У нас немає інших людей, потрібно підтримувати своїх: розповіді з "військового" міста Звягель.

Знизити рівень стресу за допомогою водних процедур: безкоштовний басейн у дитячому садку.

Доведено, що плавання допомагає зняти стрес і зменшити тривожність й депресію. У садку "Центр розвитку дитини "Дельфін" є басейн, де плавають усі охочі вихованці дитсадків громади з чотирирічного віку. Безкоштовно. За графіком: двічі на тиждень, у дні, коли немає фізкультури.

Зображення: Микола Дзюба

"Дельфін" було зведено три десятиліття тому за проектом з Болгарії. Раніше купатися в цьому басейні можна було лише в опалювальний сезон. Чим нижча була температура на вулиці, тим комфортнішою ставала вода всередині.

Після кількох років простою басейн нарешті відновив свою діяльність навесні цього року. Тепер діти мають можливість плавати в будь-який час. Завдяки підтримці благодійників тут були встановлені сонячні панелі, сушарки та інші необхідні елементи.

"Санепідемстанція проводить контроль якості води у нас щотижня, беручи проби. У нас також впроваджена система очищення води. Температура у басейні підтримується на рівні не нижче 27°", -- ділиться Світлана Марчук, вихователь-методист "Центру розвитку дитини 'Дельфін'".

До обіду сюди приїжджають діти з довколишніх садків, а по обіді займаються дошкільнята центру.

Зображення: Микола Дзюба

Заняття тривають по півгодини, а кількість дітей у групі не перевищує десяти. "У цьому середовищі малюки відчувають спокій і радість. Я помітила, що ті, хто займається плаванням, стали менш тривожними", -- ділиться своїми спостереженнями Катерина Вініченко, практичний психолог Центру.

Тривожність може виникати з різних причин. Це можуть бути звичайні дитячі переживання, такі як пристосування до садочка, а також наслідки стресових ситуацій. Серед 94 вихованців "Дельфіну" є внутрішньо переміщені особи, у яких виникають тривожні стани, що можуть бути незрозумілі для інших дітей. Крім того, серед вихованців є й чимало дітей військовослужбовців.

У числах: більше 70 дітей дошкільного віку з 300, які користуються послугами басейну в громаді, офіційно отримали відповідні документи.

Зображення: Микола Дзюба

Басейн сприяє і фізичному розвитку. У садку є діти на інклюзивному навчанні. Вони плавають окремо з фізінструктором. "Їх неможливо з води винести, такі щасливі, -- усміхається Світлана Марчук. -- Реабілітолога в закладі немає, тож це для них уже великий плюс".

В кожній інклюзивній групі дитячого садка працюють асистенти вихователя, а діти отримують підтримку від логопеда та практичного психолога, зазначає заступник директора з виховної роботи Центру розвитку дитини "Дельфін". Вона відзначає, що є випускники, які продовжують навчання в інклюзивних класах шкіл: "Це свідчить про виконану значну роботу, адже діти розвиваються поруч з однолітками". Фахівці інклюзивно-ресурсного центру вже підтримують їх у цьому процесі.

Психологиня Катерина Вініченко зазначає, що її вихованці особливо обожнюють кінетичний пісок і пісочниці в її кабінеті, як з підсвіткою, так і без: "Це приносить їм величезне задоволення. Вони занурюються у свій власний світ. Класична, заспокійлива музика звучить у мене фоном, і коли її не чути, діти запитують, чи є проблема, -- сміється вона. -- Відповідаю, що ні, просто вмикаємо знову". Катерина працює як з дітьми, так і з їхніми батьками, а також з педагогічним колективом: "Ми організовуємо тренінги для вчителів два-три рази на рік, оскільки їхній емоційний стан завжди впливає на наших дітей".

Зображення: Микола Дзюба Терапевтичні ігри й іграшки для школярів

Школярі теж потребують психологічної підтримки. Тим паче, що половина з них -- з родин військових.

Практична психологиня Наталівської гімназії та лідерка професійної спільноти психологів закладів освіти Звягеля, Тетяна Ткачук, зазначає, що в порівнянні з періодом до вторгнення, діти сьогодні демонструють підвищений рівень тривожності, особливо серед учнів молодших класів.

Батьки скаржаться на те, що їхні діти часто відмовляються йти до школи через страх залишити маму. Це стосується як учнів першого, так і другого чи третього класу. Вплив повітряних тривог також негативно позначається на їхньому емоційному стані.

