"Не призначені для конфлікту": Як вчені, політики та студенти стоять на захисті України.

У важку годину ці люди не питали "Чому я?", а пішли воювати за свою країну і свій народ

Ніхто не народжений для війни. Та після повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ стали люди з різних сфер - науковці, бізнесмени, політики, студенти. Цивільні, які ніколи раніше не тримали в руках зброю, спершу боронили свої міста і села, а тепер воюють у найгарячіших точках на Сході, Півдні та Півночі України. Хтось із них - рядовий солдат, інший уже командує підрозділом. Вони не будують військову кар'єру, а роблять що можуть, аби побороти російську навалу і повернутися до справи, якою займалися до війни.

Укрінформ ділиться історіями кількох таких осіб.

СТЕПАН БАРНА: "В АРМІЇ ПОТРІБНІ ЕФЕКТИВНІ ВІЙСЬКОВІ МЕНЕДЖЕРИ"

45-річний Степан Барна захищає Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Він - командир взводу БпЛА "Барні" мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", яка виконує завдання на Донеччині. У 2014 році Степана Степановича обрали народним депутатом, у 2015-2019 роках він очолював Тернопільську ОДА, а нині - чинний депутат Тернопільської облради.

Наступного дня після оголошення Президента про загальну мобілізацію Барна прибув до району дислокації 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади в статусі резервіста оперативного резерву. Він досі продовжує службу в цій бригаді.

Питаю військовослужбовця, чи важко звикнути до виконання наказів після роботи на керівній посаді. Він відповідає, що у ЗСУ зрозумів: щоб досягти рівня лідера, необхідно спочатку навчитися бути підлеглим.

Справді, протягом свого політичного шляху та громадської діяльності мені ніколи не доводилося виконувати команди без попереднього обговорення чи дискусій. Тому це стало для мене певним випробуванням. Однак я усвідомлював свою відповідальність не лише перед собою, а й перед своїми товаришами, і врешті-решт зміг подолати цей виклик. Війна – це спільна справа, де успіх залежить від злагодженої роботи команди та ухвалення ефективних рішень. Ігнорування цього принципу може призвести до серйозних втрат, - зазначає пан Барна.

Під час служби в Збройних Силах України колишній голова Тернопільської обласної державної адміністрації пройшов кар’єрний шлях від рядового до молодшого лейтенанта.

На початку служби в армії я був піхотинцем. Багато людей запитували, чому я не вирішив пройти офіцерські курси у перший рік повномасштабної війни. Я ж не вбачав у цьому необхідності, адже не планував будувати кар'єру у військовій сфері. Крім того, не уявляв, що війна затягнеться на такий тривалий період. Коли ж отримав наказ від командира сформувати й очолити підрозділ безпілотних літальних апаратів, я вирішив навчитися, щоб використати свій досвід і знання у цій важливій справі. В армії справді потрібні кваліфіковані військові менеджери, які піклуються не лише про особовий склад і його забезпечення, а й про їхнє навчання, підготовку, постійний розвиток і впровадження сучасних видів озброєння, - зазначає Барна.

Після місяця підготовки, його підрозділ безпілотників розгорнувся на бойових позиціях у Донеччині і вже ефективно завдає ударів по противнику.

Спочатку ми діяли як неформальний підрозділ ударних дронів. Коли командування бригади оцінило результати нашої роботи, виникла ідея створити офіційний підрозділ БпЛА - окремий взвод у складі мотопіхотного батальйону. У липні цього року я отримав призначення на посаду командира цього взводу. Наразі ми виконуємо завдання на Сіверському напрямку в Донецькій області. Активно займаємось набором та навчанням нових спеціалістів, а також ефективно знищуємо ворога. Багато наших пілотів раніше не мали досвіду роботи з дронами, але тепер вони стали справжніми професіоналами — 75-80% наших FPV-дронів влучають у цілі, - ділиться військовий.

Підкреслює, що діяльність підрозділу безпілотних літальних апаратів супроводжується постійними викликами та потребою в удосконаленні.

Протягом двох тижнів ми зіткнулися з тим, що літати стало неможливо. Окупанти почали маніпулювати частотами, внаслідок чого майже всі наші дрони зазнали аварій, тоді як їхні безпілотники продовжували успішно виконувати завдання. Незважаючи на труднощі, ми наполегливо працювали над вирішенням цієї проблеми. Сучасна війна вимагає високих технологій, і тому ми невпинно навчаємося і вдосконалюємося. Завдяки підтримці благодійників, волонтерів та всіх українців ми маємо змогу придбати новітні технології та нищити ворога, - ділиться командир взводу БпЛА.

