Історик Анатолій Подольський стверджує, що сталінський режим також несе частину відповідальності за Голокост, здійснений нацистами.

Щорічно 27 січня відзначається Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту, приурочений до дня звільнення в'язнів нацистського концтабору Аушвіц у польському Освенцимі в 1945 році. Цей день присвячений вшануванню пам'яті мільйонів євреїв та інших осіб, які стали жертвами нацистського терору, з метою збереження пам'яті про цю трагічну сторінку історії та запобігання подібним жахіттям у майбутньому. Про Голокост, радянську цензуру та сучасну агресію Росії проти України розповів історик Анатолій Подольський у інтерв'ю для РБК-Україна.

У період Другої світової війни нацистські режими разом із своїми союзниками та колабораторами влаштовували жахливі розстріли та жорстокі вбивства євреїв у численних населених пунктах, що перебували під окупацією в Східній Європі. В умовах гетто, трудових і концентраційних таборів, а також під час масових страт, загалом загинуло близько 6 мільйонів євреїв.

Історія трагедії Голокосту в Радянському Союзі залишалася в тіні: антисемітизм був настільки поширеним, що євреям доводилося змінювати свої прізвища, відмовлятися від рідної культури та мови, а також остерігатися відкрито згадувати про своє походження.

Історію Голокосту на теренах України почали вивчати тільки за моменту набуття незалежності. За роки досліджень відомо, що під час нацистської окупації в роки Другої світової в межах сучасних кордонів України - від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя - загинуло близько 1,5 мільйони єврейських чоловіків, жінок, дітей.

У період Голокосту люди гинули лише через те, що були євреями, лише за те, що їхній стиль письма відрізнявся, і що вони носили капелюхи в ситуаціях, коли християни їх знімали. Такі слова виголошує історик і керівник Українського центру дослідження історії Голокосту Анатолій Подольський.

У розмові з РБК-Україна він згадав про свою родину та трагедію в Бабиному Яру, де загинули його близькі. Також він поділився думками про те, як новий контекст сучасної війни України проти російських загарбників впливає на сприйняття злочинів нацизму.

Анатолію, в якій мірі вивчена історія Голокосту через призму статистичних даних? Чи є суттєві відмінності в оцінках кількості євреїв, яких знищив нацистський режим?

Голокост, Голодомор, а також злочини, вчинені сталінським, комуністичним і нацистським режимами проти України та європейської спільноти, включаючи єврейську громаду, почали отримувати належну увагу в Україні лише після здобуття суверенітету та незалежності. Історія українських євреїв є невід'ємною частиною української історії, і її слід сприймати в контексті загальної історичної спадщини.

Щоб зрозуміти жахи, які відбувалися, ми досліджуємо життя військовополонених, примусових робітників, а також тих, хто пережив окупацію, включаючи українців, євреїв та представників інших народів. Це трагічна історія України минулого століття, що відображає долю народу, позбавленого державності. Як бездержавна нація, ми вели боротьбу під гнітом радянського режиму та нацистської влади. Отже, це невід'ємна частина історії нашої країни під час Другої світової війни.

Українська історіографія почала активно розвиватися після 1991 року. Протягом цього часу було досягнуто значних успіхів: з'явилися регіональні дослідження, присвячені пам'ятним місцям та масовим похованням, а також роботи, що висвітлюють історії Праведників народів світу і особисті біографії окремих людей.

Ведуться дисертаційні дослідження, публікуються збірники документів, існують установи та спеціалізовані журнали, які досліджують цю тему в контексті історії України, що є близькою і знайомою. Українські євреї, як і інші народи, становлять невід’ємну частину нашої культурної спадщини. Ці люди прожили тисячі років на цій землі, і на цвинтарях спочивають численні покоління.

В гетто, трудових і концентраційних таборах а також під час масових страт на місцях загинуло близько 6 мільйонів євреїв (фото: wikipedia.org)

Щодо цифр - стільки людей було вбито під час Голокосту, Голодомору, в ГУЛАГу. Стільки людей було вбито диктаторськими режимами і, на жаль, ми не поновимо імена всіх.