Зображення: Микола Дзюба

У Звягелі функціонує психологічна служба, спрямована на підтримку ментального здоров'я учасників освітнього процесу та подолання негативних наслідків війни. Простими словами, команда психологів об'єднала свої зусилля, щоб надати допомогу людям у складні часи війни.

Наприклад, мали хібукі-терапію для дітей, яку підтримав американський фонд. Це іграшкова м'яка собачка, розроблена психологами. Допомагає проживати травму на рівні тіла. Лапки хібукі можуть обіймати людину і так заспокоювати. Її вплив бачать і психологи, і батьки.

Зображення: Микола Дзюба

"Істеричних спалахів стало менше. Вона почала більше відкриватися своїм одноліткам. Куди б ми не вирушали, наш чотирилапий друг завжди супроводжує нас, -- ділиться одна з мам учнів Гімназії № 7. -- Для дитини це велика підтримка, адже песик став її найкращим товаришем. Те, що вона соромиться висловити нам, може легко сказати своєму улюбленцю. Терапевтичний підхід виявився дуже ефективним."

У 2023 році два класи цієї гімназії отримали хібукі, як зазначає практична психологиня закладу Людмила Примак: "Ці іграшки є корисними не лише під час тривог, але й у процесі навчання. Стрес негативно впливає на когнітивні здібності, що ускладнює дітям концентрацію. Хібукі приносить радість і дарує обійми. Коли поруч є терапевтичний друг, дітям легше справлятися зі своїми емоціями, особливо в навчальному процесі".

Зображення: Микола Дзюба

Зображення: Микола Дзюба

Психологи зазначають, що їхня діяльність постійно перебуває в русі: одні проєкти доходять до логічного завершення, в той час як інші тільки починають свій шлях. Наприклад, вони брали участь у ініціативі, організованій американським фондом у партнерстві з Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича. У рамках цієї програми вони пройшли спеціальне навчання, використовуючи унікальний посібник, розроблений Нью-Йоркським університетом медицини катастроф і надзвичайних ситуацій.

"Вона адаптована для українських реалій. Читаючи книгу з дітьми і дорослими, можна пропрацювати багато ситуацій, як діяти. Там є орієнтири", -- додає Примак. Зараз у них буде проєкт "Тедді-терапія". Американський фонд надаватиме іграшкових ведмедиків Тедді, і через спеціальні методики дітям допомагатимуть працювати зі своїм тілом й емоціями. Адже учні проєктують емоції на іграшки та ведуть діалоги з ними.

Зображення: Микола Дзюба

Психологи відзначають збільшення кількості випадків серйозних психологічних розладів серед підлітків, які стикаються з психологічними труднощами. Дану ситуацію контролюють професіонали. Молодь отримує як психологічну, так і медикаментозну допомогу.

Крім роботи з дітьми, психологи міста також надають підтримку дорослим, ділиться інформацією Примак:

Ми працюємо з батьками, бо батьки -- основа стійкості для дітей. Коли на консультації мама і дитина, часто в дитини бачу дорослий погляд, а мама в сльозах. І діти тоді хочуть ніби маму захистити. Дорослі не витримують, і дитина ніби бере на себе роль захисника. Це занадто для дитячої психіки.

Людмила зазначає, що для батьків учнів усіх навчальних закладів міста, від дитячих садків до шкіл, було проведено місячний марафон підтримки. Психологи підготували короткі матеріали та інтерактивні кнопки, які щоденно розповсюджувалися у всіх доступних групах батьків та осіб, причетних до цього процесу.

Наприклад, одна кнопка вела на відео платформи "Ти як?", інша -- на дошку Padler, де можна було писати рефлексії всім батькам. На марафоні батьки могли записатися до будь-якого психолога на індивідуальні зустрічі, не лише зі своєї школи чи садка. Так до Людмили звернулася дитина з іншої школи.

Підтримка своїх. Сім'ї загиблих героїв.

Алея пам'яті героїв у Звягелі вшановує вже понад 200 загиблих військових. Вона поступово розширюється. Серед них є й Сергій Малий, який добровільно пішов на фронт ще у 2014 році. Тоді його сина Миколу мобілізували. Тато-медик, який працював у місцевій лікарні та викладав у медичному навчальному закладі, вирішив також стати на захист батьківщини і звернувся до військкомату. Його бажання полягало в тому, щоб служити поруч із сином.

