"На межі висить напис: 'Кордон Росії - святий і недоторканний'. А ми ось так просто 'прикоснулися', - зазначив військовий Юрій Турлай."

Командир взоду 103-ї окремої бригади ТрО Юрій Турлай в розмові з журналістами УНІАН поділився своїми думками щодо участі у наступальних діях на Курщині, а також оцінив необхідність цієї операції і обговорив, чи можуть солдати КНДР становити загрозу для Збройних сил України.

Юрій Турлай, відомий під позивним "Рудольф", є мешканцем Чернівців і бере участь у бойових діях проти російських військ з 2014 року. З початком повномасштабного конфлікту він негайно приєднався до добровольчого формування. У складі 107-ї окремої бригади Сил тероборони ЗСУ він активно сприяв деокупації Харківської області. Пізніше, служачи в 103-й окремій бригаді Сил тероборони, названій на честь митрополита Андрея Шептицького, він успішно виконував завдання на складному Куп'янському напрямку.

Наприкінці 2023 року "Рудольф" здобув високу військову нагороду - нагрудний знак "Срібний хрест" від тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного - "за успішне виконання завдань та високі показники в бойовій підготовці". А у серпні 2024 року, разом із своює бригадою, військовослужбовець вже брав участь у Курському наступі.

Юрій "Рудольф" Турлай поділився своїми спогадами з УНІАН про події на території Росії, виклики, з якими стикалися Сили оборони, а також про втрати, поранення і неймовірні моменти виживання в здавалося б безвихідних ситуаціях, під час своєї реабілітації у рідних Чернівцях.

"Рудольфе", як для вас починалася Курська операція?

Це були початкові дні серпня. Ми знаходилися в Білопіллі, містечку на Сумщині. Цей період сприймався як своєрідне відновлення. Тут було значно спокійніше в порівнянні з Куп'янським напрямком, де ми перебували раніше, і де до ворога залишалося всього сорок метрів. Вони постійно обстрілювали нас під час переміщень на позиціях, і ми зазнали втрат...

Нарешті отримали звістку про наш переїзд. Виникли запитання: куди ж? На Запоріжжя? У Нью-Йорк (селище в Донецькій області, - УНІАН) для підкріплення? До останнього моменту ніхто з нас не мав жодної інформації, все трималося в суворій таємниці.

Врешті-решт, командир роти промовив: "Хлопці, прямуємо на ворожу територію". Багато хто був в шоці, а я лише сміявся, адже тільки Сирський міг влаштувати таку безумну операцію. На противагу цьому, Залужний колись зазначав, що не бачить чіткої стратегії для наступу і не знає, як діяти далі після захоплення плацдарму. Я звернувся до хлопців: "Отже, готуємось, і серйозно. Вирушаємо в гості до цих 'оленів' на бій".

Командир роти видав наказ, передав карту та детально роз'яснив, куди нам потрібно рухатися і яким чином здійснити вхід.

Згідно з нашим стратегічним задумом, штурмовики мали першими зайняти позиції. Наша завдання полягало в тому, щоб закріпитися відразу за ними. Ми просувалися з одного з сіл на Сумщині. Командир роти надіслав мене туди за день до основного наступу, щоб я зміг знайти підходяще місце для розміщення підрозділу. Я спостерігав за величезною кількістю наших військ і безліччю техніки – як української, так і іноземної. І це була лише мала частка того, що насправді було в наявності. Операція дійсно готувалася з грандіозними амбіціями.

Вже на наступний день, як тільки ми в’їхали до лісу, російські війська виявили наші пересування і відкрили вогонь по селу за допомогою КАБів. Лише через два дні вони повністю зруйнували його.

Вхід на ворожі позиції був запланований через день, але обставини змінилися. Вночі, коли ми вже заснули, наші хлопці почали активно працювати артилерією! До обіду командир роти повідомив, що ми просунулися на 15 кілометрів вглиб Курської області. І найголовніше – без жодного пострілу, без жодного пораненого, все пройшло ідеально.

Яким чином це було досягнуто?

Розвідка діяла вкрай ефективно. Кожен крок був ретельно спланований: швидкий наступ, подальше розширення позицій. Виявили слабкі місця, де російські військові розмістили своїх новобранців. Усі вони - строковики. Помічаєш, що у нього абсолютно нічого не має. Очевидно, що він тільки вчора приєднався до армії.