Як результат понад 30 років досліджень української та зарубіжної історіографії, ми можемо обережно казати про близько півтора мільйони єврейських жінок і дітей та чоловіків, які загинули в роки нацистської окупації України під час Другої світової війни - окупації 1941-1944 років в сучасних кордонах України: від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя.

Єврейські громади зазнали повного знищення, а їхні члени гинули не через опір режиму або інакші політичні погляди. Вбивства відбувалися виключно через те, що людина була євреєм. Лише тому, що вони писали справа наліво або носили капелюхи в тих місцях, де християни їх знімали. Це була страшна антисемітська політика Третього Райху, яка була впроваджена на державному рівні.

У нацистській Німеччині та під час її окупації інших країн, ті, хто займався переслідуванням євреїв, отримували вигоду та підтримку. Водночас, люди, які намагалися врятувати євреїв, піддавалися репресіям і навіть знищенню з боку нацистського режиму.

- Які єврейські громади в Україні найбільше постраждали?

В Україні найбільші єврейські спільноти зосереджувалися у Львові, Одесі, Дніпропетровську, Харкові та Києві. На жаль, багато з цих громад були знищені. Бабин Яр став символом не лише місця масових розстрілів, але й трагічної долі єврейського населення по всій країні.

На сьогоднішній день дослідники стверджують, що в Україні зафіксовано приблизно 2 тисячі місць масових поховань євреїв, які стали жертвами нацистської окупації. Це означає, що такі місця, як "Бабин Яр", розташовані по всій території країни. Євреїв із західних регіонів України депортували до таборів смерті, створених німецькими окупантами на польських землях, де вони знаходили свою загибель. Саме тому ми маємо справу з такою значною статистикою.

Через вбивства євреїв нацистами по всій Україні багато містечок залишилися без єврейських громад. Тому що в усіх громадах на момент приходу в Україну Вермахту і СС, були вбиті люди, які тут залишалися.

Однак завдяки українцям, які надавали допомогу євреям, своїм сусідам і співмешканцям, люди змогли вижити під час нацистської окупації – завдяки Праведникам народів світу. Вони залишилися живими завдяки неєвреям, котрі жили на українських теренах – українцям, полякам та іншим, які рятували їх, ставлячи під загрозу власне життя.

Євреї змогли зберегти свої життя завдяки Праведникам світу, які, ризикуючи власною безпекою, приймали їх під свій захист, - Анатолій Подольський (фото: надане співрозмовником)

В Східній Галичині, на Львівщині, Франківщині, Тернопільщині, в Дрогобичі були великі єврейські громади. Когось вбивали на місцях в гетто, когось депортували до таборів смерті Белжець, до таборів смерті Собібор. Близько 400 тисяч євреїв Східної Галичини загинули. На Волині - в Луцьку, Рівному і всіх містечках регіону, загинули близько 120 тисяч людей. Плюс - у великих містах.

Загалом людині важко усвідомити такі величезні цифри. Нам в Україні не важко, бо в нас триває вже одинадцятий рік війни, третій рік повномасштабної, коли клятий російський ворог знищує громадян України за те, що ми громадяни України. І ми знаємо, що це таке. Зараз бачимо таку саму ненависть російського політичного режиму до української державності, до української культури, як у нацистів була ненависть до єврейської етнічної спільноти.

Люди так влаштовані, що краще відчувають трагедії не через цифри, а через персональні історії. На жаль, ми рідко відвідуємо на цвинтарях могили наших близьких, не кажучи про людей, яких ми ніколи не знали. І коли ми чуємо величезні цифри, то хочемо від цього кудись сховатись. А коли ми чуємо конкретну історію людей і родини, тоді співчуття стає більш глибоким, персональні історії сприймаються більш емоційно і близько.