Зображення: Микола Дзюба

"Сказав: якщо з ним щось станеться, собі не прощу", -- пригадує його дружина Ірина. Став начмедом батальйону. Вони були в Херсонській області, Волновасі, Гранітному. Отримав травму. Сергія пробували витягнути у шпиталях, оперували. Але він, пригадує Ірина, уже розумів результат:

Посадив мене: "Я вже йду, мене вже немає. Ти заспокойся і послухай. Ти лишаєшся. Вчися жити без мене. Гляди себе і не запускай, щоб ти мені завжди красивенька ходила.

Коли він пішов з життя, Ірина не могла поділитися своїми почуттями, тримаючи все в собі. Вона не була готова розкриватися. Проте незабаром вона відвідала групу підтримки для ветеранів АТО та їхніх сімей, де почала повільно розповідати про свого чоловіка. А після цього розпочалося повномасштабне вторгнення.

Її син Микола знову вирушив на фронт, цього разу в районі Куп'янська. "Це його рішення. Моя роль – лише молитися", – зізнається Ірина. Вона також намагається допомагати іншим у міру своїх можливостей. Розповідає, як після втрати Сергія її син надихнув її на вступ до університету для здобуття ще однієї вищої освіти. Крім того, він спонукав її до створення громадської організації "Родина Героїв".

Зображення: Микола Дзюба

Ірина разом з іншими допомагає родинам військових -- мамам, дружинам, татам, дітям -- почати жити після втрати: "Ми не чекаємо, щоб нам хтось щось приніс. Там на якусь екскурсію домовимось автобусом поїхати, там на ще щось. Виїжджаємо з міста, можемо там посміятись, поплакати, і ніхто не буде на нас оглядатися".

У міській раді реалізується програма підтримки сімей подібного типу. Ірина з вдячністю говорить про директорку міського центру соціальних служб Олену Котову, яка стала для неї "справжнім рятівником": "Я можу зайти до неї, поговорити кілька хвилин і продовжити свій шлях. Вони в курсі всіх подій та проблем, з якими стикаються люди".

Олена Котова ділиться інформацією про те, що з 2014 року в громаді активно працюють з родинами загиблих. Вони проводять різноманітні заходи, майстер-класи та екскурсії, особливо для дітей. Для залучення родин організовували телефонні дзвінки з запрошеннями. Сьогодні для цього створена спеціальна група в Viber.

"Коли відбувається поховання, ми зв’язуємося з родиною на другий або третій день. У нашій громаді на поховання виділяють 30 000 грн, але не всі про це поінформовані. Ми пояснюємо, яку підтримку можемо надати. Запрошуємо їх до нас для обговорення. Оцінюємо потреби родини та готові допомогти їм звернутися до Пенсійного фонду, а також відвідати ЦНАП та інші установи", – ділиться досвідом Котова.

Згадує, що на початку центр зосереджував свою увагу на дружинах і дітях загиблих військових, а батьківські родини не були особливо активними у спілкуванні. Тоді у центрі вирішили організувати першу екскурсію до Луцька – саме для батьків. Під час подорожі родини почали знайомитися та спілкуватися. Це стало важливою частиною процесу зцілення, адже найкраще підтримують і розуміють одне одного ті, хто пережив спільну втрату.

Центр активно підтримує їх, організовуючи різноманітні заходи з психологами — як групові, так і індивідуальні сесії. Також є співпраця з управлінням культури, яке постійно надає квитки на концерти, що відбуваються в громаді.

"В одному з міст сталося так, що допомога приходить з усіх боків," -- ділиться психологиня Ольга, мати загиблого воїна Сергія Якубовича.

Зображення: Микола Дзюба

Спогади про нього також залишили свій слід на Алеї. Сергій вирушив на фронт з самого початку вторгнення. Його батько боровся ще в період АТО. "Син запитував: 'Що я зможу розповісти дітям після війни? Що я просто сидів удома?'" – згадує Ольга. Він закінчив військову кафедру та став лейтенантом.

Він загинув у тому ж місці, де нині служить його батько — на Харківщині, ставши живим щитом для свого товариша. Батько не залишив лави військових, хоча мав на це законне право. Тепер його мета — відплатити за втрату сина.

Коли Ольга пережила втрату сина, її найбільшою підтримкою стала Віра — жінка, яка також зазнала болю втрати, адже в 2014 році втратила власного сина. Віра завжди була поруч, щодня телефонуючи Ользі і запитуючи про її самопочуття. "Ми просто спілкувалися. І згодом я відчула в собі сили звернутися до тих, хто пережив аналогічне, щоб отримати допомогу", — згадує Ольга.

