Нові 1920-ті, "кернесанс" та гасло "Геть від Москви!": як розвивається Харків всього за 30 км від кордону з Росією.

Харків — це місто, де сотні тисяч вікон закриті плитами OSB, а з барів, які полюбляє місцева богема, доносяться аромати ментолових сигарет. Тут ранковий ритуал включає модну каву та скрембл, які смакуються після ночі, наповненої гучними вибухами. Це Держпром, затишні лавки, смітники, явища "кернесанс" та меми на кшталт "Міша, у тебе нудне обличчя, тобі ніхто грошей не дасть!". У Харкові можна зустріти військових, волонтерів, студентів, митців і науковців, відвідати Будинок "Слово" та почути той самий заклик "Геть від Москви!", що вперше прозвучав 90 років тому, але тепер отримав нове життя в щоденному опорі мільйонів його мешканців. Ми мали можливість відвідати Харків і поспілкуватися з письменниками, поетами, архітекторами й волонтерами, щоб дізнатися, як живе місто сьогодні.

Вони вирішили провести своє перше побачення біля Будинку "Слово". Під дощем, з келихами вина в руках, вони насолоджувались атмосферою літературної богеми, де колись творили й мешкали, а іноді й загинули, як, наприклад, Микола Хвильовий, видатні поети та прозаїки епохи "Розстріляного відродження" сто років тому.

Цей п'ятиповерховий житловий комплекс, що має п'ять входів і 66 квартир, був зведений у 1920-х роках для українських літераторів. Будівля, яка має форму літери "С", згодом перетворилася на місце переслідувань і трагедії внаслідок сталінських репресій.

"Ми принесли з собою пляшку і зустрілися. Спочатку хотіли просто провести час разом. Але почався дощ," — розповідає усміхнена молода дівчина на ім'я Тетяна, в той час як дим від її сигарети повільно піднімається в повітрі саду Шевченка в Харкові.

"Ну як "пляшку", я взяв три. А то видумають -- одну. Дощ же йшов!" -- сміється Артем, який теж докуруює й щулиться від прохолодного вітру.

Артем Ельф — поет, автор і куратор харківського літературного слему LitSoul UA. Його знайомство з Тетяною, яка працює на "Радіо Накипіло" в Харкові, відбулося завдяки спільній пристрасті до літератури. Крім того, обидва захоплюються відвідуванням барів, улюблених серед місцевої богеми.

"Уяви собі, саме цими вулицями колись гуляли ті ж поети. І все це відбувалося в цьому місті", -- ділиться зі мною закохані. "На мою думку, Харків сьогодні переживає свої нові 1920-ті", -- підкреслює Тетяна Хоронжук.

Ми зустрілися з нею та її хлопцем біля Держпрому — одного з найзнаменитіших архітектурних об'єктів Харкова, який є відомим символом конструктивізму в Україні та світі. Цю будівлю зведено в 1920-ті роки, і колись вона слугувала центром управління промисловістю Української Соціалістичної Радянської Республіки. Держпром став однією з перших висотних будівель у світі, побудованих із залізобетону. Відтак, з початку повномасштабного російського вторгнення, виникло відоме висловлювання: "Харків — залізобетон".

"У Харкові є оце середовище -- вільне й живе, українське. Тільки тут в Україні і міг зародитися літературний слем. Це як стендап, тільки замість жартів -- вірші", -- говорить Артем.

Тетяна Хоронжук переїхала до Харкова з Львова в період повномасштабного вторгнення в 2023 році. Вона розповідає, що з кожним новим візитом все більше закохувалася в це місто і зрозуміла, що прагне залишитися тут, незважаючи на відчутну російську агресію. Харків розташований лише за 30 кілометрів від кордону з Росією, і з 24 лютого 2022 року тут рідко трапляються спокійні дні, коли "сусіди" не завдають ударів за допомогою дронів або ракет.