Чи не згадували ви про історика Ярослава Грицака, який зазначив, що після Другої світової війни Львів зазнав змін, адже нацистські окупанти знищили місцеву єврейську громаду?

Так, це питання вже обговорювали я, пан Ярослав та інші історики. Протягом століть польська та єврейська громади співіснували з українською, але на це мали вплив Гітлер і Сталін. Поляки, євреї та українці піддавались депортаціям. З 1939 року, коли "совєти" захопили східну Галичину, до 1941 року всі ці спільноти зазнали репресій з боку радянської влади.

З 1941 року, після масових вбивств і депортацій євреїв Галичини в табори смерті, їх присутність у цьому регіоні фактично зникла. Протягом наступних десяти років після війни НКВС жорстоко переслідували українських повстанців на цих землях. У результаті, ці території були заселені так званими "радянськими людьми".

Обличчя Галичини, зокрема Львова, зазнало значних змін після Другої світової війни. Єврейська спільнота, яка колись була невід’ємною частиною цього регіону, практично зникла. Сьогодні важливо зберігати культурну та матеріальну спадщину, літературу і культурні пам’ятки, які свідчать про внесок євреїв в історію цієї місцевості. У цій частині світу їдиш існував поряд з українською та польською мовами, слугуючи засобом творчого вираження — вірші, зізнання у коханні та повсякденне спілкування відбувалися саме цією мовою.

Радянських військових, які потрапили в полон, змушують закопувати братську могилу після масового розстрілу в Бабиному Яру 1 жовтня 1941 року (джерело: wikipedia.org).

Саме через вбивства євреїв, мова їдиш сьогодні не використовується в повсякденному спілкуванні. Сучасні українські євреї, які були асимільовані під впливом радянського комуністичного режиму, також пережили втрати в культурному житті, подібно до кримських татар і українців.

Після війни українські євреї відчували страх зберігати свою мову. Вони намагалися відсторонити своїх дітей від цієї культури, адже усвідомлювали, що Москва не дозволяє нікому вільно дихати, так само як і зараз, під час нашої бесіди.

Чому під час існування Радянського Союзу трагедія Бабиного Яру залишалася у тіні? Це були злочини, скоєні їхніми ворогами - нацистами.

Це важливе питання. Ми звикли до свободи думки та вираження своїх поглядів, проте комуністична диктатура була не менш жахливою, ніж нацистська. Чому про це мовчали? Справа в тому, що антисемітизм і українофобія були характерними рисами радянського режиму, і ці ж тенденції спостерігаються і в сучасному путінському режимі.

Антисемітизм також існував у СРСР. У нацистській Німеччині ця ненависть проявлялася відкрито: Гітлер прямо заявляв про свої наміри знищити євреїв, що стало державною політикою. В СРСР антисемітизм був прихованим, латентним, подібно до українофобії. Комуністичний режим не визнавав особистості, а людське життя не мало жодної цінності. Наразі в Україні життя людини вважається важливим, і ми боремося за ці цінності.

Сталінська політика забороняла виокремлювати євреїв серед жертв всіх радянських громадян. Я пам'ятаю той час і знаю, як у єврейських сім'ях остерігалися обговорювати Бабин Яр, голод або арешти. Це був стиль комуністичного режиму — обманювати. Сьогодні в Росії ситуація схожа: брехня панує від ранку до вечора.

Гебельс казав: брехня, сказана сто разів, стане правдою. І це зразок для російської антилюдської пропаганди, жертвами якої є сьогодні ми. Так само брехали про Голокост. Було визначено Сталіним не казати про долі євреїв. Замовчували і про долю військових полонених, долю ромів, примусових робітників. Цілі групи людей були викинуті з совєтської культури пам'яті.

У книзі "Життя і Доля" Василь Гроссман ще в 60-ті років писав, що радянський режим і нацистський є абсолютно однаковими. А автору книги "Бабин Яр" Анатолію Кузнєцову під час розстрілів євреїв було 13-12 років, він жив неподалік. Він ходив і бачив, як людей розстрілювали. Як розстрілювали тих, з ким він вчився. Це був жах. Але він пам'ятав і жах голоду 30-х років.