Зображення: Микола Дзюба

Ольга вирішила активно співпрацювати з колегами, щоб допомогти родинам героїв. Вона організовувала особисті зустрічі, проводила малюнкову терапію, а також працювала з метафоричними картками. "Ми всі переживаємо спільне горе. Після таких трагічних подій у кожного залишається лише пів серця. Життя вже ніколи не буде таким, як раніше. У нашому військовому містечку це може статися з будь-ким — родичем, сусідом чи знайомим. Ми усвідомлюємо, який біль може нас спіткати в будь-який момент. Якось мені син сказав: 'Мам, ніхто не повернеться з війни', натякаючи на ментальні наслідки. Тому ми прагнемо підтримувати та відновлювати психічне здоров'я членів нашої громади."

Як у місті інтегрують внутрішньо переміщених осіб та залучають їх до активного життя громади.

"Для осіб середнього віку, а також для внутрішньо переміщених осіб, маленькі міста, на кшталт Звягеля, створюють дуже зручні умови. Тут є можливість зустрічатися, адже в великих містах, таких як Дніпро, Одеса чи Київ, через великі відстані важко знайти час для спілкування та взаємної підтримки," -- ділиться своїми думками Алла Шацило.

Зображення: Микола Дзюба

Вона прибула з Чулаківської громади, що розташована в Херсонській області, наразі під контролем російських військ. Разом із родиною їй довелося виїжджати через Крим, Росію та Європу, і на деякий час, близько півроку, вони оселилися в Німеччині. Проте незабаром вона прийняла рішення повернутися до України.

"Протягом усього життя чоловік обіймав посаду керівника агрофірми в Херсонській області, а її представництво знаходиться тут," — розповідає Алла про своє місце в громаді. Її син із невісткою переїхали до Житомира. Алла продовжує працювати начальницею фінансового відділу у своїй громаді — в режимі дистанційної роботи.

У місті налічується більше 2200 внутрішньо переміщених осіб, подібних до неї та її чоловіка.

Спочатку, коли ми приїхали з єдиною сумкою, нам була необхідна фінансова підтримка. Тепер же, на першому місці стоять психологічні потреби, -- ділиться своїми думками Алла, яка є внутрішньо переміщеною особою. -- У нас різні переживання, але всі вони ведуть до одного джерела — війни. Нам потрібно спілкуватися з людьми, які переживають подібні труднощі. Іноді слова підтримки, які нам пропонують, можуть бути не тільки не корисними, але й болючими. Коли на третьому році конфлікту хтось каже: "Не біда, головне, що ви залишилися живими", це викликає образу. Такі слова знецінюють наші переживання і те, що ми втратили. Ми залишили там усе. Наше майбутнє виглядає туманним і невизначеним, а минуле вже не повернути. Нам потрібно жити сьогодні і пристосовуватися до нових умов.

Алла активно займається цією справою. Для полегшення інтеграції внутрішньо переміщених осіб (ВПО) у громаду була сформована Рада з питань ВПО, головою якої є саме Алла. Вона зазначає, що представники влади відкриті до співпраці та запрошують їх долучатися до міського життя: "Я була вражена, коли нас запросили працювати над розробкою стратегії розвитку нашої громади. Ми брали участь у круглих столах та обговореннях".

У громаді також є відділ роботи з ВПО, розповідає начальниця управління соціального захисту населення Лілія Хрущ: "Три людини у відділі знають фактично кожну родину, бо приходять з проблемами. Стараємось якось їх вирішити". Найбільша матеріальна проблема для них -- житло. Орендувати не всім по кишені. Тож громада вже домовилася про інвестиції в соціальне житло. Почнуть із 47 квартир, куди заселятимуть безкоштовно родини, які вже стали в чергу. Вони зможуть для початку там жити рік, оплачуючи лише комунальні послуги.

У місті також приділяють увагу психічному здоров'ю переселенців. Наталія Холматова, яка є членом Ради з питань внутрішньо переміщених осіб, займає посаду директорки Херсонської дитячої музичної школи № 3. Через свою проукраїнську позицію вона стикнулася з арештом, погрозами та була змушена втекти з окупованого Херсона. Серед чотирьох директорів музичних шкіл міста лише вона відмовилася співпрацювати з російською владою. Наразі Наталія проживає у Звягелі та зазначає: "Ми не тільки надаємо підтримку ВПО, а й реалізуємо інші ініціативи, які можуть бути корисними для людей, що живуть тут".

