Клоуни в лікарнях: кожна особа має свою особливу веселу сторону.

Щотижня вони надягають червоні клоунські носи й ідуть у лікарняні палати до дітей та дорослих пацієнтів

У команді лікарняних клоунів є люди різних професій: службовець, соціальний працівник, бухгалтер, менеджер, архітектор, педагог, колишній і чинний військовослужбовці й навіть капелан та хірург. Кореспондентка Укрінформу спілкувалася з волонтерами, які виконують цю важливу місію в Рівному, Києві, Миколаєві. Ми говорили про те, чим відрізняється лікарняний клоун від аніматора та циркового клоуна і чи кожен може приміряти "носика".

Лікарняний клоун в основному складається з імпровізації - на 90%.

Спільнота "Червоні носи", що активно діє в Рівному, святкує свій 13-річний ювілей. У березні цього року вони знову відкрили двері для всіх бажаючих приєднатися до волонтерського руху, пропонуючи пройти курс навчання для лікарняних клоунів. Проте, авторка цього матеріалу поки що не наважилася записатися до школи, зупинившись ще на етапі заповнення анкети.

Один із батьків-засновників руху у Рівному - Артем Алєксєєв (клоун Тьома). За освітою режисер, актор драматичного театру й театрознавець. Служив два з половиною роки у ЗСУ, через травму "списали".

Артем говорить: той, хто залишиться в команді після уроків, зрозуміє результати через п’ять хвилин.

Анкета є першим кроком, який допомагає людині зрозуміти, чи готова вона витратити 5-10 хвилин на відповіді. Я регулярно слідкую за кількістю відвідувань анкет перед кожною школою. Наприклад, на цю анкету було 700 переходів, проте лише 34 особи її заповнили, а до школи дійшли лише половина з них.

Він зазначає, що процес відбору є дуже жорстким, оскільки це не лише відповідальність, а й питання довіри з боку медичного персоналу. Лікарняні клоуни допускаються не просто до холу чи актової зали, а безпосередньо в палати пацієнтів.

Ми проходимо в палату і спостерігаємо, як дітям проводять медичні процедури, намагаючись їх розважити. Іноді медсестри навмисно приходять у цей момент, щоб, поки ми спілкуємося з дітьми, швидко зробити їм укол. Адже насправді уколи можуть бути менш болісними, ніж сам страх перед голкою.

Мене запросили подивитися на те, як відбувається навчання. У залі два десятки дорослих людей різного віку та фізичної підготовки виконують вправи - то рухаються хаотично, у різному темпоритмі, то зупиняються і лягають на підлогу, то створюють групи.

- Кожен лікар інший, кожна медсестра інша, і коли вони заходять у палату - ти підлаштовуєшся під них, поки вони роблять свою, важливішу, справу. Вони вийшли з палати - ви повертаєтеся у свій темпоритм, до спілкування з пацієнтом, - пояснюють, для чого потрібні такі вправи.

Під час тренування досвідчені лікарняні клоуни діляться своїми знаннями про важливість попереднього спілкування з медсестрами, аби дізнатися про стан справ у різних палатах. Дуже важливо запитати у медичного персоналу, чи дозволено дитині активно рухатися, оскільки лікарі краще обізнані про стан пацієнтів, ніж їхні батьки. Є правило: входити до палати слід мінімум удвох, тому здатність працювати в парі та підтримувати зоровий контакт із партнером є критично важливими.

Ідея стати лікарняним клоуном виникла у Артема під впливом його шкільного вчителя історії, який згодом став його другом — Тараса Обоїсти. Це прізвище знайоме всім учасникам команди, адже Тарас є справжньою легендою у Рівному. Як ветеран АТО, він продовжує захищати Україну, і, дізнавшись про мою ініціативу написати статтю про лікарняних клоунів у Рівному, він лаконічно висловив свою думку: "Вони чудові!".

