Для одних я є втіленням Харкова, для інших - просто негативним персонажем, що залишає сліди на стінах. Я - стріт-артист Гамлет Зіньківський.

"Сподіваюся, ви не запитаєте, чому мене охрестили Гамлетом," - жартує Гамлет Зіньківський, розпочинаючи це інтерв'ю.

Його ім'я настільки ж незвичне, як і його творчість, що розкидана по вулицях українських міст: чорно-білі ілюстрації з короткими, але глибокими написами не тільки захоплюють погляди перехожих, але й спонукають їх до роздумів про сенс життя.

Свій перший стріт-арт Гамлет створив ще у 2001-му в своєму рідному Харкові.

"Я створив невеличкий малюнок фломастером — смішне, по-дитячому наївне обличчя. Коли я зобразив на паркані портрет Гагаріна, мене охопило хвилювання. Я був переконаний, що якщо хтось мене впіймає, то мене неодмінно відправлять до Сибіру чи щось подібне," - згадує художник.

Зараз Гамлет Зіньківський - один із найвідоміших стріт-артистів України, а Харків перетворився на його галерею, в якій він вибудував цілий лабіринт зі своїх робіт.

Сьогодні Гамлет продовжує свою творчість, незважаючи на непрості обставини. Декілька його робіт були створені в містах, які звільнили від окупації. Одним з таких творів є напис "Живі. Контужені. Щасливі", виконаний на зруйнованому мосту в Куп'янську, що розташований у Харківській області.

Навіщо створювати вуличне мистецтво у період війни? Яка реакція людей на художника, який залишає на їхніх вулицях монохромні зображення? Чому для Гамлета важливо адаптувати свої давні твори українською мовою?

На ці теми "Українська правда" провела бесіду з Гамлетом Зіньківським. Пропонуємо вам скорочений варіант інтерв'ю. Повну версію можна переглянути на YouTube каналі УП.

- Ви кажете, що є "маляром свого міста", але люди часто вас називають "харківським Бенксі". Така характеристика вас ображає чи навпаки подобається?

- Мені не подобається ця характеристика, але людям так зрозуміліше. Їм легше так пояснювати. Коли вони хочуть розповісти про Харків і кажуть: "У нас є такий художник. Із чим би його порівняти?.. Він - як Бенксі", - окей. Хоча, якщо дивитися, про що я кажу і про що каже Бенксі, ми тотально різні. І техніки різні, і все інше різне. Але це деталі.

Коли ви висловлюєте думку про те, що є "художником свого міста", що саме маєте на увазі?

Я б, напевно, і не займався малюванням. Мене надзвичайно захоплює ідея взяти якусь забруднену поверхню і перетворити її на білу чи чорну. Просто фарбувати. Частково це мій спосіб очистити своє улюблене місто, яке я дуже ціную.

Як люди реагують, коли помічають вас на вулиці з вашими художніми приладдями та фарбами, займаючись створенням нового твору?

- 99 з 100 випадків - це позитив. Наприклад, "Гамлете, дякую за вашу працю", "Чи можна зробити селфі?". Це все відбувається в ті моменти, коли я зайнятий своєю справою. А коли я просто йду в робочому одязі з драбиною, я - звичайний маляр. Просто маляр.

Найбільш вражаюча та значима реакція для мене сталася у 2022 році, коли військові зупинялися на своїх пікапах, виходили і щиро дякували мені. Я усвідомлюю, з яких місць вони прибули... І саме ця їхня вдячність надихнула мене продовжувати малювати в порожньому місті.

- Раніше ви були російськомовним, і ваші роботи теж "говорили" російською. Зараз ви виправляєте ці написи. Чому для вас це важливо? Можливо, їх краще лишати такими, як є, адже це певне відображення вас як митця в той період?

