Мы слишком погрузились в геополитику — историк Леонид Марущак делится мыслями о Донбассе и его утраченных богатствах.

У стіні розбомбленої росіянами хати неподалік Сіверська на Донеччині бійці Президентської бригади знайшли Біблію 1908 року. Про існування скарбу, що був з ними все життя, власники будинку, вочевидь, не здогадувались, аж поки не втратили дім.

"Я не можу прийняти той факт, що в останні дні всі в тилу зосередилися на виборах у США, а не на ситуації на фронті, - висловлює свою думку 38-річний історик Леонід Марущак. - Безумовно, американські вибори мають велике значення. Але, серйозно, що ще мусить статися, щоб особиста увага та увага всієї нації була спрямована не в тому напрямку, а в інший?!"

Я обмежив своє коло спілкування до найнеобхіднішого. Не бажаю витрачати останні емоції на пояснення того, чого ми всі повинні були усвідомити ще в 2014 році.

Унікальний український Індіана Джонс – саме так охарактеризував вінничанина, активіста та ентузіаста Леоніда Марущака один із журналістів. Разом із товаришами він провів рятувальну операцію, вивозячи численні музейні експонати, артефакти та архівні матеріали з районів, які вже потрапили під окупацію, а також з міст і сіл, що опинилися на фронтовій лінії.

В інтерв'ю УП Леонід розповів про вивезені та втрачені скарби східних областей. І, спираючись на залишки власних емоцій, пояснив цінність Донеччини й Луганщини, що їх Україна втрачає день у день.

Ще зі шкільних років я відчував патологічну потребу кудись постійно їздити. Вперше потрапив на Донбас, коли навчався в університеті. Славно колесив всім регіоном, і єдине його місто, єдиний обласний центр України, де я не був - Луганськ.

Це можна було б назвати не просто внутрішнім туризмом, а радше студентським мандрівним жебрацтвом: куди запросять, туди й відправляєшся. Без справжньої потреби дізнаватися більше, ніж той штучно створений міф чи образ, який у тебе склався про певне місто.

Варто визнати, що мої роки навчання не були такими вже й тривіальними. З усіх вражень, які залишились у пам’яті з подорожей Україною в період з 2003 по 2008 рік, найяскравіше запам'ятались мої візити до Закарпаття, коли я ще не зовсім усвідомлював, що відбувається навколо. А також південна частина Одещини, де, заходячи на базар, я чув більше мов, ніж міг зрозуміти (усміхається).

А як щодо Донбасу? Так, я помічав головні елементи: відвали вугілля, величезні заводи. Але подібні景ки я спостерігав і в Дніпропетровщині.

Справжнє пізнання Сходу та руйнування уявлень про його однорідність почалося для нас після 2014 року завдяки ініціативі ДЕ НЕ ДЕ. Під стереотипами почала проявлятися унікальна степова та слобожанська частини Луганщини, а також особлива ідентичність Маріуполя та Приазов'я.

Цю різноманітність ми чітко спостерігали в тріумвіраті міст Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Рубіжне. Одного разу ми зібралися у Сєвєродонецьку, який фактично перетворився на обласний центр Луганської області, щоб обговорити причини відсутності музею, що відповідав би державним стандартам, а не заводським.

На подію з'їхалися представники агломерації, цих трьох міст, що їх колись хотіли об'єднати в одне (проєкт існував у 1970-1980-х - УП). Ми вже знали цю історію, зовсім трохи задали тон - і почалось (сміється).

Сєвєродончани кажуть: от у нас кожний другий з вищою, хімічною освітою. А в Лисичанську кожний другий сидів.

"Чому ж ми забули про Рубіжне? А як щодо 90-х?" - звучало в приміщенні.

Все це було захоплююче досліджувати. У нас була велика жага до подібних відкриттів.

Дивіться також: Новодеркульський - найстаріший кінний завод України

Найбажанішим для всіх, хто з нами їздив на схід, був Маріуполь, де поєдналися природний, культурний ландшафт із індустріальним. Ось вам тут море, тут терикони "Азовсталі" (так звана "шлакова гора" - УП). А там сліди вуличних боїв у 2014 році - міськрада довгий час стояла згорівшою.

Ти ознайомишся з історією греків Приазов'я та скуштуєш їхню традиційну кухню, заради якої варто проїхати цілу добу з Києва потягом.

Ти спостерігаєш за історичною архітектурою та містобудуванням центру міста, що відкриває перед тобою нові горизонти знань. Зокрема, ти усвідомлюєш внесок, який зробили німці, бельгійці, французи та американці, залишивши свій слід у цій культурній спадщині.

Через свою ландшафтність Маріуполь відрізнявся від іншої Донеччини. Коли ми питали людей, чи це Донбас, то чули: "Ми - Приазов'я. Донбас там, вище".