"Тетяна ділиться своїм досвідом: 'Я прожила у Львові десять років і намагалася знайти там літературну спільноту, але безуспішно. Коли я вперше приїхала до Харкова після початку повномасштабної війни, це місто вразило мене. Тут існує барна, поетична та театральна культура. Кожен третій — це або поет, або друг поета, письменник чи художник'."

Ми гуляємо трьома по центральним вулицям Харкова, виходячи з Держпрому. Сонце світить, хоча вітерець досить сильний; в травні місто наповнене яскравою зеленню. Перше, що привертає увагу, — акуратно побілені дерева, безліч вікон, які закриті плитами OSB (результат російських атак), а також розкидані тут і там протитанкові їжаки.

"На території цього парку колись розташовувався цвинтар, -- ділиться Артем. Він походить із Горлівки, що в Донеччині, але вже багато років живе в Харкові. -- Раніше тут, де зараз стоїть церква (колишнього Московського патріархату), була одна з перших церков у місті, яку зруйнували совєти. Пізніше Кернес звів нову. Жартували, що там його й відспівали. Але, на мою думку, це цілком могло статися".

Цікаво, але про колишнього мера Харкова Геннадія Кернеса тут згадують досить часто. Про нього існують міські легенди: кажуть, що біля історичного музею в центрі міста розташовувався його улюблений ресторан, і коли мер обідав, туди більше нікого не впускали. Я та мої друзі Артем і Тетяна проходили повз цей ресторан, поруч з яким стоїть закритий мішками пам'ятник грецькій богині перемоги Ніці.

"Кернес хоч і мав трохи странні уподобання і політичні погляди, та, виходить, що був одним із перших декомунізаторів Харкова, -- каже Артем. -- Тому що на цьому місці раніше був пам'ятник з народною назвою "Четверо Несуть Холодильник" -- монумент на честь проголошення радянської влади в Україні. За Кернеса його знесли ще в 2012-му і поставили Ніку. Там на ній позаду написано, що це "за сприяння Кернеса, Добкіна (ексмер Харкова. -- LIGA.net.)". Згадавши про двох колишніх Харкова, Тетяна підтверджує, що мем "Міша, у тєбя скучноє ліцо" живе і процвітає серед містян досі.

Літературне угруповання LitSoul UA, в якому беруть участь і Артем, і Тетяна, проводить слеми в Харкові з 2016-го. Усе починалося з камерних квартирників. Тепер це -- великий мистецький рух. Сценами здебільшого виступають бари, альтернативні театри і кав'ярні, -- наприклад, Pakufuda, "Сьомий склад" чи "Театр Нафта".

"На наші слеми завітають учасники з різних куточків країни. Вони приїжджають, щоб ознайомитися з власними творами і насолодитися спілкуванням у колі однодумців," -- зазначає Артем.

Після 24 лютого 2022 року слем на пів року замовк. Спільнота роз'їхалась -- хто до Києва, хто в Європу, хто пішов воювати. Але скоро почали з'являтися нові обличчя.

"Приходять юні люди. Їм по 18, 19 років. Ще рік тому -- діти. А тепер вони кажуть: "Я поет", "Я фотографка", "Я режисерка". Це щось неймовірне. У повітрі -- така енергія, якої в Харкові давно не було", -- каже Артем Ельф.

Сучасна генерація створила "Творчу Нежить" — андеграундну арт-групу, яка має власну галерею. Богемний спосіб життя почав формуватися не навколо традиційного поетичного середовища, а завдяки художникам і тим, хто об'єднує слово та візуальні образи.

Коли я прошу Артема та Тетяну поділитися харківськими словами, вони одразу починають називати їх один за одним: "тремпель" — це вішалка, "Барабан" — ринок Барабашова, "Стекляшка" — вихід зі станції метро "Університет", квадратна піца з "Буфету" існувала ще "коли у Артема було волосся", а також згадують легендарний клуб "Живот" та "Кефір-паб". Не забувають і про "Кулінічі" — популярні місцеві кіоски з випічкою, а також про суржик. Цей суржик перестав бути предметом сорому після того, як популярність харківського гурту "Курган і агрегат" зросла.