Степан Барна зазнав тяжкої втрати під час війни: його брат Олег, який служив у 68-й окремій єгерській бригаді, загинув 17 квітня 2023 року в районі Вугледара. Пан Степан має всі законні підстави для звільнення з військової служби.

Моє бажання продовжувати боротьбу підживлюється підтримкою моїх побратимів і підрозділу: ми разом пройшли через багато випробувань і стали справжньою родиною. У мені горить прагнення помститися за брата, за те, що Росія заподіяла українським містам, за невинні вбивства дітей і цивільних. Коли я бачу, що наш підрозділ за один день ліквідує десятки ворогів, я розумію, що цим ми рятуємо життя нашим солдатам. Кожен знищений окупант на нашій землі - це шанс на виживання для українського військового: батька, сина, брата чи коханого, - підкреслює військовослужбовець.

- Я обіцяв своїм товаришам, що повезу їх до Зарваниці, продемонструю їм красоти нашої Тернопільщини та частую місцевим пивом, - ділиться Степан Барна. - Також мені дуже хочеться, щоб Україна розвивалася, ставала сильнішою, змінювалася на краще і рухалася в бік вступу до НАТО та ЄС. Саме заради цього ми тут і стоїмо.

Юлія Томчишин, Тернопіль

Зображення було надано Степаном Барною.

ПЕТРО БУШАРОВ: ВИНИЩУВАТИ СУПРОТИВНИКА НАПРОЯМУ

Відомий запорізький артист та волонтер Василь Бушаров, який є засновником популярного благодійного фонду "Паляниця" та організації "Власноруч", сьогодні з гордістю ділиться історією про свого сина, який служить у війську.

Петрові Бушарову в травні виповнився 21 рік. Він студент Київського політехнічного інституту, але навчання поставив на паузу - пішов на фронт.

- Повномасштабну війну Петро зустрів в Києві. На той час він навчався в КПІ. Вступив на ту ж спеціальність, що я свого часу в Запорізькій "машинці", - "Ливарне виробництво чорних та кольорових металів і сплавів". Петро жив у гуртожитку, влаштувався на роботу в один зі столичних ресторанів помічником кухаря. На початку війни йому було 18 років. Він як студент мав право на відстрочку. Та 24 лютого 2022 року син вирішив, що спробує прорватися з Києва до Запоріжжя. Я його просив залишитися, але він вирішив їхати. Я сказав: окей, рішення приймаю. Це для мене була жахлива ніч, - згадує Василь.

Подорож до рідного міста зайняла більше 20 годин. Через тиждень Петро вирушив до військкомату, але дізнався, що ще занадто молодий для служби. Тож він вирішив приєднатися до територіальної оборони в Запоріжжі.

- Василь розповідає, що ворога він має намір знищувати особисто.

У той час у Запоріжжі активно функціонував благодійний фонд "Паляниця", заснований Бушаровим. Фонд налагодив тісну співпрацю з численними військовими підрозділами, зокрема з розвідниками, артилеристами та фахівцями з безпілотників.

У сина була можливість навчатися в будь-якому підрозділі, навіть за кордоном, оскільки він має високий рівень знання англійської мови. Однак він вирішив відмовитися. Його метою було потрапити до "Азова". Він успішно пройшов курс молодого бійця, тренуючись протягом 1,5-2 місяців. Восени 2022 року він вступив до бойової бригади і з того часу служить на різних ділянках фронту, включаючи Запорізький напрямок і Велику Новосілку. Завдяки своїм розумовим здібностям, його призначили командиром СПГ – станкового протитанкового гранатомета, відомого також як "Сапог". Нещодавно він написав мені, що отримав посвідчення учасника бойових дій. Тепер мій син став ветераном війни, – ділиться Бушаров.

Петро, який відомий під позивним "Павук", завжди реагує на запитання свого батька-волонтера про необхідну допомогу словами: "У нас все є, ми впораємось з усім".

- Він хоч і великий бородань, але мандаринки та "редбул" їх радують, як дітей, - говорить Василь.

Нещодавно Петро з побратимами взяли в полон ворожого солдата.