І все ж, поки всі раділи таким швидким успіхам, я взагалі не тішився, бо знав, що далі буде с*ака. На війні так завжди: якщо якісь хороші новини, одразу після цього має трапитися щось погане. Так і вийшло.

А що сталося потім? Чи є у вас спогади про подібний випадок?

Одного разу ми вирушили в подорож на Курщину разом із прикордонниками. Нас було вісім, і хлопців з тероборони стільки ж. Ночували ми в лісі. Рано вранці взяли курс на макспрошки (американські бронетранспортери на колесах, які захищають від мін та засідок, - УНІАН). Попереду їхав наш командир, а ми з товаришами сіли у другий автомобіль. Я попросив, щоб ми не їхали колонною по шість машин. Комбат погодився на цю пропозицію.

Прибули в Любимівку, що розташоване в Курській області, і зайняли позиції в обороні. Нам вказували конкретні точки для заїзду, але обставини змінювалися настільки швидко, що ми не встигали адаптуватися – почалися обстріли. Хлопці з іншої роти не дотрималися заходів безпеки: спустилися з лісу до дороги для ночівлі і включили телефони. Цей момент став фатальним, адже над нами вже кружляли безпілотники "Суперкам" для аерофотозйомки та "Валькірії", що виконували розвідку і коригування вогню. Увесь цей російський "апарат" безперервно ширяв над нами. В результаті, як тільки хлопці активували свої телефони, по них відразу ж скинули три КАБи. У результаті одного прильоту ми втратили багато бійців. Це, безумовно, трагічні реалії війни – саме так я це сприймаю...

Нам довелося покинути місце, перегрупуватися і знову вирушити до Любимівки. Цього разу ми заїхали на звичайних джипах, і вже було легше. Швидко знайшли будинок та підвал, усе ретельно перевірили і зупинилися там. З цього місця ми виходили на позиції в селі Вишневе, де пробули півтора тижня. За цей час не було жодних поранених чи обстрілів – абсолютна тиша. Тим часом, на сусідній позиції, бійців просто знищили через шість годин після їхнього прибуття.

Як ви вважаєте, з чим це могло бути пов'язане?

У цій ситуації не було старшого в групі. А така особа завжди повинна бути присутня, щоб нагадувати всім про дозволене та заборонене.

Я завжди поруч зі своїми товаришами по окопах, ніколи не відпускаю їх далеко від себе. Я усвідомлюю, що несу відповідальність за кожного з них і зобов'язаний вивести їх з будь-якої ситуації. Постійно дбаю про них, ставлю їхні інтереси вище своїх. Іноді я настільки занурююсь у цю відповідальність, що забуваю про себе. Бували випадки, коли я зовсім не цінував своє життя. Іноді мені треба було зупинити себе, адже вдома на мене чекають маленькі діти…

Куди вас направили після Вишневого?

Пізніше ми розширили наші позиції вліво, в бік села Комарівка, яке розташоване приблизно за 40 кілометрів від кордону України з Росією. Ця територія була сильно простріляна ворогом. Нам попереджали: "Хлопці, остерігайтеся, там може бути небезпечна ситуація". Як тільки ми почали розвантажуватися, одразу ж отримали удар від ПТКР (протитанкової керованої ракети, - УНІАН) - автомобіль згорів дощенту. Потім почали працювати міномети. Ми вискочили, а речі у хлопців розлетілися в різні боки. Я встиг підхопити свій рюкзак на ходу, а каска злетіла з голови.

Пробіг триста метрів до першого підвалу. Кличу своїх по позивних. На щастя, усі відгукнулися. Хух, аж полегшало. Бо висадка була така, що нас усіх там могли покласти. Хлопці молодці, зорієнтувалися: застрибнули в яр, перечекали обстріл і швидко забігли у підвал.

До другого укриття нас привів наш гід. Після цього ми рвонули в зарослі, де провели п'ять годин, адже над головами постійно кружляли дрони. Опівдні на сусідню позицію почали підходити наші морські піхотинці. Я схопився за голову: куди вони вирушають вдень, адже дрони їх швидко виявлять? Кажу своїм: "Хлопці, глибше в зарості, бо зараз почнеться щось серйозне". І тут почали гатити FPV-дрони. Чую: "двісті", "триста".