Ми гуляємо з харків'янкою Мерьям Йол "тихим центром" Харкова. Сумська -- головна вулиця, а ми йдемо паралельною. "Зараз праворуч почнеться вулиця Свободи, вона виведе на Майдан Свободи", -- каже Мерьям. Беремо каву в маленькому закладі -- його відкрила її однокласниця. Вона щойно повернулася жити назад на Салтівку -- район, який, мабуть, найбільше постраждав від обстрілів.

"Мені на пам'яті, як у перший місяць повномасштабної війни в місті не вистачало хліба," -- розповідає Мерьям.

На наступний день, коли я гуляла містом, мою увагу привернув малюнок хліба на плиті OSB. Це було справді символічно. Протягом ста днів частина команди "Волонтерської" провела час у підвалі пекарні, де були лише піч і борошно — все, що нам залишалося. "Пекти вмів лише один, але швидко всі освоїли цю справу".

Мерьям 31 рік, і все своє життя вона провела в Харкові.

"Мені тут комфортно, чудово, прекрасно. А потім Росія намалювалась", -- знизує плечима.

Перед початком повномасштабної війни я працювала продюсером.

Зараз Мерьям -- операційна директорка у благодійному фонді "Волонтерська". Це маленька команда харків'ян, які понад три роки тому вирішили: залишаються у місті. "Раніше шукала складний костюм на зйомку. Тепер -- дрон для військових", -- каже Мерьям. Спочатку "Волонтерська" допомагала цивільним у Харкові, а потім почала шукати генератори для сіл після деокупації, електроплити у Вовчанськ, де не було газу. З 2023-го фонд займається відбудовою: навколо Ізюму відремонтували дахи і вікна у 175 будинках. Ще -- облаштовували укриття.

"У Харкові не існувало бомбосховищ у звичному розумінні цього слова, -- розповідає Мерьям. -- Підвали були переповнені сміттям. Ми перетворили 165 сховищ, виконуючи всю роботу власноруч."

А ще вони їздили в села: дізнаватись, що треба місцевим. Найгостріша -- робота. "Більшість людей працювали в агросекторі. А поля -- заміновані. Тоді "Волонтерська" стала купувати теплиці, інвентар, допомагала з логістикою. В селі Дем'янівка, яке, за словами місцевих, переходило з рук у руки 18 разів, не лишилося жодної вцілілої будівлі.

У Дем'янівці волонтери зустрілися з Людмилою. Тоді панувала спекотна літня погода, а на її городі вирувала кукурудза. Деякі качани вже дозріли так, що через високу температуру самі відпадали. Жінка самостійно займалася розмінуванням поля, працюючи вручну. "Вона пригостила нас свіжою кукурудзою. Коли ми її спробували, це справило неймовірне враження. Ми купили весь урожай і почали реалізовувати його у харківських закладах," -- ділиться враженнями Мерьям. Так народився проєкт "Лавка деокупації", який є волонтерською ініціативою в Харкові, що підтримує фермерів з деокупованих територій у продажу їхньої продукції та відновленні господарств.

Ми з Мерьям гуляємо вечірнім садом Шевченка. Пам'ятник Кобзарю виявився обгорнутий мішками. У місті неодноразово відбувалися зміни назв вулиць. "З'явилися нові вулиці на честь загиблих військових. Проте загалом жінкам присвячено дуже мало назв. Медіа "Люк" навіть провело дослідження з цього приводу".