Ось як це можна переформулювати: "Уявімо собі: якби я раптом помер, це стало б темою для обговорення серед дослідників: що краще – зберігати чи редагувати ці записи. Однак, поки я ще тут і займаюся своєю творчістю, мені не хочеться, щоб у моїх роботах була присутня російська мова."

В картинах я не в змозі внести зміни, тому залишаю їх в оригіналі, адже це частина моєї суті. Щодо стріт-арту, я можу зробити корективи, принаймні в тих випадках, де це реально. Іноді гра слів така складна, що переклад просто неможливий.

Якби я випускав свої творчі роботи українською мовою в Харкові в 2014, 2015 або 2016 роках, їх би неминуче знищили. В той час відсоток прихильників сепаратизму був настільки високим, що вони могли б заявити: "О, ти — бандера? Це потрібно ліквідувати!".

Як художник, ви розвивалися в регіоні, де Росія справила значний вплив. Чи виникало у вас бажання творчо реалізуватися в Москві чи Санкт-Петербурзі?

Стратегія художників з Харкова полягала в наступному: спочатку необхідно було переїхати до Києва, де можна було розвивати свою кар'єру. А вже потім — вирушати до Москви, і якщо там тебе визнали, це означало великий успіх.

Я перетнув Київ і опинився в Москві. Як тільки я приїхав, ми обговорили мою особисту виставку в найпрестижнішій галереї столиці. Мені запропонували залишитися в Москві: "Ми надамо тобі автомобіль, квартиру, студію. Вдень ти працюєш, а ввечері проводиш час із знаменитостями. Ми познайомимо тебе з усіма, підготуємо московський ринок до твого приходу".

Я кажу: "Все це чудово, але моє серце належить Харкову, і я планую працювати саме там. Сьогодні купую квиток на поїзд, розроблю проєкт, а вже через два місяці повернуся з ним".

Мені кажуть: "Так не робиться!" Потім було ще кілька комунікацій, і ми розісралися в пух і прах. Так у 2012 році я просто поховав для себе цей ринок.

Мене ніколи не захоплювало ідея будувати кар'єру лише в маленьких київських галереях. Це, звичайно, може бути приємно: отримувати гроші і все гаразд. Але це не для мене. Я прагнув вивести свою творчість на вулиці, і мені це вдалося.

Чимало вуличних артистів намагаються сховати свої обличчя. Чому ви вирішили піти іншим шляхом?

- Та я не встиг його приховати. Та й у стратегії "Ніхто не має знати, як виглядає справжній стріт-артист чи графітчик" багато фейку. Єдиний, хто не фейк - Бенксі. Це реальна людина. Не уявляю, скільки він витрачає грошей, щоб залишатися ноунеймом, щоб ніхто не впізнав його.

Власне, мені байдуже приховувати своє обличчя. Можете вільно підійти до мене на вулиці: побажати удачі та натхнення або ж висловити свою думку про те, що я — людина, яка щось псує.

Як ви зазвичай ставитеся до тих, хто, спостерігаючи за вашим малюванням, намагається дати поради, як слід це виконувати?

- Коли людина просто стоїть і дивиться - на здоров'я, я це обожнюю. Особлива радість, коли повз ідуть мами з дітьми, і діти зупиняються та дивляться, як ти водиш пензликом чи валиком. Це неймовірне, дуже класне і дуже світле відчуття.

А коли людина починає вставляти свої п'ять копійок, то я цього не розумію. Якщо ти краще знаєш, що мені робити, то в принципі тут ще багато вільних стін - зроби своє.

Я дійсно замислився перед тим, як почати малювати: створив детальний ескіз і ретельно опрацював текст, щоб досягти досконалості.

Який найнепередбачуваніший коментар щодо вашої роботи ви отримували?

