Іван Семесюк розмірковує про лицарство, війну та Україну як справжнє диво, зазначаючи, що нас повинні були б розпорошити на атоми.

Чому існує Україна, а не ніщо? З вінтажною валізкою та з питанням у стилі Мартіна Гайдеґґера художник, письменник і музикант Іван Семесюк декілька місяців тому вирушив в екзистенційну подорож Україною.

В авторському ютуб-проєкті "Антропологія" Семесюк шукав українські смисли від Слобожанщини до Карпат, від Київщини до Чорного моря. Спілкувався з письменниками, митцями, військовими та львів'янином, який став дзенським монахом і повернувся в Україну після повномасштабного вторгнення.

У бесіді з УП Семесюк поділився своїми думками щодо сенсу українського буття. Він розкрив суть українського лицарства та торкнувся теми страждань і війни, яка виступає жорстоким випробуванням, що нагадує людям про їхню людяність.

Іване, розпочну з запитання, на яке Google не може дати відповідь: що приховано у валізі Семесюка, з якою ви подорожуєте в рамках проєкту?

(Усміхається) Є деякі цікаві деталі, які, можливо, ми відкриємо у спеціальному тринадцятому випуску (на момент розмови вийшло шість - УП). Ми плануємо провести не виїзну сесію, де обговоримо наші висновки та досвід, здобутий під час реалізації проєкту.

На даний момент не маю бажання спалювати офіс, проте в моїй валізі є все: від повсякденних речей до справжніх скарбів. Серед них, наприклад, є співаюча тибетська чаша.

Враховуючи, як просто ви переносите цю валізу, можна сказати, що вона не викликає занепокоєння. А чи є ви взагалі людиною, схильною до тривоги?

- (Голосно сміється) Я від природи людина тривожна. В мене психіка не ідеальна. Трошки, скажімо так, покорьожена. Люди, коли взнають мене ближче, помічають, що я дещо чокнутий.

Але нічого страшного, я даю собі з усім цим раду. Треба просто побудувати дистанцію між собою як усвідомлюючим суб'єктом та власною психікою, і тоді ви не залежатимете від неї.

Психіка існує окремо, як і я. Часом наші шляхи перетинаються (усміхається).

Якщо вже заговорити про Google, то які ключові слова могли б допомогти відшукати Україну, якби світ був своєрідною пошуковою системою?

- Звичайно, головне слово - свобода. Якщо словосполучення, то це невроз свободи. Все решта у нас так, як плюс-мінус у всіх інших народів, просто різний баланс якостей.

Хоча українець, як правило, ще не досяг справжньої свободи, він все ж таки знаходиться на шляху до неї. Це, перш за все, стосується особистої свободи.

Свобода - головна наша вісь. Це основний мотив, який нами керує. Хоча поняття свободи у нас не пропрацьоване.

Невроз свободи має негативний відтінок. Чи це стосується анархії?

- Невроз свободи - це про біль. І це дуже важливо, бо свобода здобувається через біль. Але це не анархія. Це повстання проти тюрми людського існування. Йдеться про свободу свідомості, про індивідуальну внутрішню революцію.

Досягти в людському житті ідеальної свободи неможливо. Але українець хоче подолати цю обумовленість, стати по-справжньому вільним.

- У вашому особистому рейтингу українських сенсів особливе місце посідає шляхта. Чому?

- Як художник, як антрополог я довго думав про Україну і дійшов в цілому висновку про неї як тисячолітній аристократичний проєкт. Він ніколи б не відбувся без шляхетського. Саме шляхта лягла в основу цього культурного, політичного, соціального, етнічного проєкту. Саме вона є його клеєм.

Це безпосередньо пов'язано з концепцією свободи, що вважається однією з основних чеснот лицарства. Лише лицар може здобути свободу, оскільки має на це достатньо часу та необхідну освіту.

Шляхтич предстоїть перед смертю, і в цьому предстоянні слід шукати свободу. Розумію, що це звучить якось загально та метафорично, але краще я для себе поки не сформулював.