На думку багатьох, Харків завжди був осередком культури та театрального мистецтва, відомим найбільшою кількістю незалежних сцен в Україні. Сьогодні ж ці сцени переживають важкі часи: зарплати зменшились, а деякі театри закриті через заборону військової адміністрації на проведення вистав. Проте культура продовжує жити. Харківська культурна формація "Some People", яка займається створенням просторів для мистецтва, музики та освіти, зокрема Центру нової культури, активно працює над цим. Вони запрошують діджеїв з Європи та організовують музичні сети, навіть під час війни. Наразі триває будівництво нового простору на 1600 квадратних метрів, призначеного для вистав і концертів.

"Якщо харків'янам щось не до вподоби, ми відкрито висловлюємо свою думку", -- зазначає Мерьям. Хоча масові зібрання під забороною, це не стає на заваді. Натомість вони організовують "пікніки".

"Ще є будівля "Гігант" -- архітектурна пам'ятка. Її хочуть перебудувати під кафе. І знову активісти -- під дверима". Біля фонтану, який Мерьям називає "наш знаменитий фонтан з обезьянами", скульптур уже немає. Тільки вода. "Є у нас такий термін -- "кернесанс". Якщо щось велике, неекологічне, дивне, зліплене з усього і за купу грошей -- це воно".

Ми прощаємось із Мерьям приблизно о дев'ятій біля місця, де збираються люди. Всі заклади закриваються рано. "Якщо хтось вважає, що Харків мертвий, не варто так думати, - говорить Мерьям. - Прийдіть до нас. Світло присутнє. Люди є. Кава є. Діти з'являються на світ. Ми всіма силами намагаємось зробити наше місто живим. І прагнемо, щоб нас помічали — живими".

На вході до харківського альтернативного театру "Нафта" красується малюнок динозавра. Коли я виходжу з таксі, мене з усмішкою зустрічає директор театру Тетяна Голубова. Ми піднімаємось до її кабінету, де стіни прикрашені афішами. У повітрі відчувається аромат, схожий на той, що панує в старих бібліотеках.

У кінці XIX століття у приміщенні був монастир. Потім -- завод ялинкових прикрас і гігантських буратін, а в 90-х -- швейний цех. Сьогодні це незалежний театр "Нафта" -- один із близько 15 театрів із 50, які "вижили" й повернулися до Харкова зі Львова під час війни. Цей театр під час війни став феноменально популярним -- їхню "Оргію кіборгів" вже бачили у Львові, Києві, Дніпрі та навіть за кордоном. Двері кабінета відчиняються, і туди заходить молода темноволоса жінка із короткою стрижкою.

- Як справи вдома, все гаразд? - запитує її Тетяна.

"Двері застрягли, але тато вже вирішив цю проблему, -- говорить жінка на ім'я Олена Баженова, акторка театру 'Нафта'. -- Хоча у всіх кутах пилюка, а ролети з вікон валяються. Проте вікна не постраждали. Сарай витримав всі випробування, нам повезло".

Учора неподалік будинку, де акторка живе зі своїм батьком, прилетів російський "шахед". Чоловік Олени, також актор, зараз на війні, а вона боїться жити у квартирі сама.

"Що мене не перестає дивувати, -- продовжує Олена. -- Прильот був вночі, десь о 23-й, а о 6-й ранку всюди, де вибило, вже OSB стояли. Ніби нічого і не було".

Літньої пори 2023 року "Нафта" відновила свою діяльність. У театрі більше немає жодної вистави з довоєнного репертуару — все почалося з чистого аркуша. Також відбулася зміна у складі команди: частина акторів виїхала за кордон, інші пішли на службу. Акторка Олена поєднує три роботи: в "Нафті", у дитячому гуртку при палаці культури та в підлітковому хабі "Уява". Це звичне явище для багатьох працівників сфери культури, адже в деяких державних театрах зарплата становить лише 3000-4000 грн. Проте люди продовжують ходити на роботу.

"Перед війною в театрі працювало приблизно 60 осіб. На сьогоднішній день їх залишилося лише 22. Дехто виїхав, інші пішли захищати країну, а хтось залишився. Ми займалися волонтерством: у нас був штаб 'Культурний шок'. А тепер ми знову відновлюємо роботу театру," -- ділиться директорка.