Слов’янськ, Дружківка, Краматорськ - ці місця стали свідками подій. Якось Петро зателефонував мені, і я почув його голос... він звучав дуже спокійно. Я запитав, як у нього настрій. Він відповів: сьогодні в бою вперше вбив російського солдата. Вони прорвалися на нашу територію, і нам довелося відбиватися, відкривши вогонь...

Протягом війни Петро втратив численних товаришів.

- Можливо, його там і немає, він цілком може продовжувати навчання в КПІ. Чимало людей обрали навчання у вищих навчальних закладах, щоб уникнути служби в армії, але він вирішив залишити університет і піти до війська, - зазначає батько.

Василь виглядає зовні дуже стримано, проте іноді його очі наповнюються сльозами. Він відверто признається, що намагається відволіктися від численних думок.

Я не можу змінити ситуацію, тому намагаюся підтримувати його настільки, наскільки це можливо. Всій своїй родині раджу частіше спілкуватися, запитувати про його справи. Петро виріс з усвідомленням дорослості. Я намагався виховати його по-дорослому, але зараз він значно старший за мене. Іноді я щось запитую, а він відповідає: "Ти ж не військовий, що я можу тобі пояснити? Ти цього не зрозумієш. Давай краще поговоримо про погоду". Чорна війна, ненависні ворожі солдати. Те, що відбувається зараз, вселяє жах. Я зроблю все можливе, щоб йому допомогти, - говорить він.

Василь зустрівся з сином влітку. Той приїхав до Запоріжжя, щоб забрати автомобіль "Volkswagen Transporter", який батько привіз для військових за проханням матері загиблого товариша Петра.

- Вона дала гроші, я їздив до Німеччини і привіз автівку. Син приїхав її забрати. Уже у вересні авто виходило з позицій і потрапило в ДТП. Слава Богу, сина в машині не було. Водій автівки лежав у комі два тижні. Тепер шукаємо нову для хлопців, будемо намагатися привезти.

Василь, будучи волонтером, впевнений, що навіть найменший внесок має значення. Він зазначає, що російська пропаганда вміло маніпулює свідомістю людей, переконуючи їх у безрезультатності своїх дій. Мета цього — вселити відчай і спонукати до бездіяльності.

- Коли ми об'єднуємось, ми здатні на неймовірні досягнення. Потрібні як маленькі, так і великі внески. Без них ми ризикуємо втратити все. Все елементарно: знайди волонтера і підтримуй його щодня. Ми, як бджоли, можемо дати відсіч ворогу, - ділиться думками Василь.

Він відчуває глибоку гордість за свого сина та всіх інших військових.

- Не певен, чи зумів би я виховати кращого чоловіка. Сумніваюся. Те, яким мій син стає зараз, - це дивовижне поєднання якостей. Я б хотів, щоб саме такі люди, такі українці, формували наше майбутнє, - зазначає він.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Зображення Дмитра Смольєнка

СЕРГІЙ НЄМЦЕВ: ВОЛОДІННЯ КОМУНІКАЦІЄЮ В ЕКСПЕДИЦІЯХ СЛУЖИТЬ ДОПОМОГОЮ У ПРАЦІ

Науковець, археолог та керівник археологічної експедиції, Сергій Нємцев з Херсону також викладає в університеті та обіймає посаду головного спеціаліста відділу моніторингу і комунікації з державними органами у департаменті відновлення та культурної реінтеграції деокупованих територій Міністерства культури. Перед початком широкомасштабного вторгнення він вже став героєм публікацій Укрінформу. Однією з цих статей було висвітлення його роботи над музеєм археології Херсонського державного університету, який він створив та очолив. Наразі Сергій служить у Збройних Силах України.

У березні 2022 року Сергій активно виступав на мітингах у Херсоні проти російської агресії. У травні йому вдалося вирватися з окупації, а після звільнення міста він, працюючи в міністерстві, брав участь у вивезенні експонатів з краєзнавчого музею, які росіяни не встигли або не змогли вкрасти. Після цього його мобілізували, і зараз він служить у бойовому підрозділі.

Як працівник Міністерства культури, я отримав повістку, відвідав військовий комісаріат і за короткий час опинився в військовій частині. Наразі я служу в зведеному загоні 153-ї окремої механізованої бригади, що діє на Харківському напрямку, — розповідає Сергій.