Після цього почалися обстріли. Я віддав наказ сховатися під берегом. Ми просунулися вперед, знайшли наших гранатометників і укрилися під маскувальною сіткою. Раптом почули: "У нас - триста". Поглянув і побачив, що наш медик Орест упав. Миттєво витягли його до нашого укриття та почали розрізати одяг. Але, на жаль, допомогти йому уже нічим не змогли: осколок від 120-міліметрового міномета вразив його артерію. Через кілька хвилин Орест втратив багато крові. Вночі ми змушені були винести його і повернутися назад.

Там, під Комарівкою, просиділи чотири доби. Перебували фактично в оточенні, не могли вийти, бо по наших позиціях постійно лупили. Висунешся - одразу задвохсотять. У нас закінчилися вода, їжа.

Яким чином ви знаходили вихід?

Щоби вижити, діставали їжу із наплічників убитих росіян. Воду економили, пили по пів ковточка. "Рибачок" - відчайдушний вояка - із хлопцями вискочили у село, принесли води. Навіть коньяку трохи знайшли.

Але все у тих росіян - лайно. Навіть кукурудза якась маленька. Тільки кавуни на городі смачні. Хлопці їх зносили в погріб, потім наминали...

Коли вперше переступали поріг, відчуття безнадійності накривало. Але варто було перетнути той неприємний контрольний пункт, і здавалося, що рідне повітря наповнює легені. Радість від повернення додому переповнювала. Багато хто з тих, хто проїжджав, ділився схожими переживаннями — це щось на рівні підсвідомості. Згодом на Курщині зібралося чимало наших, і це додало сил і спокою.

Як на вас реагували місцеві?

Я з ними не мав контакту. Але бійці із сусіднього батальйону розповідали, як навідалися до однієї хати, а господиня почала їх проганяти: "Идите отсюда". Потім виявилося, що в неї у підвалі сидів чорт - синочок, який стріляв у наших під Покровськом. Кинули його на обмін.

Після приходу ЗСУ більшість місцевих жителів втікала. Однак в одній з хат залишився пес — чудовий тер'єр. Його покинули, але він все ще вірно охороняє територію. Спочатку він був вельми наляканий, але вже через кілька годин почав підбігати, щоб грати. Я попросив хлопців піклуватися про нього і згодом забрати з собою.

Як вам вдалося вибратися з оточення в Комарівці?

На четверту добу нас вирішили змінити. І знову заводять бійців серед білого дня! Щойно ті ступають на дорогу - починаються прильоти, багато поранених. Одному перебило дві ноги, руки, у грудях - купа осколків. Просив добити, бо дуже мучився. Ми його затягнули у рівчак і прикрили гілками. Хлопців із моєї групи також поранило. Кажу одному зі своїх: ""Вересе", йди на край посадки. Поки хлопці виходять, прикриваєш їх". Винесли "трьохсотих". Боєць, який просив, щоби його добили, на одній руці проповз ще 30 метрів. Потім його занесли, перев'язали, стабілізували.

На щастя, йому вдалося вижити. Він нещодавно зателефонував, щоб висловити свою вдячність. Я дуже хвилювався, щоб його ноги залишилися цілими, адже турнікети були накладені на обидві кінцівки протягом десяти годин. Тож перше, що я запитав: "Як з ногами?" Він відповів, що все гаразд, їх вдалося зберегти. З його грудної клітини було витягнуто п'ять осколків, а з ніг — ще двадцять п'ять.

Ми виходили близько четвертої ранку - у цей час ворог замінює нічні дрони на денні. Півтори години рухалися відкритою територією по залізничних рейках. Йшли як по маслу, жодного прильоту. Після цього нам дали три дні відпочити. Потім кажуть: "Рудольфе", треба знову заходити. Даємо тобі резервну групу". Думаю, яку ще резервну групу, у нас же полупашили купу хлопців. Із наших тільки ми з "Малим" цілі залишилися. У решти - контузії, поранення. Але хоча би всі живі, слава Богу, крім Ореста...