"Ми не погоджуємось із тим, що через воєнну агресію Росії ми чомусь маємо поїхати зі свого дому, чомусь маємо кинути те, що ми тут багато років напрацьовували, -- каже директорка театру Тетяна Голубова. - Мені здається, ми стали собою під час повномасштабної війни. Колись у цьому приміщенні був швейний цех. Тепер тут сцена на 50 глядачів. Раніше тут грали камерні вистави. Тепер, через небезпеку, ми виступаємо у просторі Some People на Клочківській".

Безпечних майданчиків для вистав у місті -- обмаль. Виступати акторам майже ніде. "Велика оренда, малі зарплати, маленький репертуар. За кожного глядача треба боротися. Це інша логіка, ніж, наприклад, у Києві. У "Нафту" ходять здебільшого молоді люди -- представники креативних професій", -- розповідає Тетяна.

Улюблені куточки Харкова для жінок, які працюють у "Нафті", включають сквер Стрілка, Конторську та набережну, де річка Лопань зливається з річкою Харків. Також варто згадати Держпром — це місце має особливу енергетику. "Я, напевно, фотографую його щоразу, коли проходжу повз. У моєму телефоні вже, напевно, цілий архів: щонайменше одне зображення на місяць. Це своєрідне нагадування про те, що ми тут, а місто — поруч", — ділиться Тетяна.

"Коли мене питають, чи в Харкові взагалі хтось лишився -- кажу: так ми ще і вистави граємо, -- говорить Тетяна. -- Бо Харків -- живий. Просто не такий, як був.Тут -- кафе третьої хвилі з матчою, поряд -- будинок, забитий OSB. Айтішніки сидять на дзвінках з американськими замовниками. І раптом -- прильот. І якщо він не дуже близько, всі продовжують далі працювати. Це і є наше життя. Ця ненормальна нормальність".

У кав'ярні та пекарні Pakufuda, розташованій неподалік від Держпрому та зоопарку, творча спільнота знаходить усе необхідне для натхнення. Найголовніше — це можливість зустріти інших креативних особистостей. "З ким би я не спілкувалася, всі радили завітати до вас," — ділюся своїми враженнями з Лілією Мунтян, однією з засновниць цього закладу. Сьогодні в Pakufuda можна насолодитися свіжою випічкою з крафтової пекарні та поринути у світ настільних ігор — їх тут більше 300.

"Просто так вийшло, що навколо цього місця зібралася культурна спільнота, -- ділиться Лілія. -- Якщо потрібно когось побачити чи обговорити певні питання, усі приходять сюди. І все відбувається якось природно. Тут працювали журналісти з "Люка", організовували наради та зустрічі. Поки у них не було власного простору, вони практично жили тут."

Другого січня 2023 року неподалік кав'ярні стався вибух, який вибив вікна і завдав шкоди приміщенню. Після інциденту заклад закрили на десять днів для проведення ремонтних робіт. Pakufuda — це одне з улюблених місць харківського журналіста Дмитра Кузубова. Він часто приходив сюди, обирав столик на другому поверсі, звідки відкривався чудовий вид на захід сонця, і працював над своїми матеріалами. Наразі Дмитро служить у Національній гвардії.

"Моє життя почалося в Харкові, де я провів свої дитячі та юнацькі роки. Це місто займає особливе місце в моєму серці. Протягом десяти років я працював журналістом, а з 2020 року очолював редакцію видання 'Люка'. Перший раз я залишив Харків на тривалий час 3 березня 2022 року, всього через два дні після того, як відбувся авіаудар по будівлі обласної адміністрації," – ділиться своїми спогадами Діма.