Наші перші кроки були наступними: Тарас натрапив на пост у фейсбуці, який розповідав про цей рух. Він висловив ідею: чому б не організувати щось подібне у Рівному? Ми вирішили розпочати з дитячого будинку, спочатку виконуючи ролі аніматорів. Проте з часом ми усвідомили, що це не зовсім анімація.

Артем зазначає, що з того часу їхня команда активно прогресує: проводяться тренінги та оголошується набір нових членів.

- Лікарняний клоун відрізняється від аніматора, від циркового клоуна, ми більше як вуличні міми. Наша робота - це 90% імпровізація, ти заходиш в обставини лікарні, палати, підлаштовуєшся під життя пацієнта. Ми стукаємо у двері, питаємо у маленького пацієнта - не в батьків, саме у дитини передусім, - чи можна зайти у палату. Дитина нам дозволяє... або ні. Якщо ні - ми не заходимо, даємо їй право вибору. Бо в лікарні ні медсестра, ні лікарі, ні батьки, зі зрозумілих причин, не питають в дитини дозволу - вони заходять і виходять, роблять свою важливу роботу. А ми даємо дитині шанс відчути, що вона може щось вирішувати.

Звісно, ми не відмо́вляємося після відмови, можемо кілька разів заглядати і цікавитися, чи є можливість зайти – запитувати ж нам не заборонено. Уявіть собі, як обличчя клоуна з’являється на порозі, і він знову питає: "Чи можу я зайти?". І знову чує відповідь: "Ні!". Він відповідає: "Добре", і закриває двері. Потім, через деякий час, знову запитує: "Чи можу я зайти?". І знову – відмова. І знову: "Добре". Це вже стає грою – немов у дурня, але дитина починає сміятися, коли чує "Ні" ще раз. Запитуємо: "А можна зробити один крок вперед?". Отримуємо згоду малечі. І так, крок за кроком, у всіх сенсах. У Рівному, в онкологічному відділенні, куди ми регулярно відвідуємо, іноді потрібно шукати підхід до підлітків протягом місяця. Лише на четвертому тижні вони можуть почати ділитися особистими історіями про своє життя, проблеми з друзями чи інші важливі для них теми, – розповідає Артем.

Завжди потрібно уникати запитів про те, які хвороби мають люди і що їх турбує.

Запитую Артема, як для себе визначити - можеш ти бути лікарняним клоуном чи ні?

Він каже, що насправді кожна людина є смішною.

У нас колись у Києві жив хлопець — справжній велетень, який пройшов навчання в лікарняних клоунів, але мав жахливий страх перед лікарнями. Цей чоловік брав маленьку музичну коробочку і, з трепетом у серці, кручений її, нічого не кажучи. Всі сміялися з нього, адже він був надзвичайно щирий — його страх був справжнім, і це було дійсно кумедно, хоча він сам вважав себе зовсім не смішним. Жарти, які ми бачимо на екранах, є лише поверхневим гумором, нав'язаним суспільством. Дитина може сміятися з чого завгодно.

Що абсолютно заборонено робити?

Не слід запитувати пацієнтів про їхні хвороби та болі. Наша мета — забезпечити дітям, які перебувають у лікарні, можливість продовжити своє дитинство. Ми прагнемо ставитися до них так, ніби вони повністю здорові. Обговорення їхнього лікування залишається забороненою темою.

Найскладніша ситуація, з якою мені довелося зіткнутися? Це сталося в онкологічному відділенні. Хлопець, віком близько 16-17 років, проходив свій останній курс хіміотерапії. Він зізнався мені: "Все, з наступного тижня мене виписують, нарешті зможу жити, як звичайний підліток". Але коли я прийшов наступного тижня, отримав трагічну новину — його не стало... Це була неймовірно важка втрата. Протягом кількох місяців я уникав відвідувати онковідділення; дівчата заходили, а я залишався в інших місцях. Я дуже близько до себе підпустив цю дитину, і тепер розумію, що це було помилкою.

