості не давали йому можливості уникнути боротьби. Коли він вирішив знову стати частиною Збройних Сил України, його дружина не була здивована. Вона підтримала його рішення.

Кожного дня Денис Василюк піднімав свій літак у повітря, виконуючи бойові завдання. Він не розповідав про деталі своєї служби, намагаючись зберегти спокій своїх близьких. Після повернення з місії він залишав короткі повідомлення, на кшталт: "Я вдома" або "Усе в порядку".

В історії його служби важливу роль відіграла операція, що стосувалася звільнення острова Зміїний. Денис не розповідав багато, але його погляд свідчив про те, наскільки ризикованими були ці місії. Кожен виліт міг стати фатальним...

В результаті, операція виявилася успішною. Денис відчував гордість за те, що його підрозділ справився з поставленою місією. За участь у звільненні острова Зміїний він був нагороджений орденом "За мужність" третього ступеня. Пізніше він отримав статус повного кавалера цього ордена.

Останній вечір, особливі знаки та останній політ

В цей непростий час родини наших героїв переживають важкі моменти. У вільні від виконання бойових завдань миті відбуваються короткі, але дуже очікувані зустрічі. 15 травня 2024 року Денис зміг приїхати до своєї коханої всього на дві години.

"Часу було зовсім обмаль, адже отримали сповіщення про можливий ракетний удар. Ми провели ці дві години разом: він встиг прийняти душ, ми обнялися, і довго спілкувалися, відверто ділячись думками", - говорить дружина.

Цього дня Денис говорив про свої плани повернутися до Миргорода 17 травня, хоча ситуація на Харківському напрямку була вкрай небезпечною. Дружина намагалася його переконати, але він був непохитним.

"Мені чітко пригадуються мої слова до нього: 'Може, варто утриматися? Це ризиковано.' Але він лише усміхнувся і сказав: 'В Україні немає зовсім безпечних місць.' Цю фразу я запам'ятала назавжди," - ділиться дружина.

16 травня 2024 року він відправився на нову місію в зоні бойових дій.

"За кілька днів до його трагічної загибелі мій новий фотоапарат несподівано вийшов з ладу. Це справило на мене дивне враження, ніби якась невидима енергія передувала цим подіям... Хоча я не дуже вірю в знаки, тоді мої відчуття не підказували нічого поганого. 16-го числа ми спокійно спілкувалися по відеозв'язку. Я на той момент перебувала в Києві, намагаючись полагодити фотоапарат разом із нашим другом Олегом. Це була наша компанія - як Гаррі Поттер, Герміона і Рон. Ми дійсно були справжніми друзями," - згадує Владислава.

Того вечора Денис, як завжди, написав дружині: "Кохання", вона відповіла: "Назавжди", а він додав: "І навіть більше". Ця традиція в родині була започаткована із 2016 року. Він писав це, щоб заспокоїти і кохану, і себе. І завжди додавав: "До завтра", ніби це гарантувало, що все буде добре.

"Одного разу я подарувала йому браслет зі знаком нескінченності. Він завжди носив його під час кожного польоту. І ось одного разу він забув його надіти, і це дуже його засмутило, але політ пройшов без пригод. Він щиро вірив у такі речі — не в забобони, а в унікальні ритуали. Наприклад, пілоти ніколи не використовують слово "останній", лише "крайній". Денис постійно вказував на це, і цей момент став частиною моєї звички," - розповіла Владислава.

У той вечір, 16 травня 2024 року, подружжя обмінювалося листами до пізньої ночі. Зранку Денис Василюк вирушив виконувати завдання в напрямку Харкова. Він успішно справився з ним, скинувши дві бомби та захистивши піхоту. Пізніше бійці написали його дружині: "Якби не він, ми не вижили б". У нього було лише шість секунд, щоб відвести літак і врятувати своє життя, але він завершив місію. Він жив для неба, це було його покликання. Мріяв пролетіти над звільненим Кримом і помахати крилами своїм батькам.

Ранок 17 травня 2024 року для Владислави Василюк розпочався незвично - друг Олег прийшов раніше, ніж планувалося. Вона здивувалася цьому. Він попрохав зателефонувати мамі. У слухавці прозвучала жахлива новина: "Дениса збили. Але ще є шанс, можливо, він живий, його шукають..."

Це був найстрашніший момент. Усі подальші події відчувалися, наче в тумані. Але саме ця хвилина - нестерпне очікування й невідомість - залишилася найболючішою. Ті години стали випробуванням не лише для розуму, а й для тіла.

"Моє тіло реагувало дивно - мені здавалося, що я раптово скинула 3-5 кг. Я не могла їсти, хотіла прийняти ліки, але організм їх не сприймав," - ділиться своїми переживаннями дружина.

Невдовзі до Києва прибула автівка, щоб забрати її. Перед тим, як сісти, вона отримала телефонний дзвінок - на лінії був командир бригади:

Від цього моменту її існування стало чітко поділеним на "до" і "після".

"Здавалося, що частина мене загинула разом із Денисом", - зізнається дружина.

Незважаючи на втрату, вона не впала в депресію, а вирішила жити далі, ставлячи нові цілі - на згадку про свою близьку людину.