Кожний свідомий маріупольчанин мав що сказати з цього приводу. Хто не знав історичного контексту, згадував про сучасний: "У нас є свій футбольний та баскетбольний клуби. Два величезних заводи".

Особистою трагедією для мене є те, що, попри плідну співпрацю з краєзнавчим музеєм, фактично в останній момент ми дізналися про існування речей, втрата яких є катастрофою національного масштабу.

Виявилося, що в закутках музею – і це стосується не лише його відомої філії, яка носить ім’я Куїнджі – зберігається значна колекція живопису 20 століття. Це був час, коли в Маріуполі творили такі художники, як Алла Горська, Ернест Котков, Валерій Ламах та інші майстри монументального мистецтва.

Існує припущення, що цю колекцію могли вкрасти ще до того, як відбулася пожежа (під час облоги та бомбардувань Маріуполя у 2022 році - УП). Сподіваюся, що музейні працівники змогли вберегти багато експонатів. Проте, чи так це насправді, покаже лише час.

Сьогодні, на жаль, ми навіть не можемо фінально оцінити, що втрачено в Маріуполі. В тому ж краєзнавчому музеї була, наприклад, величезна конструкція, покрита склом - археологічний розкоп прадавнього могильника, який знайшли під час будівництва "Азовсталі" в 1930-х.

Огляньте також: Життя і вимирання в спустошеному Маріуполі. Фотоісторія.

Одним з перших музеїв, які ми оглянули на сході після 2014 року, став музей у Слов'янську. Нас вразила колекція кераміки Наталії Максимченко, яка є уродженкою цього регіону.

Для звичайного гостя ці статуетки можуть здаватися просто звичними предметами декору, які можна знайти в багатьох радянських квартирах. Проте, насправді вони є еталонами, зразками, що визначали розвиток феномену скульптурної фарфорової традиції та малої пластики.

Отже, в Слов'янську представлені експонати, які можна порівняти з тими, що є в Національному художньому музеї. Одна з дівчат, яка була з нами, висловилася так: "Мій улюблений закордонний музей – Вікторії та Альберта в Лондоні. Але навіть там я не зустрічала нічого подібного".

Дивовижно, що цю колекцію сформували не у Слов'янську, а у Москві, де навчалася і працювала Максимченко. Спочатку експозиція була в кімнаті університетського гуртожитку, де вона жила. А потім її перевезли на Донбас, у маловідоме місто.

Ця історія справила на мене велике враження, адже в той час реалізовувався проєкт "Музей відкритий на реконструкцію".

У Донбасі є захоплююча історія, пов'язана з індустріальними музеями, розташованими на території заводів. На жаль, більшість із них вже втрачено. Це справжня трагедія не лише для регіону Донеччини та Луганщини, а й для всього музейного руху в Україні в цілому.

У Лисичанську можна знайти багато цікавого, зокрема в музеї скляного заводу. Також варто відвідати музей, присвячений історії розвитку вугільної промисловості в Лисичанському кам'яновугільному регіоні. Деякі експонати були евакуйовані, проте більшість з них, на жаль, втрачено.

Або величезний фонд у місцевому краєзнавчому музеї, присвячений історії промислового розвитку. Експонати, пов'язані з формуванням індустріального Донбасу та впливом міжнародних інвестицій, збиралися протягом багатьох років, однак їх значення залишалося непоміченим. В останній час співробітники музею активно досліджують цю важливу тему.

В тому ж Лисичанську був меморіальний музей Сосюри. Його, на щастя, в повному обсязі довелось вивезти. Це був наш улюблений герой подорожей, бо Лисичанськ - дуже велике, розтягнуте місто. Приїжджаєш у центр (із залізничного вокзалу - УП), і ще 20 кілометрів треба їхати на тролейбусі.

З музею Сосюри вдалося зберегти всі найцінніші експонати: щоденники, рукописи та особисті речі, серед яких смарагдовий капелюх із знаменитого фотопортрету Сосюри і його пальто.

Ознайомтеся також: Колос Приазов'я. Етапи розвитку маріупольського металургійного комбінату від комуністичної епохи до капіталістичних перетворень.

Наш логіст Вова якось запитав: "Дядя Льоня, як ви так передбачаєте? Ми щось постійно забираємо звідти, де потім опиняється орда". Так було не тільки в Донецькій та Луганській області, а й у Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Харківський.

Останнім часом ми, відверто кажучи, вирішили трошки поставити на паузу доволі емоційну тактику "кидайся, де горить". Бо на рівні регіональної, державної політики вже давно можна було запустити всі необхідні механізми.

Однак ситуація з Покровськом стала для мене надзвичайно важливою.

У Покровську мова йде не тільки про працю нашої знайомої Жанни Кадирової та скульптуру оленя, яку ми перевезли. Це також стосується Леонтовича, хоча я мав серйозні сумніви щодо цієї історії з новою ідентичністю Покровська, пов'язаної з "Щедриком". Цей композитор викладав у школі на залізничній станції Гришино (тепер Покровськ), але чи справді саме там він написав "Щедрика", залишається під питанням.