А чи можливо взагалі не дозволяти?

Слід пам’ятати, що наше покликання – це світити для багатьох, а не вигоріти заради однієї людини. Проте є діти, які, незважаючи на всі труднощі, залишають глибокий слід у нашій душі, і спілкування з ними стає абсолютно особливим. Вони сприймають тебе як справжнього друга, адже під час лікування втрачають частину своїх товаришів і потребують цього зв’язку.

- Ви звертаєтеся до психологів для відновлення?

Отже, психологи є цінним джерелом для того, щоб зрозуміти себе і впорядкувати свої думки – це має велике значення.

Змінюємо світ навколо пацієнта.

Артем пам’ятає, як вони проводили дитину до операційної, влаштовуючи справжнє театралізоване шоу — немов із фанфарами на початку вистави.

Клоуни мають здатність кардинально змінити сприйняття дитини, наводячи в її світ справжній хаос, - розповідає Наталія Микита, керівник громадської організації "Лікарняні клоуни 'Червоні носи'" у Рівному.

Сама вона долучилася до спільноти у 2018 році. За однією освітою вона редактор, за іншою - економіст, наразі працює двадцять років заступником директора центру з надання соціальних послуг - це притулок для безхатьків. У проєкті реалізує власний творчий потенціал.

- Це те, що приносить мені задоволення. Коли ти заходиш з одним настроєм, з важкими думками, то виходиш неодмінно на позитиві, заряджений. Діти кайфують, регочуть, дуркують з тобою. Ти найперше їхній друг - не вчиш їх, не лікуєш, не розказуєш, що робити, ти просто абсолютний бовдур, - розповідає пані Наталя.

У нас немає чітких сценаріїв чи розкладу. Ми, звісно, прагнемо до регулярності і намагаємося відвідувати всі відділення хоча б раз на тиждень. Лікарняний клоун працює в палаті під час діалізу або коли дитина отримує крапельницю. Ми не змінюємо обстановку, де знаходиться дитина, натомість створюємо нову атмосферу навколо неї, перевертаємо її світ - ось у чому наша магія. І, звичайно, ми дотримуємося особистих меж дитини, поважаючи її вибір і завжди запитуючи дозволу на вхід у палату, - додає вона.

Зараз у нашій команді близько двадцяти осіб, які активно займаються реалізацією проектів. Усього в групі 30 учасників, включаючи тих, хто надає підтримку лікарняним клоунам з-за кордону або в умовах війни.

У кожної людини в той чи інший період більше чи менше часу на виходи, хтось не має внутрішнього ресурсу в якийсь момент.

Є різниця між наявністю часу та ресурсів. Так, ми отримуємо енергію під час виступів, але неможливо вийти на сцену, коли ти емоційно виснажений. Потрібно мати запас сил. Важливо мати свій власний ас у рукаві, відчувати, що здатен щось принести. Іноді трапляється, що нам потрібно закрити обласну лікарню з великою кількістю відділень, але людей, готових допомогти в цей критичний момент, не вистачає, хоча всі на зв'язку, - ділиться думками Наталія.

"Червоні носи" - це волонтерство. Крім усього, учасники спільноти ще й сплачують членські внески, які витрачаються на придбання тих самих клоунських носів чи повітряних кульок. Створили "банку" для благодійних внесків, реквізити оприлюднюють у соцмережах. Бувають такі випадки, коли у палаті безпосередньо мама намагається дати якусь суму - не беруть, це заборонено категорично Кодексом лікарняного клоуна (є й такий).

Лікарняні клоуни стали популярним явищем у всьому світі. У деяких країнах ця роль офіційно визнана, і спеціалісти отримують за неї відповідну винагороду.