За його словами, до 153 бригади його призначив ТЦК, а всередині підрозділу він мав можливість доєднатися до зведеного загону, який вже воює. Попросився - і його перевели. Каже, так вирішив, бо переконливим був офіцер, який приїхав у батальйон агітувати.

Сергій Нємцев раніше не проходив військову службу.

- Власне, це мої перші пів року у війську. Археологія дуже далека від військової справи. Але мені здається, що досвід комунікації з незнайомими людьми (в експедиції, у складних побутових умовах) допомагає на службі, - зазначає він.

Нещодавно я насолодився коротким відпочинком, і знову поринув у свою улюблену діяльність: взяв участь в історичному фестивалі LEGIO Historica, що цього року знову відбувся в Херсоні.

Мета нашої відпустки полягала у проведенні фестивалю. Але чому він важливий для прифронтового Херсона, який постійно піддається обстрілам? Цей фестиваль слугує символом того, що, незважаючи на труднощі, життя триває і відновлюється. Останній фестиваль у нашому місті відбувся ще на початку жовтня 2021 року. У 2022 році ми організували його у Кропивницькому, куди переїхала частина наших мешканців у пошуках безпеки. У 2023-2024 роках ми проводили фестиваль у таких містах, як Одеса, Чернігів та Луцьк. Тепер же він знову повертається до рідного Херсона, - ділиться Сергій Нємцев.

Обговорюємо з ним Херсон та археологічні знахідки. Також торкаємося російських наративів, які стверджують, що цивілізація на Півдні України виникла виключно завдяки російській імперії.

Це повна нісенітниця, схожа на балачки старого чоловіка, який розповідає про "історію", перш ніж завдати удару. Відомо, що до приходу росіян наприкінці XVIII століття тут було безліч цікавих подій. Археологічні знахідки вражають: від перших свідчень землеробства на півдні Східної Європи до таких культур, як буго-дністровська, пам'яток нижньомихайлівського типу та рогачицької культури. Не можна забувати і про скіфів, адже, судячи з усього, один з їхніх центрів знаходився на межі Херсонської та Запорізької областей, поблизу Кам'янки-Дніпровської і Верхнього Рогачика. Яка ж тут може бути Росія? І ще десяток античних міст, які активно брали участь у міжнародних відносинах античної епохи, - зазначає Сергій Нємцев.

Не можемо обійти стороною музей археології при ХДУ.

- Музей не постраждав, все збережено, ми його евакуювали: останнє, що я встиг зробити перед мобілізацією, - з'їздити у Херсон і допомогти в перевезенні колекції в Івано-Франківськ, - каже Сергій.

Музей археології ХДУ росіяни не розграбували. На думку Сергія, окупанти досить пізно почали навіть вдавати, що створюють власний "університет", тож і не встигли зайти до всіх приміщень і дістатися до музею у підвалі однієї з університетських будівель.

Власне, зазначає він, останні моменти стали для загарбників і краєзнавчого музею часом грабежу.

- Російські загарбники забрали частину експонатів, що становить менше 5% від усіх колекцій. Вони вивезли дорогоцінні метали, а також завдали шкоди нумізматиці і колекції зброї. Проте, на мою думку, найцінніше, що було в нашому музеї, залишилося недоторканим: це колекції природничого відділу та вся археологічна спадщина, за винятком тих експонатів, що перебували в експозиції, - зазначає Сергій Нємцев.

Зрада директорки краєзнавчого музею Тетяни Братченко його не здивувала. У майбутньому, на його переконання, музей треба розділити на окремі складники, можливо, з єдиною структурою, але з правами автономності щодо виставкової та наукової роботи: на музей природи, музей Херсону а окремо - археологічний.

Сергій упевнений, що з власної волі Росія вкрадені з херсонських музеїв експонати не поверне. Але наразі важко спрогнозувати можливі варіанти розвитку подій.

Нємцев вірить, що після закінчення війни зможе повернутися до Херсонського державного університету, де знову займеться археологією та музейною діяльністю. А наразі він повертається до свого підрозділу.

- Нам слід наполегливо продовжувати наш бій за збереження незалежності держави. Інакше наступна можливість може трапитися не раніше, ніж через багато років. Після національно-визвольної боротьби 1918-1922 років новий шанс з'явився лише через сім десятиліть, - ділиться Сергій, пояснюючи свою мотивацію захищати країну зі зброєю в руках.