Пам'ятник Леонтовичу не зовсім відповідає моїм естетичним вподобанням, але під час одного з моїх візитів до Покровська я вигукнув: "Віддайте мені Леонтовича! Він адже мій співвітчизник (з Вінничини – УП)!"

Там через дорогу стоїть монумент Другій світовій - дівчина в руці каску несе. Він мішками з піском був обкладений, а Леонтович - ні.

Вся ця історія тривала місяць, поки ми не сказали: "З вас кран, а наша команда завантажить і відвезе своїм транспортом". Тепер Леонтович стоїть у Вінниці.

А в мене далі питання - що з пам'ятником Сергію Прокоф'єву в Сонцівці (село біля Курахового, за 40 кілометрів від Покровська, де народився композитор - УП)? На даний момент туди дуже складно потрапити.

У 2022 році ми вивезли з меморіального музею в Сонцівці один з пам'ятників — чудову скульптуру, що знаходилась всередині. Проте інший пам'ятник все ще залишився на місці (через кілька годин після нашої розмови Леонід повідомить журналісту УП: "Сьогодні орки закріпились у Сонцівці" - Ред.).

В останні роки ця тема стала досить поширеною: "Ні, усе гаразд, не потрібно нічого вивозити! Ми віримо в Збройні Сили України. Все обов'язково буде добре".

Згадайте, де розташований Покровськ? Він знаходиться дуже далеко від зони бойових дій. Це місто майже стали перетворювати на столицю Донецької області. А що тепер з ним?

Всі ми віримо в ЗСУ. Але це вже щось дуже психологічне, коли люди вперто не хочуть вірити в погане, до останнього не готові до нього. Як це, наприклад, було з музеєм у Куп'янську після деокупації (зараз росіяни знову прориваються у місто - УП).

Аналогічна ситуація спостерігалася в різних регіонах з половецькими бабами, які залишилися на окупованих територіях - УП. Наша команда змогла вивезти 180 таких статуй.

Коли я починаю аналізувати, скільки відсотків територій окуповано, мене кидає в холодний піт.

Донбас для мене є більше, ніж просто ще один регіон України. Як подолянин, я представляю один із численних прикладів у родинній історії, пов'язаних із цим краєм.

Мій прадід, якого оголосили куркулем, був змушений залишити своє рідне село Війтівці у Липовецькому районі Вінниччини. Він переховувався та заробляв на життя, працюючи в шахтах Донеччини та Луганщини. Прабабу ж, яку визнали дочкою поміщика, залишили з двома малюками, поки вона не потрапила до Харкова.

Згодом прадіда затримали і відправили до табору. Після цього його мобілізували на фронт, з якого він так і не повернувся. Тим часом прабабуся, в лютому 1945 року, пішки разом із двома дітьми добиралася з Харкова на Вінниччину. Вона померла в рідному селі, не доживши до урочистостей з нагоди "Великої Перемоги".

Ця оповідь про мандрівки має сімейне коріння. Для мене Донбас не є відокремленою частиною України; він завжди був і залишатиметься невід’ємною складовою нашої країни.

Не слід розглядати окремі регіони як винятково проблемні. Якщо ми визнаємо це, необхідно знайти шляхи для вирішення проблеми. В масштабах усієї країни важливо впроваджувати превентивні заходи, щоб уникнути виникнення подібних труднощів у майбутньому.

Якось я видалив Telegram і скоро, мабуть, видалю Instagram. Бо навіть там вся стрічка була у виборах в США. Найбільша біда в тому, що ми надто захопилися геополітикою й делегуванням відповідальності на когось. А ми що, вже нічого не рішаємо?

Мені непросто далі підкреслювати, що навіть найменший аркуш має свою цінність. Важливо приділяти значно більшу увагу архівним колекціям та бібліотечним ресурсам, замість того, щоб витрачати зусилля на поверхневі, популістські ініціативи.

Що всі врятовані артефакти - не лише декорації для чиновницьких івентів. Вони мають бути у відкритому доступі для наукового, публічного кола.

Збірки та колекції, які ми врятували, мені особисто розповідають історії про тих, хто формував їх і знав для чого. Їх треба зберегти хоча б на згадку про цих людей. Не кажучи вже про те, що кожна річ чи документ - джерело безцінної інформації, що може тримати всю нашу справді величезну країну цілісною.

Усі ці елементи потрібно зберігати маленькими частинами. Необхідно докладати максимум зусиль, щоб не дати їм загубитися.

Все, що вивезено з Донбасу та інших територій, повинно функціонувати саме в тому просторі, де знаходилось. Рано чи пізно має повернутися туди. Бо навколо цих врятованих артефактів має відбуватися розбудова деокупованих територій у майбутньому.