У часи радянської влади його твір зазнав жорстокої цензури: всі згадки про злочини НКВС були безжально вирізані. Кузнецову не пробачили його втечу до Великої Британії в 1969 році, де він надавав інтерв'ю та відкрито говорив про злочини комуністичного режиму. Я переконаний, що радянські спецслужби, безумовно, довели його до загибелі.

"Селекція угорських євреїв в Аушвіці-ІІ-Біркенау, що розташований на території Польщі, окупованій Німеччиною, відбувалася в травні-червні 1944 року, в останній стадії Голокосту (фото: wikipedia.org)"

Трьох ваших родичів також стратили в Бабиному Яру, але в сім'ї за часів радянської влади про це також не обговорювали? Які у вас спогади про ті роки?

Моє дитинство припало на початок 1970-х років. Мій батько пережив війну, і я став останньою дитиною в родині. У спогадах я бачу своїх батьків вже сивими. Я навіть розповідав синові, що в дитинстві не мав молодих батьків. Коли я пішов до першого класу, моєму батькові було вже 55 років. Моя мати та дві сестри батька загинули в Бабиному Яру.

Отже, я ніколи не зустрічав свою бабусю та двох тіток у реальному житті, лише на знімках. У нашому домі це питання завжди викликало страх, і я залишався в невіданні. Я також не піднімав цю тему в публічному середовищі — в школі, серед товаришів чи в університеті.

Це був конфлікт між офіційною та особистою пам'яттю. Офіційна версія історії обмежується лише Октябрською революцією та битвою під Сталінградом, тоді як родинна пам'ять несе в собі згадки про Голокост, Голодомор та інші страшні злочини. Я поступово усвідомив, що в підлітковому віці жив у світі обману. Сьогодні важливо усвідомити, що Росія, ведучи сучасну війну, прагне повернути нас у темні часи Сибіру, ГУЛАГу та концтаборів, намагаючись заново нав’язати нам брехню.

Злочини комуністичного режиму, на відміну від нацистського, не були засуджені світовою спільнотою, тому непокаране зло повертається. А потім я побачив, що доля моєї родини - це типова доля єврейських родин того часу, коли людей відлучали від власної культури, примушували мовчати.

Хочу підкреслити, що комуністична диктатура Сталіна також несе частину відповідальності за Голокост, вчинений нацистами проти євреїв. В чому полягає ця відповідальність? Протягом 1939-1941 років, на початку Другої світової війни, радянська пропаганда замовчувала злочини нацистського режиму щодо євреїв у Німеччині, тодішній Чехословаччині, Австрії, Польщі та в інших країнах, які опинилися під німецькою окупацією. В усіх цих місцях євреї були першими жертвами жорстоких дій окупантів. Газета "Правда" протягом двох років не згадувала про ці події.

Це означає, що євреї та українці в Києві та по всій Україні не мали уявлення про те, що їх чекає. Вони не усвідомлювали, що як тільки німецькі війська увійдуть в їхні території, їхнє життя буде під загрозою. Тому замовчування про німецькі злочини, яке практикував сталінський режим, можна розглядати як співучасть у Голокості. Протягом перших двох років Другої світової війни СРСР під керівництвом Сталіна та гітлерівська Німеччина були союзниками, що стало початком конфлікту. Варто це пам’ятати.

Родина Подольських, орієнтовно 1935-1936 роки

Після завершення Другої світової війни, коли завдяки мільйонам загиблих СРСР став одним із переможців, комуністичний режим мав бути притягнутий до відповідальності поряд з нацистами, але цього не сталося. Внаслідок цього єврейська громада опинилася під впливом прихованого радянського антисемітизму. Люди остерігалися відвідувати місця, де загинули їхні рідні, і уникали обговорення цих тем із дітьми. Навіть у 1991-1992 роках мої близькі відчували страх перед такими відвідинами.