Приїхали з "Малим" з Білопілля, але забалакалися й пропустили поворот на Любимівку. "Малий" помітив: "Цього зламаного танка тут не було, і тієї бехи". Я теж став уважно оглядатися. Рішили зупинитися в посадці, але супутник не ловив сигналу (ми заїхали без РЕБу). Нарешті він зловив сигнал, і я побачив, що ми опинилися майже на ворожих позиціях під Кореневим. Лише я це сказав, як почався мінометний обстріл. Я ще ніколи так швидко не втікав на машині. На щастя, поблизу був пагорб, за яким ми швидко сховалися. "Малий" усміхається, а в мене шкіра ставала гусяча. Кажу: "Схоже, Коренево ще не під нашим контролем".

Яке вам цього разу дали завдання? І як працювалось з резервною групою, про яку ви згадали?

Комбат пояснив, що треба не дати загинути командирові роти, на яку посунули кацапи. Наші вистріляли весь боєкомплект, почали відходити. Ми мали їх прикрити.

Мені надали резервну команду з іншої бригади, в основному складену з чоловіків старше 48 років. Але що означає керувати групою, яку ти зовсім не знаєш, не маючи жодного уявлення про їхні можливості та сприйняття наказів? Я пояснюю їм, що після переходу мосту потрібно швидко пробігти 50 метрів і пірнути вліво в зарослі, а вони чомусь біжать вправо, прямо на наші ж розтяжки. Саме через це я і отримав удар від FPV-дрона, коли вирішив висунутися і крикнув: "Куди ви йдете? Ви не знаєте, де ліво, а де право?" В ту ж хвилину дрон почав облітати мене, знаючи, що я десь тут. Я намагався сховатися під берегом, але FPV виявився всього в чотирьох метрах від мене! У вухах зазвучав свист. Ледве прийшов до тями, як на мене налетів ще один дрон. Я швидко сховався за дерево. І тут дрон вдарився в дерево! Мій планшет вилетів з рук, я закричав: "Я - триста!". По рації запитують: "Тобі евакуацію?" Але я відповів: "Ні, спершу треба організувати групу, хлопців потрібно прикрити".

На кілька годин я втратив слух. Кажу друзям: "Прислухайтеся до FPV-дрону, адже якщо пропустите момент, нас почнуть обстрілювати".

Перейшли великий ліс, і тут на зв'язок по рації вийшов боєць із позивним "Говорун". Просить: "Заберіть мене, я - триста!". Запитую командира: "Хто такий "Говорун?"". Відповідає: "Та це не наш, це з іншої бригади. Із усієї групи лише він один живий залишився". Я вирішив: не можна дати хлопцеві загинути. Поділив групу на дві частини. Одна вирушила прикрити бійців, інша - рятувати "Говоруна". Повідомив своє рішення комбату, той погодився: "Добре, "Рудольфе", роби, як вважаєш за потрібне".

Поки ми прямували до "Говоруна", він проповзав до нас на відстань півтора кілометра. Його ноги були важко ушкоджені, і він пересувався, спираючись тільки на руки. Одна з ніг була перев'язана, але вже почала гнити.

Над нашими головами кружляли дрони, хлопці затримувалися. Я видав наказ: "Не звертаємо уваги, потрібно евакуювати бійця. Пройдемо через "не можу"".

П'ять метрів пройшли - налетів дрон, скинув гранату. Завмерли. Трохи просунулися - знову бабах, 120-ка. Так ми цих 1200 метрів йшли 11 годин. Довкола лупило так, що аж дерева хилилися. Я постійно підганяв своїх, бо позаду йшли інші групи із пораненими. Розумів: якщо скупчимося, нас усіх розгасять, залишиться лише велика пляма.

Лише вночі нам дозволили трохи перепочити. О четвертій ранку отримали наказ рухатися з усією швидкістю. Вибігли на рейки, і ось вже перед нами місток, наші контрольні точки, хлопці з евакуаційної групи йдуть далі. Раптом лунає крик: "Дрон!". Виявилося, він пролітав прямо над нами, і ми навіть не помітили. Хлопці кинулося на землю, і я слідував за ними. Дрон спустився низько і скинув гранату. Я подумав: "Ось і все, моя удача закінчилася". Але граната не розірвалася. Я з полегшенням сказав: "Хлопці, схоже, ми ще живі".