- Скажу вам відверто: я не знаю, чи могла б ходити щодня на роботу лікарняним клоуном. Чи ці виходи були б щирими, такими, як ми хочемо? Було таке в мене, що я кажу в якийсь тиждень: не маю сили. Є період, коли ти можеш згоріти від самої думки, що "треба йти". Звісно, хотіли б ми поїхати в той же Ізраїль, де є такі лікарняні клоуни, походити місяць, подивитися, як усе в них працює, - розмірковує пані Наталя.

Артем зазначає, що в Україні також є люди, які, отримуючи гранти, працюють на такій же основі, як і на звичайній ставці. Однак, він вважає, що більш чесним є той підхід, коли робота виконується не за примусом, а з щирого бажання.

РІВНЕ - СТОЛИЦЯ ЛІКАРНЯНИХ КЛОУНІВ

У місцевій спільноті жартують, що Рівне стало справжньою столицею лікарняних клоунів в Україні. Хоча подібні організації існують і в інших містах, саме тут проводять навчання для колег з Києва, Харкова, а також з південних міст, таких як Миколаїв і Херсон.

Наша команда з Рівного створила в Україні величезну спільноту лікарняних клоунів. Дніпро став місцем, де все починалося. Проте наші хлопці навчали киян, які працюють в Охматдиті, в рамках проекту "Бюро усмішок і підтримки", де вже сформувалася значна група. У Харкові діє "Файні носи", а в Запоріжжі – "Сміхоноси". Також активні команди є в Миколаєві, Херсоні та Львові, - розповідає пані Наталя.

Пригадує, як у 2023 році харківські "Файні носи" отримали грант і зібрали клоунів з різних міст у Ужгороді.

Це було неймовірно! Ми прийняли рішення заснувати Всеукраїнську асоціацію клоунів у лікарнях, щоб встановити міжнародні контакти. Співпраця вже налагоджена, - зазначає він.

За словами жінки, в 2012 році, коли Тарас Обоїста заснував спільноту в Рівному, йому надала підтримку благодійна організація "Скарбниця надії". Сьогодні вони також активно займаються пошуком грантового фінансування.

Одна з наших клоунес, Марія Бурдова, раніше працювала в громадській організації "Південна стратегія розвитку" над іншим проєктом. Вона запропонувала: "Чому б не спробувати?" У них реалізують дуже практичні ініціативи, такі як заміна башт, каналізація та водовідведення, а ми – клоуни. Це було досить ризиковано, але ми вирішили ризикнути. В результаті ми отримали один з мікрогрантів, завдяки якому змогли розпочати нашу діяльність у Миколаєві та Херсоні, - розповідає Наталя.

Дмитро Рой, програмний директор "Південної стратегії розвитку", роз'яснює, що підтримка ініціативи лікарняних клоунів є результатом роботи незалежної конкурсної комісії. За підсумками оцінки за численними критеріями та результатами інтерв'ю, ця ініціатива зайняла друге місце серед 194 поданих проектів.

Ми, як організація, спеціалізуємося на відновленні інфраструктури, економічних систем та послуг на рівні місцевих громад. Більшість наших запитів стосується саме цих аспектів. Одночасно, ми активно підтримуємо проєкти, спрямовані на зменшення фізичних, юридичних та емоційних перешкод для сімей з дітьми, осіб з інвалідністю та інших вразливих груп. Це є одним із ключових стратегічних напрямків нашої щоденної діяльності.

- Відома ініціатива з Рівного запропонувала просте: "У вас такого немає, а ми знаємо, як це робити. Готові їхати та будувати з місцевих таку ініціативу у Миколаєві та Херсоні". Пройшло сім місяців після завершення проєкту - і рівненські лікарняні клоуни дотримали свого слова. Ініціатива побудована і діє самостійно, проактивно, у складних умовах Херсона, без якогось грантового фінансування, - розповів Дмитро.

Забавляючи дітей, ми також підбадьорюємо і їхніх батьків.

У кожного члена спільноти лікарняних клоунів є власна унікальна історія та свої причини приєднатися.