Зображення: Микола Дзюба

Пригадує створення Алеї нескорених міст: депутатки міськради виграли проєкт і реалізували пункт психологічної підтримки жінок і дітей ВПО у громаді. Проводили там різні заходи, один з яких -- долучали переселенців -- близько 200 людей -- до спільного висаджування дерев, кущів і квітів. Висадили понад 1000 кущів тільки троянд.

Фото: Звягельська міська рада Так висаджували Алею нескорених міст у Звягелі в травні 2023 року.

"Зараз ця алея прикрашає центр міста, ми гуляємо і бачимо, що це ми лишили тут частинку свого серця", -- додає Холматова. Каже, в місті проводять багато заходів для ментального здоров'я ВПО. Наприклад, зустрічі з психологами, арттерапію: "У нас виникла ідея вже провести заходи з ментального здоров'я для ВПО. Хочеться показати, що коли ти постраждав, не треба опускати руки. Життя не закінчилося".

Виявити проблеми з тілом і психікою на ранніх стадіях

Якщо молодь уже свідоміше ставиться до свого психічного стану і звертається по допомогу, то для старших поколінь турбота про свій психічний стан ще може даватися важко.

У зв'язку з цим, у громаді було створено 15 пунктів для скринінгу, в тому числі й у сільських населених пунктах. У цих пунктах працюють медсестри, які вже давно знайомі мешканцям і користуються їхньою довірою. Вони пройшли підготовчі курси та обладнані необхідними засобами. Це дозволяє виявляти поширені хвороби на ранніх етапах.

Зображення: Микола Дзюба

Розпочали проводити обстеження, наприклад, за допомогою швидких тестів на колоректальний рак. Скринінг відбувається вже з 18-річного віку. Це пов'язано з тим, що діабет типу 2 все частіше виявляється у молодих людей. Пацієнтів направляють до лікаря та здійснюють контроль за тим, коли вони відвідали спеціаліста.

"Ми усвідомлюємо, що це схоже на снігову кулю," – зазначає Інна Вошко, директорка КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги" Звягельської міської ради. "Якщо не виявити проблему на початковій стадії, наша медична система потім не зможе впоратися з навантаженням."

Сімейна лікарка Амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 2 КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги" Новоград-Волинської міської ради Елла Ядвіжина розповідає, що скринінг на психоневрологічні розлади, зокрема депресію, медики роблять тоді, коли родичі або сама людина помітила в себе: порушення сну, надлишкова дратівливість, забудькуватість тощо.

Зображення: Микола Дзюба

Точно роблять скринінг на післяпологову депресію всім породіллям. Залежно від балів тестування медики визначають, що робитимуть з пацієнтом далі. Якщо легкі проблеми, то пробують упоратися самотужки з людиною. Дають рекомендації, вправи для зняття стресу й самозаспокоєння. Можуть скерувати до психолога, психотерапевта або одразу й до психіатра.

"Гіпертонія та високий рівень холестерину — це знайомі терміни для багатьох, тоді як концепція ментального здоров'я лише починає набувати популярності. Люди похилого віку мають свої особливості сприйняття. Вони часто не діляться своїми переживаннями. Це, напевно, наслідок пострадянського менталітету. Існує думка, що візит до психіатра означає щось жахливе," — зазначає Вікторія Луценко, медична сестра загальної практики в Амбулаторії загальної практики сімейної медицини №11 у місті Звягель.

Зображення: Микола Дзюба

Вона займається проведенням скринінгів для пацієнтів. Перші спроби заповнити анкети для виявлення психоневрологічних розладів виявилися непростими. Проте зараз люди стали більш обізнаними і відкритими. Питання в базовій анкеті щодо психічного здоров'я прості і складаються всього з дев'яти запитів. Наприклад, чи відбулося зміна у апетиті? "Я перевірила всіх своїх рідних вдома. Один з моїх синів служить з 2014 року, інший – з 2023. У старшого сина були труднощі, але він сам їх долав. Нещодавно ми проводжали в останню путь військового, і через кілька днів його мама завітала до нас. Спілкуватися було важко, але лікар зміг знайти правильний підхід. Я з перших слів відчула, що у людини є проблеми. Одна жінка запитала: чому ви не питали мене про це п'ять років тому? Раніше у нас не було такої можливості. Добре, що ми нарешті дійшли до цього етапу, і сподіваюся, що ситуація буде покращуватися".

Цей матеріал створено завдяки благородній допомозі американського народу, яку забезпечило Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) через фінансування ініціативи "Сприяння боротьбі з туберкульозом в Україні".

Зміст тексту є відповідальністю авторів та не обов'язково відображає погляди USAID чи Уряду Сполучених Штатів Америки.