"Я з родиною вирушив у подорож на два місяці, коли стати свідком свисту винищувачів стало неможливо -- о одинадцятій ночі, точно за розкладом, -- ділиться Дмитро. -- Після цього я повернувся додому. Ніде так не відчуваю себе комфортно для сну, як у себе, хоча вибухи не стали менш частими."

У 2022 році Харків став для Діми справжнім сюрреалістичним досвідом: центр міста, що завжди вирував шумом і метушнею, заповнений натовпами студентів, раптом опинився в пустці. Здавалося, що вулицями залишилися тільки волонтери, військові та іноземні репортери. На одній з головних вулиць можна було просто постояти кілька хвилин на проїжджій частині, і жодна машина не проїде повз. Усі знайомі, які до цього були лише далекі, стали близькими друзями, обіймаючись при кожній зустрічі. Навесні 2023 року люди почали повертатися назад.

"Кав'ярні стали символами незламності Харкова. Коли російські сили ще перебували на околицях, у центрі міста можна було насолодитися лате або іншими модними кавовими напоями. Вночі місто піддавалося атакам балістичних ракет і КАБів, але вранці люди просто пили каву, ніби нічого не сталося, і обговорювали останні новини. За три роки такого життя, напевно, ми всі трохи втратили зв'язок з реальністю."

Діма вважає: коли ти розумієш, що зранку вже можеш не прокинутися, це дуже дивно з точки зору психології залишатися в цьому місті. Але, мабуть, щось таки в ньому є, -- недарма прямо зараз тут лишається мільйон людей.

Вікна будинку харків'янки Анни Гін виходять на кордон із Російською Федерацією, -- вона живе на Салтівці. 24 лютого вона пам'ятає похвилинно. За час повномасштабного вторгнення вона поховала обох батьків і розлучилась із донькою, яка поїхала за кордон.

Протягом усього свого життя жінка займалася словом: вона була журналістом, спеціалістом з піару та копірайтером. З початку повномасштабної війни веде щоденник своїх вражень про життя в Харкові, який публікує на своїй Facebook-сторінці. Два роки тому цей щоденник був виданий у вигляді книжки. Ми зустрілися неподалік входу на Салтівку і разом з її доберманом Гектором вирушили до харківського Гідропарку.

"Позавчора я опинилася в Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.**резі з Гектором, коли зустрілися з шахедами, -- розповідає вона, сидячи за кермом. -- Гектор перелякався і втік, а я намагалася його знайти, поки навколо лунали вибухи. Аж ніякого страху не було, адже мій пес зник! Я так закричала, але, слава Богу, врешті-решт знайшла його".

Прильоти в Харкові відбуваються досить часто, але, за словами Анни, вони більше не викликають нічого, крім стресу та ненависті. Це стає звичним, коли ти вже не в змозі переживати втрату. Наразі письменниця знайшла спосіб зайняти свої руки в такі важкі моменти — вона створює прикраси з епоксидної смоли, продає їх і витрачає зароблені кошти на волонтерську діяльність. Раніше ж вона заспокоювала себе 50 грамами коньяку або віскі.

"Коли я усвідомила, що це трапляється занадто часто, я зрозуміла, що можу напитися до безумства, -- ділиться Анна. -- Тому я вирішила повністю відмовитися від алкоголю. Ми ведемо життя, сповнене випадковостей. Або ж існуємо на межі випадкової смерті."

З початку повномасштабної війни Анна активно займається волонтерською діяльністю. "Коли прибуває фура з медикаментами на фронт, я займаюсь їх сортуванням і маркуванням для хлопців - "від болю", "від жару", а потім розвозжу за призначенням", - ділиться своїм досвідом Анна. Одного разу їй написали підписниці з Харкова, які переїхали до Італії, повідомивши, що зібрали 350 євро для допомоги шпиталю і просять Анну зв’язатися з ними.