Андрій на навчання у Рівне приїхав із Миколаєва. Він розповідає про себе: працює за верстатом на заводі, пише поезію. Коли почув про таку спільноту, відразу вирішив, що хоче спробувати.

Протягом життя мене часто називали клоуном, адже я завжди прагну приносити радість людям, дарувати їм усмішки та позитивні емоції. Нещодавно пройшов співбесіду, і вже тричі відвідував лікарню в Миколаєві разом із колегами.

Він знає, що таке бути батьком важкохворої дитини - у 2015 році Андрій втратив онкохворого сина.

- Після хірургічного втручання наш маленький син залишався під підтримкою апарату штучної вентиляції легень. Ми піклувалися про нього в лікарні, де нам надали окрему палату, і так тривало два з половиною роки, - ділиться чоловік.

Мама хлопчика була біля дитини вдень, а Андрій приходив після роботи - вночі. Після смерті сина Андрій і сам важко захворів - у нього виявили розсіяний склероз.

Я усвідомлюю, що означає бути батьками в умовах лікарняного середовища і як це – мати дитину, яка лікується в лікарні. У малят забирають усе: комфорт дому, улюблені іграшки, близьких людей та друзів. Мені зрозуміло, що, підтримуючи дітей, ми насправді також підтримуємо їхніх батьків, - зазначає він.

Андрій також мріє, що його роль лікарняного клоуна залишиться в пам'яті когось із маленьких пацієнтів як яскравий епізод їхнього дитинства. Він сподівається, що цей момент стане для дитини джерелом натхнення, яке допоможе їй у майбутньому приймати рішення, що позитивно вплинуть на суспільство та країну.

Ви можете вважати це перебільшенням? Проте ось приклад: історія київської клоунеси Олени Момоток, яка носить сценічне ім'я Ваха. У своєму дитинстві вона проходила лікування в онковідділенні для дітей у Рівному. Саме тоді лікарняні клоуни Тарас Обоїста і Артем Алєксєєв залишили на неї незабутнє враження, що спонукало її приєднатися до спільноти клоунів.

Я родом із Сарненського району Рівненської області. У 12 років зіткнулася з хворобою, через яку провела чотири місяці в лікарні в Рівному, а потім потрапила до Охматдиту. У нашому відділенні регулярно відвідували різні волонтери, але найбільше ми чекали на клоунів. Адже коли вони приходили, це завжди обіцяло неймовірний веселощі та "армагеддон" у палаті. Ми забували про крапельниці та відновлювали сили на цілий тиждень завдяки їхній енергії.

Вона пам’ятає, як вперше зустріла клоунів у лікарні - це сталося в серпні 2014 року.

Я сиділа в палаті, чекаючи на лаборантку, коли в кімнату увійшли двоє. Один із них був у яскравому білому халаті, і в мене в голові спливла думка: "Цікаво, лаборант? Але ж це чоловік... Що тут відбувається?" Я дивилася на них, як отара на нові ворота, зовсім не розуміючи, що коїться, і навіть не помітила, як лаборантка взяла в мене кров на аналізи. Після цього я з нетерпінням чекала на їхній прихід щотижня. І той момент, коли я вирішила стати лікарняним клоуном, також залишився в пам'яті - це сталося, коли Тьома і Тарас подарували мені маленьку іграшкову качечку з мильними бульбашками, яку можна вішати на шию. Тепер я ходжу з нею, як лікарняний клоун, по виходах в Інституті раку в Києві.

Олена за освітою вчитель української мови. Каже, що лікарняна клоунада допомагає їй у роботі корекційного педагога. Водночас досвід роботи з підлітками у дитячих таборах, наприклад, підказує теми для спілкування з юними пацієнтами у лікарні.

Враховуючи свій життєвий досвід, вона усвідомлює, через що проходять діти, які перебувають у лікарняних відділеннях.