Чи може концепція України як лицарського проєкту вважатися ідеалістичною?

- Можливо. Чому ні?

Для багатьох людей лицарство асоціюється з усталеними стереотипами та образами з фільмів. Які у вас асоціації з цим терміном?

- Ми дійсно сприймаємо його через, напевно, якісь економічні конструкції. Завдяки Марксу та шкільній освіті мислимо категоріями феодального, ще якогось світу. Тобто розглядаємо шляхту як соціально-економічну формацію.

Однак у всьому цьому прихований свій загадковий, метафізичний аспект. Лицар-монах, як втілення шляхетності, зрештою став символом воїна Христового для Запорозької Січі, незалежно від того, яке значення це має. В основному, йдеться про прагнення досягнення Небесного Царства, знову ж таки, без уточнення, що саме це має на увазі.

На мій погляд, саме це внутрішнє бажання перевершити можливе наділяє лицаря його справжнім статусом.

Хто з них є більш відзначеним лицарем — запорожець, січовик чи представник міського козацтва?

Текст описує архетип козака як воїна Христового, яким вони себе усвідомлювали. Козаки сприймали себе як лицарів — це був їхній ідеал, зразок та певний стиль життя. Кожен простий пастух прагнув продемонструвати свою силу, щоб за допомогою зброї оголосити себе шляхтичем і вільною особистістю.

Над лицарем у великій мірі панує один феодал - Бог. Для людини Середньовіччя, яка сприймала світ інакше, ніж сучасники, Бог виступає як трансцендентний суб'єкт. І шляхтич також сприймав себе як трансцендентну істоту, що прагне досягти безсмертя - саме в цьому полягає суть лицарського покликання.

Ознайомтеся також із висловлюваннями "пацанів". Володимир Єрмоленко роз'яснює військові комунікації, які росіяни адресують українцям.

- Євген Маланюк якось розповідав про росіян у таборі для інтернованих. Неголені, розкуйовджені, вони харчувались, не піднімаючись з брудної підлоги, згадуючи ресторани "славного Пєтєрбурга". І був там вояка із сином-підлітком, які діставали ложки, розстеляли рушник на стільчику, хрестились та починали їсти. Це про шляхетність чи про культуру?

Можна розглянути обидва варіанти. Візьмемо, наприклад, москалів — серед них також є видатні військові. Проте московська цивілізація не знає поняття шляхти. Дворянство в цій культурі має зовсім інше значення. На відміну від європейської традиції, дворянин тут є підвладним царю.

Коли особа не їсть з підлоги, а при першій нагоді розстеляє чистий рушник або хреститься перед трапезою, це, безумовно, створює враження лицарського духу. Можна також використовувати поняття "лицарська культура".

- У вашому проєкті йдеться, зокрема, про те, що Україну 19-го - початку 20-го століть зшили, як мінімум, два основні історичні міфи: козацтво та християнська Русь. Чи можемо сучасні ми дати майбутньому якийсь інший, але настільки ж потужний міф?

Вважаю, що це не так. Сучасна культура пам'яті суттєво відрізняється від минулої. На жаль, ми маємо схильність швидко забувати важливі моменти. Те, що залишилося в нашій пам'яті, в основному пов'язане з масовою культурою. Інструменти збереження пам'яті змінилися, і висока культура вже не виконує цю роль, як раніше.

Я боюся, що найважливішу війну в нашій історії ми не зможемо запам'ятати так, як могли це зробити 300-500 років тому. Так, щоб перетворити її на фундаментальний міф, а не набір стікерів із псом Патроном.

Відшукати та зберегти свою ідентичність, не занурюючись у безодню забуття – ось основна наративна лінія нашого життя. Це справжній виклик.

- Як зазначив Сергій Плохій, ми можемо дуже сильно здивуватися тим, що наші нащадки знайдуть у цій нашій війні.