Рік після втрати: спогади, подорож і потужність підтримки.

Коли Денис пішов з життя, Владислава зрозуміла, що її покликання - донести до світу його історію.

"Три роки, поки він воював, я мовчала. Батькам не можна було розповідати - вони не знали, що він їх захищав. Мені теж не можна було ділитися інформацією, бо вона могла потрапити кудись, де не варто. Але після його загибелі я сказала: "Досить". Люди мають знати про нього", - розповідає дружина.

Денис не лише удостоївся звання Героя України, а й був справжньою людиною з великої літери. Саме цю істину Владислава намагалася донести до інших. Незважаючи на свій біль, вона вирішила вести відеощоденник, який став для неї способом зрозуміти втрату, терапевтичним процесом і підтримкою для тих, хто переживав схожі переживання.

"Навіть у часи війни та воєнного становища тема втрат залишається маловідомою. Я прагнула продемонструвати, що існують інші способи переживати горе і що не варто приховувати свої емоції", - підкреслює вона.

За цей рік Владислава здобула магістерський рівень із психології, продовжила навчання з гештальт-терапії та вже працює практикуючим психологом, допомагаючи людям впоратися з втратою та кризами.

Разом із друзями вона створила колажі та розмістила їх в улюблених місцях Дениса - один навіть потрапив до Німеччини, а ще один підняли на Говерлу.

Нині вона працює над книжкою, хоча занурюватися в ці спогади морально важко.

"Цей рік видався найактивніший у моєму житті. Це допомагало мені не зациклитися на горі", - зізнається дружина.

Щоб залишатися поруч хоча б у спогадах, Владислава подорожувала містами, де вони були разом.

"Наприклад, у 2017 році в Одесі ми повісили замочок із нашими ініціалами. Коли я його знайшла через 7 років, це було щось дуже тепле, важливе", - розповідає вона.

Вона також втілила одну з їх спільних мрій — побачити океан. Напередодні своєї смерті Денис підготував особливий подарунок на день народження дружини, який вони планували святкувати разом у вересні: оплатив поїздку на Мадейру. Владислава вирушила в цю подорож після його втрати...

"Вона ділиться враженнями: 'Здається, тепер він сприймає навколишній світ так, як це роблю я.'"

Ключовим аспектом її відновлення стало середовище, в якому вона перебувала.

"Неможливо залишатися наодинці з власними проблемами. Не слід відчувати сором за те, щоб звернутися по допомогу," - підкреслює вона.

І справді, з моменту загибелі Дениса до 40-го дня вона не залишалася сама жодного дня - друзі та близькі були поруч.

Віра, основні цінності та невичерпний приклад Дениса.

На відміну від загальноприйнятої думки, що час має цілющу силу, Владислава сприймає цей процес зовсім по-іншому.

"Час не лікує. Cмерть Дениса - це глибока рана. З часом вона перетворюється на шрам. Біль нікуди не зникає, але трансформується у щось інше", - зазначає дружина.

Зимові дні 2024-25 років виявилися найскладнішими для Владислави, коли всі родини збиралися разом. Вона, охоплена відчаєм, вирушила на Балі, купивши квиток до незнайомої країни. Там її чекав несподіваний поворот: вона потрапила в аварію, що змінила все в її житті.

"Перше, що спало мені на думку: 'Чому не вмирати?' Коли я була в лікарні, помітила число 17 - це ж улюблене число Дениса. Мені здалося, що це знак, що він поруч", - ділиться своїми переживаннями дружина.

Тоді вона вирішує активно діяти. З усією відданістю поринає в навчання та роботу, при цьому зберігаючи пам'ять про Героя.

Денис ніколи не сумнівався у досягненні перемоги. Він прикрашав прапори висловами: "Разом до успіху" та "Будь собою" — ці девізи стали відображенням його особистої філософії. Його переконання залишалися незмінними та міцними.

"Хто ж, якщо не я?" - неодноразово промовляв він.

Денис був людиною честі, і знайомство з ним стало для молодої дівчини справжнім подарунком долі.

"Я безмежно вдячна всесвіту за те, що моїм шляхом став Денис. Незважаючи на те, що трапилося, я пишаюся тим, що мала можливість познайомитися з такою видатною особистістю. Він володів унікальними рисами характеру, які відрізняли його від інших. Його товариші досі згадують, як він зумів вирішувати конфлікти, залишаючись спокійним і дипломатичним. Денис був надзвичайно старанним – завжди брався за найскладніші завдання і доводив їх до кінця. За всі 29 років свого життя я не зустрічала нікого, хто мав би таку силу характеру. І це не лише слова дружини, а щирі переживання людини. Ми провели разом 9 років. 9 щасливих років, якби не війна", - ділиться Владислава.

Його ім'я залишилося в пам'яті багатьох. Навіть після смерті Денис надихає і показує, що справжня сила людини - у її принципах та незламному дусі.

"Після його смерті до мене звернулося безліч людей, у тому числі й молодь. Вони висловлювали свої емоції, ділилися історіями про нього і черпали натхнення з його життя. Багато з них писали, що мріють стати пілотами, як він", - зазначила його дружина.

Світлана БОРИСОВА, в ексклюзивному матеріалі для Укрінформу,