Олена згадує: «У той момент я чітко усвідомлювала, які слова хотіла б почути, а які — ні. Мені завжди було неприємно, коли на мене дивилися з відчуттям жалю».

Для неї надзвичайно важливо, коли підлітки діляться своїми переживаннями в лікарні - вони розповідають про свої емоції, стосунки з іншими молодими людьми, а іноді й про проблеми булінгу.

Він також підкреслює, що медичні клоуни необхідні не тільки для дітей.

Ми вступаємо до лікарняних стін, і нам на зустріч виходить мама маленької пацієнтки з онкологічним захворюванням. Вона першою ділиться з нами сумною новиною: доньці знадобиться ампутація ніжки. Ми просто обіймаємо її в знак підтримки. Іноді, коли заходиш у палату, можеш почути плач дитини, а мама в розпачі намагається її заспокоїти, і в такі моменти вдається знайти слова, які заспокоять малечу. Є й мама, яка завжди запрошує нас у палату, адже там на нас чекають.

Олена, працюючи корекційним педагогом, не виступає перед своїми вихованцями у костюмі клоуна, проте вдається до технік клоунади. Наприклад, використання кульок чи мильних бульбашок завжди викликає захоплення у дітей. Це особливо важливо для малюків з розладами аутистичного спектра, яким необхідна додаткова мотивація під час занять.

- Вони люблять кульки, у мене є насос, є кулька, яку надуваю. Якщо вони не хочуть виконувати завдання, я помаленьку кульку здуваю. Якщо гарно попрацювали - отримують кульку як винагороду, - каже Олена.

Також я звертала увагу на реакцію своїх вихованців з ДЦП, які не можуть висловлюватися словами. Коли я створюю квіти з повітряних кульок і дарую їхнім матерям, я помічаю, як мами усміхаються, а очі дітей наповнюються радістю.

МИ ОДНІЄЇ КРОВІ

Міжнародний рух лікарняних клоунів заснував у минулому столітті американський лікар Панч Адамс. Є навіть фільм "Цілитель Адамс", який у школі лікарняних клоунів радять переглянути тим, хто долучився до спільноти.

До "Червоних носів" у Рівному серед медиків уже доєдналася сімейна лікарка Інна Романовська. Також у команді тепер дитячий хірург, завідувач хірургічного центру обласної дитячої лікарні Микола Поліщук.

- У цьому проєкті я ще вчуся, прийшов ось у школу. Я спостерігав за ними на декількох виходах і зрозумів, що мені теж уже пора, - пояснює пан Микола, який у медицині з 1990 року, а хірургом працює з 1997-го.

Пригадує, як вперше став свідком діяльності клоунів у лікарні під час чергування.

Раніше все виглядало так: лікарняний режим, чітко визначені години для відвідувань... І ось на сцену виходять креативні особистості, які руйнують застарілі стереотипи. Серед них були Артем, Тарас Обоїста та "Пончик". Спостерігаю, як щасливі дитячі очі світяться, коли вони знаходять спільну мову з малечою... Увечері мати залишається в лікарні з дитиною, занурена у власні думки та переживання, часто відчуваючи себе самотньою в своїй депресії. І в цей момент відчиняються двері, і вбігає група людей з іншого світу — світу радості та щирості. Це неймовірно! Діти оживають, а медперсонал, який за цілий день втомився від роботи, також отримує заряд енергії, — ділиться враженнями пан Микола.

Він підкреслює, що у "Червоних носах" зібралися особи, які, як у знаменитій історії про Мауглі, - "однієї суті": щирі, добросердечні та чесні волонтери, які знайшли своє покликання у служінні іншим. Його колеги-медики спершу сміялися, дізнавшись про його вибір стати лікарняним клоуном, але він вірить, що хтось із них також приєднається до цієї справи.