Я отримав неймовірне враження від однієї реакції. У мене є картина, на якій зображено дирижабль із написом: "Всьому свій час", - зауважував капітан дирижабля. На виставці до мене підійшла дівчина і сказала: "Доброго дня, я дуже ціную ваші роботи. Одна з них, де зображено дирижабль, кардинально змінила моє життя. Я вперше побачила цю картину, і з того часу поверталася до неї кілька разів. Потім я пережила важкий період, звільнилася з роботи, і ось уже два роки пишу вірші, і моя перша збірка вже готова".

Я не згадаю зараз ані ім'я, ані прізвище цієї дівчини, я не бачив її збірку, але на людину настільки це вплинуло. І слава Богу! І я за те, щоб людина подивилася на мої роботи, як на дзеркало, покопалася в собі і зрозуміла, чого їй бракує і чого хотілося б насправді, щоб знайшла в собі і сили, і сміливість взяти і змінити те, що не влаштовує.

Чи усвідомлюють українці стріт-арт як культурне явище? І чи впливає на їхнє сприйняття той регіон, в якому ви виконуєте свої твори?

Згадаю одну розмову, яка відбулася в Тернополі, здається, у 2017 або 2018 році. Я закінчував свою роботу, коли до мене підійшов літній чоловік і запитав: "Що це таке?". Я відповів: "Це – стріт-арт". Він відреагував: "А чому це не патріотично?". Я спитав: "В сенсі, що тут немає традиційних символів, як лелеки, козаки, вишиванки, тризуб чи прапор?". Він підтвердив: "Саме так". Я пояснив: "Те, що я приїхав з Харкова і займаюсь цим, – це і є патріотизм, тільки на зовсім іншому рівні". Він зітхнув: "Я вас не розумію". Я відповів: "На жаль, і навряд чи ви це зрозумієте".

Водночас я дуже вдячний Тернополю: там багато чого нового знищується, але мої старі роботи залишаються. Я не знаю, про що я думав у 2017 році, але одна з робіт, яку я там зробив - з сумками, наплічниками та валізами, - має напис: "Щоб повернутися, треба на початку поїхати". І уявіть собі людей, які з Харкова евакуювалися тепер у Тернопіль і знайшли цю роботу...

Чи готові люди сприймати стріт-арт? Важко сказати.

Ви реалізували частину своїх художніх проектів у деокупованих містах. Яка роль стріт-арту в цих місцях?

- Тому що це алогічно.

Можливо, варто було б скористатися запрошеннями від європейців і подорожувати містами Європи для створення мистецьких робіт. Це, безумовно, виглядало б розумно. Також логічно було б знайти можливості для реалізації проекту "Харків - залізобетон" у Львові.

Але я - не дуже логічний і не дуже послідовний. Тому я поїхав, наприклад, у Куп'янськ зробити напис на підірваному мості.

Цей напис "Живі, контужені, щасливі" - величезний; гадаю, його можна побачити просто з супутника. Цей напис точно бачить довбана русня зі своїх розвідувальних дронів.

Всі українські військові, що проїжджали поруч, зупинялися, розглядали навколо, фотографувалися. Вони живі, але з наслідками контузій. А хтось - відчуває радість. Звісно, не всі, адже переважають смуток і безнадія. Але вони не здаються.

Ви створювали свої роботи і в містах, які нині перебувають під контролем російських військ. Зокрема, у Бердянську та Маріуполі. Чи вдалося вам дізнатися, що сталося з цими творами? Чи залишилися вони неушкодженими?

В одному з інтерв'ю я зізнався, що не маю уявлення про те, що сталося з моїми творами в Бердянську. І приблизно через тиждень після цього мені подзвонили ті, хто раніше запрошував мене туди для створення цих робіт, і сказали: "Слухай, ті, хто зараз в окупації, почули твою стурбованість і надіслали нам кілька фотографій твоїх картин". Це мене справді вразило!

Ти усвідомлюєш, що необхідно продовжувати боротьбу за ці землі, адже там залишилися люди, для яких це має велике значення, які чекають на повернення України, які не встигли або не змогли... Але це точно не ті, хто просто чекає, і не сепаратисти. Це абсолютно ясно. За них переживаємо. За сепаратистів – ні.