На початку 90-х років минулого століття в архівах були виявлені документи, які свідчили про те, що міський партійний комітет видав розпорядження внутрішнім військам міліції заборонити "особам єврейської національності" наближатися до території Бабиного Яру.

У 1974 році я разом із батьком намагався потрапити туди, але нам заборонили доступ. Я був ще дитиною і не міг зрозуміти, чому це сталося. Тільки перед його смертю батько розповів мені про ті події. Тоді люди приходили туди, немов на кладовище, щоб вшанувати пам'ять своїх рідних – батьків, сестер, братів, чоловіків і дружин, дітей. Проте радянська міліція заважала їм це робити. Батькові також не дозволили відвідати місце, де спочивала його мама.

Як змінилися методи вивчення Голокосту в умовах сучасної повномасштабної війни?

Сьогодні ми не можемо обговорювати цю тему так, як робили це до 24 лютого 2022 року. Перед нами вчителі, які пережили окупацію, російські тюрми та втечу з прифронтових районів. Тепер, коли ми розповідаємо про те, як євреї виживали в гетто під час нацизму, наші слухачі мають свій власний досвід, пов'язаний із виживанням під російською окупацією. Тому ця тема набуває особливої актуальності в сучасному контексті.

Бажаю також підкреслити, що наша історія є спільною, і Голокост – це не лише виклик для єврейського народу, а й частина історії всієї України. Раніше наш центр реалізовував проекти, такі як "Захистимо пам'ять" та "Мережа пам'яті", в рамках яких ми встановлювали пам’ятники жертвам Голокосту у Вінницькій, Житомирській, Волинській, Рівненській та Львівській областях.

Запам'яталася історія, яку я почув 10 років тому від старих людей в селі Вахнівка Липовецького району Вінницької області. Там єврейське кладовище. На момент приходу в це село німців, в ньому жило близько 800 євреїв, майже всіх вбили.

Після розстрілу на місці залишилися абсолютно голими двоє чоловіків єврейського походження. Вони змогли дістатися до найближчого села, де їх прихистили, проте попередили, що на ніч їм потрібно буде піти. Адже якщо б у будинку виявили єврея або єврейку, це могло б призвести до загибелі всіх, хто там перебував. Тому цим чоловікам надали їжу та одяг, який належав тим, хто помер від голоду в Вахнівці десять років тому, у 1932 році. Тоді єврейські сім'ї рятували українських людей від голодної смерті.

Отак в одязі людей, які намагалися вижити під час Голодомору, рятувалися люди вже під час Голокосту. Тому так цінують у світі Праведників народів світу, які, попри небезпеку для себе, рятували життя інших.

Комуністична сталінська диктатура також відповідальна за Голокост, який вчинили нацисти проти євреїв, переконаний історик (фото: надане співрозмовником)

Кілька років тому я записав історію родини Волошиних, які мешкали в Києві на Куренівці. Поруч, на розі вулиці Петропавлівської, встановлено пам'ятник Анатолію Кузнецову. Це був той час, коли Київ ще зберігав атмосферу маленьких хатинок, і я мав можливість спостерігати за цим на початку 70-х років. Дві молоді сестри вирушили до Яготина, що розташований за 90 кілометрів від столиці, де й прожили решту свого життя. Протягом всього цього часу вони так і не відкрили свою єврейську ідентичність.

Вони пішли з життя, приховуючи свої справжні прізвища, і в Яготині їх знали як українських жінок. Все своє життя вони жили в страху перед Бабиним Яром, і ніколи, ні в 1991-му, ні в 2001-му, ні до самої смерті, не розповідали про своє єврейське походження. Це є наслідком злочинної діяльності держави, коли система стає репресивною та диктаторською. Сьогодні ми, здається, відчуваємо це найбільше у світі, адже російські окупанти присутні на нашій землі. Тому ми повинні боротися, щоб не стати їхніми жертвами.