- Сучасність фіксується ніби в порожнечі, як якісь сигнали в інтернеті. Технології запам'ятання, архівації стають дедалі ефемернішими. Це великий ризик, який ми ще не розуміємо, бо для нас це ще свіжа і дуже зручна історія. Але в майбутньому нам світить, можливо, навіть забуття того, що зараз відбувається. При тому, що це - найважливіша та, я вважаю, найуспішніша битва у всій нашій історії.

Не можу зрозуміти, як діяти в цій ситуації. Це мене дуже турбує, але поки що не вдається знайти рішення.

Чи має сенс існування таких проєктів, як ваш, та інших ініціатив, що лише підтримують історичну спадщину України, орієнтуючись на минуле, замість створення чогось нового?

Створити щось абсолютно нове практично неможливо, оскільки це передбачає перетворення основних людських архетипів. Ці архетипи супроводжують нас протягом тисячоліть, і їх кількість вкрай обмежена.

Ні, навпаки, це позитивно, що зараз тривають спроби повернутися до власної ідентичності. Корисно, що в нашій дискусії з'являється тема українського Середньовіччя, яке, на жаль, було забуте на ментальному та емоційному рівнях. Ми навіть не усвідомлюємо, наскільки важливим був контекст Русі і яке місце вона займала в складі великої християнської Європи.

Подібні слова можна віднести і до Руського королівства - Галицько-Волинської держави. Також варто згадати про Київське воєводство...

Від Бургундії до Києва були люди однієї породи.

Чому ви вирішили знімати серію "Межа" саме в Харкові, а не, наприклад, в якій-небудь локації на Донбасі чи в Запоріжжі?

Донбас залишиться з нами. Проте, багато з того, що ми бажали реалізувати, залишилося нездійсненим. Фізично і фінансово ми не змогли охопити всю територію України. Наприклад, нам не вдалося висвітлити Волинь — цей визначний лицарський край нашої країни.

Ми часто обговорюємо концепцію простору. Чи можна вважати його, нашу прикордонність, ключовим елементом, що визначає нашу існування?

Я б послався на Гегеля і його відомий принцип історизму. Історія розвивається як певна оповідь, що має свій початок, перерву та завершення. У цьому процесі присутній свій сценарій, замовник, режисер і актори. І в Україні, на мою думку, наразі знаходиться ключова частина цієї вистави.

Для всього світу Україна є землею чудес. Це викликає у мене певний оптимізм і надію на те, що чекає нас у майбутньому. Коли країна перетворюється на справжню територію дива, то рівень життя звичайних людей – який, в цілому, не є дуже високим – вже не матиме такого значного впливу. Все складеться так, як має бути.

Мені здається, що в простих людях живуть духи їхніх великих предків, древніх героїв. Те, що відбувається в історії, насправді впливає на нас, призначаючи кожному свою роль. Незалежно від нашого бажання, ми граємо ці ролі. Я сприймаю це не як фатум, а як явище, яке має свій глибокий сенс.

Усі події, що розгортаються в Україні, не є випадковими. В нашому фізичному світі вони набувають вигляду жахливої, сучасної війни, проте їхні корені сягають у глибоку давнину.

- Питання, мабуть, дуже масштабне, але в чому саме це диво?

- Насправді воно дуже конкретне. Всі ми пам'ятаємо цю формулу, яка вже в зубах зав'язла: "Київ за три дні". Ось що планувалося впливовими сценаристами, російськими спецслужбами. Хай не за три дні, хай за три місяці - сценарій був конкретний. Він був таким, що його неможливо було переписати. А українці його переписали, і це диво.

Якщо б москалі виявили трохи більше обачності, вони могли б продовжити нас купувати, купувати і, зрештою, досягти свого. Але трапився дивний збій: москаль кинувся на нас з незвичайною силою, і я вважаю, що саме це стало запорукою їхньої поразки.

Чи зробили росіяни акцент на просторі, а не на часі?

Тема простору, що насправді існує лише в уяві, викликає чималий інтерес. У свідомості москвичів і українців це поняття має принципово різні значення.

- Приватний простір та його значення в житті?