Особистість на зразок пана Миколи, який має певний авторитет, здатна своїм прикладом подолати "перешкоду". Нещодавно завідувачка ще одного відділення лікарні висловила думку: якщо Микола Федорович виступить у ролі клоуна, то вона неодмінно відвідає наступну школу, - поділився Артем.

Якщо Микола Поліщук тільки починає свою діяльність у "Червоних носах", то медичний капелан о. Юрій, відомий під клоунським ім'ям Пончик, та мобілізований військовий Володимир, якого кличуть Вовчик і який раніше займався бізнесом у медицині, вже більше десяти років є частиною цієї команди.

- Поки я тут, на місці, то знаходжу час для виходів, хоча тепер нечасто, на жаль. Але воно мені допомагає відволіктися він основної теми - війни, - каже Володимир.

Він ззовні - дуже серйозна людина, здається емоційно стриманим.

- Коли вдягаєш "носика", ти вже не є тією людиною, якою був, - ти перевтілюєшся, - відповідає Володимир на мої слова про "серйозного".

Розповідає, як під час вистави в палаті створює справжню магію, а вийшовши, знявши "маску", бачить, як дитина проходить повз у коридорі, навіть не впізнаючи його.

Додає, що разом із ним та отцем Юрієм у спільноту прийшли ще четверо чи п'ятеро людей, але лишилися вони двоє. Називає цю місію служінням, якого потребує.

Ці 2-3 години, проведені в лікарні, — це найменше, що ти можеш пожертвувати. Вийшовши з медичного закладу, ти повертаєшся до своєї родини і займаєшся звичними справами. Але є люди, які змушені залишатися в лікарні місяцями, а іноді роками переживаючи складні часи.

Отець Юрій і в медичному капеланстві (у нього напрям - саме дитяча медицина) багато використовує з клоунської практики.

Я взаємодію з дітьми, як священник, але при цьому застосовую прийоми з лікарняної клоунади. Можу демонструвати фокуси, а також спілкуватися та жартувати з ними.

Каже, що керівництво церкви ставиться до таких методів із розумінням.

Ну, існують священники, які займаються бджільництвом, є байкери й будівельники, тож чому б не бути й священнику, як я? Головна мета капеланства полягає в тому, щоб надавати увагу тим, хто цього потребує, відповідно до своїх можливостей. Керівництво з самого початку знало, що я працюю як лікарняний клоун, і вони раді, що в нашій єпархії єдиний такий священник в Україні.

Отець Юрій із гордістю згадує про своє вінчання молодого чоловіка, який в дитинстві, вісім років тому, вперше зустрів його в ролі клоуна в лікарні.

- Він став дорослим і приїхав спеціально, щоб одружитися зі мною, - ділиться о. Юрій.

Показує фотоархів у мобільному. Далі ділиться історіями про свою роботу медичного капелана. Про хлопців із психоневрологічного диспансеру - вони дуже чекають на нього, щоб помолитися разом і поспілкуватися. Про дорослу лежачу хвору - її вивезли на вулицю, щоб вони разом просто пускали мильні бульбашки. А ще демонструє світлини з будинку престарілих - літні люди дуже тішилися і мильним бульбашкам, і повітряним кулькам.

Отець Юрій ділиться історією про малюнок, що його подарувала п'ятирічна дівчинка, яка бореться з онкологічним захворюванням. Для неї він став не лише священником, а й другом, а також клоуном у лікарні.

Щодо свого "арсеналу" він ділиться секретом: прості фокуси є найосновнішими. Чим легший трюк, тим цікавіший — дитина повинна його зрозуміти та розкрити, тоді вона буде в захваті.

На початку своєї кар'єри я був дуже серйозним і не зовсім усвідомлював, як все влаштовано. Але з часом я зрозумів: потрібно дозволити дітям гратися з тобою! - сміючись, розповідає він про те, як одна маленька пацієнтка лікарні з великим захопленням розмальовувала його мамину помаду.

У поранених військовослужбовців показники кордонів є підвищеними.