У Маріуполі я трудився у 2015 та, здається, у 2016 році. Коли я повернувся туди у 2018-му, мої роботи вже перебували у незадовільному стані.

А взагалі, перейматися за свої роботи в Маріуполі, коли міста немає, це недоречно. Ну, які роботи? Місто було б... Якщо місто є і воно не окуповане, то можна приїхати туди і щось зробити. А от коли міста немає, ось це по-справжньому сумно.

Яка з ваших проектів, реалізованих після 24 лютого, має для вас найбільше значення?

Іноді трапляється, що я переживаю особисту втрату, яка гнітить і ранить мою душу. Проте, я продовжую виконувати свої обов'язки в центрі, де на стіні написано: "Міцнішаємо з кожною втратою". Читаючи ці слова, я нагадую собі: "Зберись, адже ти сам це написав у 2022 році, усвідомлюючи, скільки випробувань ще попереду". І саме ця моя праця, створена два роки тому, надає мені сил продовжувати рух вперед, а не занурюватися в депресію.

Ви володієте досить впізнаваним стилем, адже ваші роботи виконані в чорно-білих відтінках. Як часто вам доводиться стикатися з зауваженнями, що вони виглядають "депресивно" або "непривабливо"?

Якби вони мали кольорову палітру, напевно, сподобалися б більшій кількості людей, але це б відвертало увагу від глибини, яку я вкладаю в свої роботи. Для мене суть – це текст, зображення, композиція – набагато важливіша за привабливу кольорову гаму. Це той шлях до мінімалізму, який я проходив протягом певного часу. Можливо, згодом я знайду щось ще простіше.

- Як часто ваші творчі роботи отримують назву муралів, і наскільки вірним є це визначення?

Це неправильно. Проте я вже давно не звертаю уваги на те, як люди називають мої твори. Дехто зве мене "графітчиком", і це викликає в мене сміх, адже, чесно кажучи, я навіть не вважаю себе стріт-артистом.

Муралі - це ніби міська адміністрація бажала б замовити певні фасадні роботи. І хоча такі пропозиції надходили, я від них відмовлявся. Співпраця з міською владою мені абсолютно не цікава. Я не зацікавлений у їхніх дозволах чи підтримці. Фінансів їм вистачить і без моєї участі.

Ви регулярно реалізуєте свої творчі проекти без необхідних дозволів. Яка реакція з боку державних органів та правоохоронців на це?

Іноді правоохоронці просять зробити спільне фото зі мною. Це трапляється.

Одного разу влітку на вулиці, де нікого не було, я малював чергову роботу і з арки винирнула поліцейська машина. Вони увімкнули проблискові маячки і кажуть у гучномовець: "Пане митцю, бажаємо вам гарної роботи!". Це так приємно було, прямо кайфово!

А з місцевою владою у нас ідеальні стосунки: вони роблять вигляд, що мене не існує, а я роблю вигляд, що не існує їх. Ми не перетинаємося.

Мене не турбує, які у них думки про мене та мої твори. Проте я впевнений, що якщо вони вирішать їх знищити, то зіткнуться з хвилею обурення. Відповідь буде дуже потужною.

Яке завдання складніше: спершу вибрати локацію та потім вигадати для неї ілюстрацію, чи навпаки — спочатку створити образ в уяві, а потім знайти відповідне місце?

Знайти нове місце для роботи для мене не складає труднощів: варто лише пройтися своїм звичним шляхом і додати до нього кілька нових елементів. Чотири-п’ять нових вакансій буде достатньо, щоб трохи розширити мій маршрут.

Отже, виходить, що місто виступає в ролі вашої виставкової зали?

Безсумнівно.

Чому в умовах війни важливий вуличний мистецтво?

- Це як елемент нормального життя, яке в нас вкрали, забрали.