Для росіян територія Росії виступає як окрема цінність і сама по собі є метою. Це так звана "єдність і неподільність", яка є основоположним принципом функціонування московитської ідеології. У цьому контексті простір стає найважливішим елементом існування.

У українців все інакше: де б не був українець, там завжди присутня Україна. Вони беруть свій культурний простір із собою. Так, Україна може виникнути, наприклад, у Канаді, де традиції пам'ятають і зберігають, можливо, навіть краще, ніж у самій Україні.

Які висновки ви зробили під час своїх подорожей: що, окрім козацької легенди чи міфів Давньої Русі, об'єднує Україну?

- Це важлива тема, яку треба проговорювати. Формула про різну Україну - не зовсім правда. Частина країни, яка не втратила свою українськість - достатньо монолітна. Від Гетьманщини до Карпат, Галичини, західної Волині відчувається дуже, дуже спільна, подібна вібрація.

Там, де українці не змогли укорінитися, де втратили свою ідентичність і піддалися русифікації, починаються дискусії про різноманітну Україну. Московити використовують цю тему, говорячи про якусь багатонаціональність. Проте з міжнародної точки зору ми є моноетнічною державою.

В Україні існує велика різноманітність, особливо в регіонах з більш колоніальним минулим.

Чи траплялося у вас щось, що викликало роздратування під час мандрівок?

- Ні (усміхається). Усі наші поїздки були наповнені захопленням, любов’ю та неймовірними враженнями. Якась яскрава і позитивна енергія супроводжувала нас упродовж всього часу. Це було справжнє чарівництво.

Коли ти дивишся на козацькі хрести на березі лиману на Одещині, розумієш, що вони пахнуть Волинню, шляхтою, старими князівськими родами, Великим Князівством Литовським. Це один простір насправді.

Я був вражений тим, як часто чув українську мову в Одесі – на вулицях, у кав'ярнях. Це не були туристи, а місцеві жителі, бармени, навіть ті, хто вигулював своїх собак. Одесити, нарешті, усвідомили свою українську ідентичність, яка завжди була з ними. Це справжня революція для нас, хоча ми ще не до кінця усвідомлюємо її значення.

Пошук сенсів у часи війни – що це означає? Це терапевтичний процес? Або ж спроба усвідомити, чим ми відрізняємося від супротивника?

- Це не компенсаторні практики і не терапевтичні методи. Екстремальні обставини жахливої війни, втрати та смерті змушують нас зосередити свою увагу на пошуку особистого сенсу.

В основі буття лежить дивний парадокс: саме неможливість нашого існування робить наше існування можливим. Це складно зрозуміти, але можна відчути.

Якщо проаналізувати всі історичні події, можна дійти висновку, що існування України було б неможливим. Враховуючи те, що сталося в нашій історії, вибачте за вираз, але багато з того, що ми пережили, здавалося б, прирікало нас на зникнення. Україну мали б вже давно знищити, і цей сценарій ледь не здійснився. Проте відбувається нещо абсолютно неймовірне: в один момент усе змінюється завдяки героїзму простих людей, які переписують нашу долю.

В основі буття лежить диво, Україна це дуже яскраво маніфестує. Ймовірно, в цьому і є її смисл.

Який сенс війни? Чому вона має місце у світі, а не панує мир?

Війна протягом усієї історії людства залишалася невід'ємною частиною нашого існування, і, на жаль, вона, ймовірно, супроводжуватиме нас і в майбутньому. Багато її значень залишаються для нас невидимими. Проте без війни ми б не знали лицарської доблесті, шляхетного сприйняття смерті та концепції стоїцизму перед Небесами.

Війна є жахливим випробуванням. Без викликів людина втрачає свою гідність, стає схожою на примата. У відсутності страждання вона забуває про свою людську сутність. На жаль чи на щастя, все, що нас оточує, тисне на людину, змушуючи її усвідомлювати себе як свідому істоту, як представника Небес на цій планеті.

Людина повинна пережити труднощі, щоб здатна була створювати сенс.