У спільноті доступ до медичних закладів, де проходять лікування поранені військові, - за клоунами.

- Вирішили, що так простіше, бо не будеш же щоразу пояснювати, що наші хлопці з клоунськими носами теж уже своє відслужили чи служать, - пояснює Наталія.

Артем згадує, що "Червоні носи" вперше відвідали Одеський військовий госпіталь ще в 2015 році.

Нас запросили на фестиваль "Комедіада", де ми мали можливість пройти повз палатки з пораненими. Жодного разу не відчував такого страху, але ми вирішили продовжити. Виявилося, що дорослі — це лише великі діти. Пізніше ті хлопці знайшли нас у Facebook і написали, що завдяки нашій підтримці їм вдалося впоратися з негативними емоціями, які вони зазвичай виводили на своїх близьких і медиків. З деякими з них ми досі підтримуємо зв’язок: хтось повернувся до служби, а хтось обрав інший шлях, — ділиться Артем.

Наталія додає, що робота на виходах у паліативне відділення, де отримують допомогу й підтримку дорослі пацієнти на останніх стадіях невиліковних хвороб, не відрізняється від роботи в дитячих відділеннях лікарень. Інша справа з пораненими військовими - у тих, хто воював, вищі особисті кордони. Каже, бувало таке, що й "посилали" її.

- Проте, коли я вдягаю "носик", я перетворююсь на Кіку. І якщо мене відправляють кудись подалі, я не відчуваю образи, а відчуває її, так я це сприймаю... - розповідає Наталія.

Вона зазначила, що у взаємодії з пораненими військовими ключовим є дотримання регулярності: якщо ти щотижня займаєшся цим, то в палаті, де перебуває шестеро людей, напевно знайдеться хоча б один, з ким ти вже стикалася під час попередніх візитів.

Всі інші можуть повернутися до тебе спиною або вийти, ніби кажучи: "Ми що, діти?" Але ми просто підходимо до тих, кого вже зустрічали раніше. І наступного разу вони самі запрошують нас у палату та пригощають шоколадом. Головне - уникати агресивного підходу, проте й не шкодувати, не приходити з наміром "робити добро". Волонтерів вистачає, двері завжди відкриті. Принесли торт, і питають: "Чому ви не радієте?" Але зараз цьому пацієнтові торт не потрібен; він хоче просто сховатися під ковдрою і мовчати. Не турбуйте його кілька днів, - ділиться Наталя.

Вона стверджує, що хлопці жартують на різні теми: про війну, росіян і навіть про травми.

- Ми не починаємо самі, але коли вони між собою розказують, хто шустріший - "чи я на костилях, чи ти на візку", - тоді ми підключаємося.

Наталя вже встигла знайти друзів серед тих, хто отримав травми і лікувався на Рівненщині. Серед них є доброволець з Полтави на ім'я Олег Мажара (позивний Мажор), який служив у 72-й бригаді "Чорних запорожців". Він отримав серйозне поранення, коли осколок пробив його тіло і вразив частину спини. У лікарні Олег провів цілих рік і вісім місяців.

Я вперше зустрів лікарняних клоунів у вихідний день, коли в лікарні не було жодних операцій і всі насолоджувалися відпочинком. І раптом вони з'явилися - демонструють фокуси, кидають повітряні кульки, справжнє свято вийшло в цю суботу! Реакції були різні: деякі колеги могли здивуватися, інші сміялися. Але варто відзначити, що після знайомства всі почали чекати їх повернення, телефонувати, запитувати, коли вони знову завітають, - ділиться спогадами Олег.

У "Червоних носах" вірять, що рух лікарняних клоунів буде лише зростати, залучаючи нових волонтерів. Основним нашим капіталом є саме люди. Все можна знайти, але без активних учасників жодна справа не зможе функціонувати.

Ірина Староселець, Рівне

Фото надала ГО "Лікарняні клоуни "Червоні носи"", м. Рівне