Ми мчали до автомобіля, мов на крилах. Дісталися до нашого місця призначення, я вискочив з пікапа, постукав у ворота, і в одну мить опинився на землі, лицем вниз. Ніяких сил не залишилося навіть, щоб роздягнутися...

Вранці до села прибуло чимало наших підкріплень, що дало нам можливість відпочити. Місію виконали, хлопців врятували, прикрили своїх і навіть змогли вивести "Говоруна".

Історія з незавершеним скидом – це справжнє диво! Ви згадували, що було безліч шансів на загибель...

Мене вже шістнадцять разів ледь не знищили. Вірю, що це — знак з небес. За мене молилися багато людей: родичі, друзі, знайомі. Як ще пояснити, що в той час, коли Орест отримав осколок за сімдесят метрів, мені жоден снаряд не завдав шкоди, хоча я був всього в семи метрах? Або, коли сидиш під деревом, і FPV-дрон намагається тебе вразити. Кажу "Отче наш", і він просто відлітає вбік. Таке траплялося не раз! Зазвичай, якщо FPV дрон тебе помітив, він не зупиниться, поки не вразить ціль, адже він одноразовий. Це справжнє диво. Але хто знає, скільки ще таких везінь мені залишилося...

Проте, ви все ж зазнали кількох травм, які, безсумнівно, вплинули на ваше здоров'я...

Начальник штабу звернувся до мене: "Рудольфе, ти мені не до вподоби, давай-но до госпіталю". Мене доправили до Сум, де зробили укол, але легше не стало. Я пересувався, як п'яний, все навколо свистіло, а в очах пливло. Тому вирішили відправити мене на лікування до рідних Чернівців. У такому стані я не наважився сідати за кермо, тож попросив кума. Ми їхали в пікапі, я дивився на небо і відчував безмежну радість, що живий, що зможу ще обійняти своїх дітей...

Після всього пережитого я якось вигорів зсередини. Колись плакав, а зараз не можу, висохнув повністю. Втрати сприймаються як щось буденне. Як командир не маю права показати слабкість. Бо це одразу передається бійцям і демотивує їх. Навпаки кажу: "Хлопці, за Ореста треба лупашити ще більше".

Як ви вважаєте, чи була Курська операція необхідною для нас?

Вона виконала своє завдання. Хлопці з напрямку Покровського телефонували, повідомляючи, що наш наступ в Курській області дійсно змусив російські війська відвести сили з Донбасу, адже там вони активно наступали. До того ж, у всьому світі були вражені тим, що Україна наважилася зайти в їхні території. У них на кордоні написано: "Граница России - священна і непорушна". А ми, виявляється, взяли і "порушили", причому досить рішуче.

Чи можуть для нас становити загрозу солдати КНДР, яких, за різними повідомленнями, Росія направила якраз на Курщину?

Скільки їх там, це питання до обіду. Якщо уважно придивитися, хлопці не воювали роками. У них відсутня злагодженість, і вони не готувалися до цієї війни так, як це робили росіяни. Протистояти своїм у середині країни та підтримувати контроль на вулицях палицями — це одне. А зовсім інша справа — боротися проти запальних українців, які вже тривалий час не дозволяють Росії захопити всю Україну.

Солдати з Північної Кореї прийдуть сюди в стані деморалізації, адже вони відчувають справжній страх. Вважаю, що чимало з них можуть втекти. Життя під їхнім режимом надзвичайно важке, і навіть своїх можуть зрадити. Крім того, після того, як їх відправлять на перші атаки, і старші командири доповідатимуть Кім Чен Ину про результати, він, ймовірно, більше не захоче їх використовувати. Адже його армія не така вже й велика.

Отже, на мою думку, підтримка з Північної Кореї є тимчасовою і не принесе суттєвих змін.

Як ви вважаєте, чи зможуть російські війська витіснити наших солдатів з території Курщини?

Все буде залежати від ситуації в Україні. На даний момент у Росії знаходяться потужні наші бригади. Якщо виникне необхідність захищати Дніпро, можливо, слід буде вивести їх з Росії. Важливіше зберегти територію тут, а не там. Сподіваюся, що військове командування знайде оптимальне рішення.