У лікарні розвели руками: за 350 євро пораненим особливо не допоможеш. Але мені сказали: "Послухайте, купіть нам телевізор у хол". Скоро футбол, хлопцям буде, де подивитися", - ділиться Анна Гін. - Я була на сьомому небі від щастя! Але дівчата просто поїхали, вважали це чимось несерйозним. Я ж зрозуміла, що самотужки не зможу придбати телевізор, тому вирішила написати пост. Так і вдалося зібрати гроші для покупки цього телевізора.

Ми прогулюємось гідропарком, на місто потроху спускаються сутінки. Цієї ночі тут знов буде гучно, але ми поки не знаємо про це. Гектор випрошує собачі ласощі і тільки тоді погоджується сфотографуватись.

Анна з'явилася на світ у цьому місті, вийшла заміж, стала матір'ю та виховала свою дитину. Після розлучення вона все ще відчувала потребу залишатися тут, хоча іноді виїжджала до Дніпра на короткий час. У 2022 році Харків переживав важкі часи: магазини стояли пусті, салони краси та банки майже не функціонували, а крафтові крамниці закрилися. Вулиці були безлюдними, а дітей не було видно.

Ти ж знаєш, діти — це справжнє свято з їхніми яскравими бантиками та самокатами. Коли в парку немає веселого сміху на гойдалках чи в пісочниці, місто виглядає бездушним.

У 2023-му почали повертатись сім'ї з дітьми, і місто стало оживати.

"Я не хочу здаватись героїнею, -- каже Анна Гін. -- Так, я волонтерю і кожен день спілкуюсь із нашими й іноземними журналістами. Дивись, я вже не молода мама, у мене доросла дитина, але я ще й не стара. Тож можу бути корисною і допомагати. Мені, буває, донька часто пише: "Мамо, що там, що там?" Вона дивиться стрічку новин, де вибухи й прильоти, а ми сидимо з Гектором, іноді й не чуємо нічого, чай п'ємо, розумієш?".

Анна Гін вважає, що Харків за останні три роки зазнав суттєвих змін. Найяскравіше це проявилося в тому, що місто стало значно активніше використовувати українську мову.

"У мене є сусід, ми з ним спілкуємось усно російською -- ми ж харків'яни, ну вибачте, -- говорить Анна. -- Але нещодавно він написав мені в Telegram: "Вікно забула зачинити в машині". Це ж цікаво, правда? Говоримо ще російською, а пишемо українською".

У вихідний день у харківському саду Шевченка зібралося безліч людей. У той час, як у Саржиному Яру рибалки насолоджуються співом птахів, тут люди стоять у чергах за капукоранжами та частують своїх дітей морозивом. Ми зустрілися з архітектором та головою громадської організації "Платформа урбаністичного розвитку" Віктором Дворніковим неподалік, на площі Свободи.

"Майдан свободи став своєрідним символом відродження Харкова в радянську епоху, -- зазначає архітектор. -- Саме тут було зведено Держпром. Уся міська інфраструктура в той час була переформатована навколо цієї площі. Від неї, як від центру, розходяться основні магістралі -- Сумська, проспект Героїв Харкова (раніше Московський) та Полтавський шлях."

У Харківському національному університеті імені Василя Каразіна нині навчається приблизно 14,5 тисяч студентів, за словами Анатолія Бабічева, проректора з науково-педагогічної роботи. Серед цієї кількості є й невеликий відсоток іноземних студентів. Наприклад, у 2021 році кількість студентів становила 23 000, з яких лише чотири були з інших країн. "Найбільший попит нині спостерігається на факультеті психології — триста заявок на одне місце," — зазначає Анатолій. "Наступними за популярністю є факультет іноземних мов та міжнародні відносини."

Хоча університет функціонує в онлайн-форматі, тут постійно виникають нові ініціативи. Однією з таких є один з перших в Україні центрів розвитку для ветеранів. Це програми короткострокового навчання, в рамках яких військові підрозділи звертаються до університету з метою отримання нових знань та навичок, наприклад, у сфері надання медичної допомоги або освоєння специфіки роботи радіоелектронної боротьби.

Декілька років тому Майдан Свободи, без сумніву, вважався центральною площею міста. Якщо б ми зустрілися тут п’ять років тому, то навряд чи сіли б на лавку — навколо завжди було багато студентів. Наразі університет не працює в офлайн-форматі, тому все змінилося.

Харків, як зазначає архітектор Віктор Дворніков, завжди спирався на три ключові складові: студентство, промисловий сектор та систему логістики.

"До початку повномасштабної війни щорічно в цьому регіоні навчалися понад 300 000 студентів. Щодо промисловості, то це окрема розмова: більшість великих підприємств вже втратили конкурентоспроможність через застарілі технології. Логістичні можливості Харкова завжди були його сильним боком, адже місто розташоване на важливих транспортних шляхах, що сполучають Київ з Донбасом та Москву з Кримом. Тепер, однак, ця перевага зникла, і ми опинилися в логістичному тупику," -- зазначає Віктор.

Отже, за думкою архітектора, Харкову необхідно змінити свою увагу.

"Великі підприємства залишилися в минулому. Натомість культура, наука та творчість – це те, що має потенціал діяти вже сьогодні," - зазначає Віктор.

Він ділиться історіями про маловідомі куточки Харкова: Захарківська слобода, розташована неподалік від центру, виглядає як справжній заповідник минулого століття. Тут збереглися старі будівлі, їх висота і форма нагадують про часи XIX століття. У ті часи люди обирали слободи для проживання, адже тут не існувало податків і кріпацтва. Крім того, мешканці мали можливість займатися винокурінням та безмитно продавати алкоголь, що приваблювало вільних духом людей — козаків та інших сміливців. Також варто відзначити Москалівку, розташовану ближче до Південного вокзалу, де можна знайти безліч старовинних архітектурних пам'яток XIX століття.

Ще один приклад захоплюючої архітектури можна знайти в районі ХТЗ, який згадується у пісні "Мальви" ("Жадан і собаки"). З одного боку розташовані заводи, далі — зелена зона, а потім — житлові будинки. Між цими елементами проходить вузька транспортна смуга. У самих будинках були спільні зручності, навіть кухні не передбачалися. Їдальня, дитячий садок і школа — все розміщувалося під одним дахом. Людина існувала в цій системі, подібно до маленького гвинтика радянської машини. Щодо сучасної забудови, Дворніков висловлює свою думку лаконічно: "Кернесанс".

На мою думку, меседж, що лунає по всій Україні про "Фортецю-Харків", як це люблять підкреслювати представники місцевої влади, є більше піар-ходом, -- зазначає Дворніков. -- Харків ніколи не був фортецею. Насправді, місто функціонує як мережа з безліччю горизонтальних зв’язків, і саме в цьому полягає його сила, а не в стінах.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Ласкаво просимо до міста-героя Харкова," -- напис на в'їзді в місто. На білбордах і в метро можна побачити: "Горджуся тим, що я харків'янин". Доросла жінка робить зауваження підліткам за нецензурну лексику на зупинці, поки решта тихо чекає в черзі на тролейбус "Богдан". GPS тут часто втрачає сигнал під час повітряної тривоги.

У Саржиному Яру люди в суботу ловлять рибу та теплі сонячні промінчики весни. Таксист, що везе мене на вокзал, каже: "Я сприймаю це місто як кохану людину". І пояснює: це значить - бачити недоліки, але не звертати на них увагу.

На залізничному вокзалі я підслуховую бесіду двох молодиків у військовій формі. Один з них звертається до іншого: "Я вперше в Харкові, хоча сам з Донбасу. Не підкажеш, де тут можна знайти кінотеатр? Мрію подивитися фільм 'Раша, гудбай'."

Харків - це як оригінальний харківський торт. Кожен шматочок може мати свій особливий смак, і не всі з них можуть прийтись до душі. Проте, жоден відвідувач не піде звідси голодним.